КонкурсПроза

Пташеня

– Діду висилай ластівок, щось нечисто в зеленці.

Рація рипнула і відключилася. Перед очима сіпнулися декілька  тонких травинок. Спиною відчув погляд, ніби невидиме лезо ковзнуло поміж лопаток ледь дотикаючись розтинаючи нейрони шкіри. Вітер свіжим пахощам цвіту та прохолоди ніжно провів по щоці, заспокоюючи нерви.

Уважно огледівся,  те поганське відчуття не давало спокою. Хлопці поряд мовчали, відчував побратимів навіть в декількох метрах, майже бачив їх. Поки все тихо. Тільки вітер шепоче в траві казки мурахам, та ластівки снують високо в небі, гордо, не звертаючи уваги на небезпеку.  Я тихенько дістав з кишені невеличку книжку, затерту та обірвану, сперся на чорну залізяку свого автомата, з силою напружуючи очі, вихоплюючи букви на сторінках під розмазаним світлом останніх сонячних променів.  Коли пірат почав обіймати чарівну  полонянку… почув  над головою розлючений голос Діда, який ніби з пустоти степу з’явився:

– Щоб тобі сто чортів! Хорунжий!!! Ти що моєї смерті захотів? Ми в патруль, а це стерво про кохання читає!

Я швиденько запхав довбаний роман за бронік і мовчав, відвівши погляд від старшини. Хлопці піднялися розправляючи широкі поли «кікімор» і потиснули руки патрулеві; обличчя запилені та стомлені.

Дід провів вузлуватими пальцями по сивій  колючій щетині й запитливо підняв на мене очі:

– Чого кликав? Що тут?

Я не встиг відповісти, як за спиною старшини невідомо звідки, з’явилося тендітне дівча і підійшовши прямо до мене, сміливо випалило:

– Візьміть мене.

Простір вибухнув стриманим реготом.

Я відчув як зара гепну прямо тут, на землю: ноги зрадницьки підкосилися, щоки запашіли чи то від сорому, чи несподіванки.

– Хорунжий, що ти там читав? Може поділишся?

Хтось позаду жартівливо стукнув по спині.

Дівчина зніяковіла й огледівшись на бійців, які сходили від сміху, подивилася мені в очі й підійшла ще ближче, сором’язливо м’яла тонкими пальцями кінчик брудної кофтини. Худі в саднах ноги в обшарпаних босоніжках,  переминалися наче дитина, що просить солодощі в матері.

– Будь ласка, візьміть мене з собою. Захистить! Будь ласка.

Сміх відразу стих, дівча підійшло ближче. З під світлого, давно не митого кучерика дивилися великі стурбовані очі, сині – сині, з дивним, зелено – сірим візерунком по райдужці.

Трохи крякнувши, щоб прочистити закладеного горла, нарочито сурово випалив:

– Хто ти? І що робиш на лінії вогню?

– Я живу тут недалеко. Я.

– Я спитав, як тебе звати, та призвіще? –  владно гримнув на дитину

Дід трохи відтіснив нас з дівчиною і повернувся до хлопців:

– Дітки, давайте, давайте по місцях, чого стовбичите? Зайнятися нічим? От дармоїди.

З вдячністю подивився на старшого.  Старшина. Дід. Так шанобливо називаємо невеликого, худорлявого комбайнера із Франківщини, розмінявшого шостий десяток віку, часто роздратованого, але по ділу, підкаже, нагримає, тільки чомусь немає бажання ображатися, а прислухатися до мудрих слів які можуть врятувати від кулі.

Дід закрив мене з гостею від цікавих очей.

– То як ваше ім’я?

– Леся Пташенко.

– Чого ви хотіли Лесю?

– Поїхати з вами.

Мене знову обдало холодним жаром, несподівано для себе, тихо перепитав:

– Чого саме зі мною?

– Бо ви читали книжку – з надзвичайною повагою відповіла Леся.

«То от хто слідкував за нами? Добре що не підстрелили це курча. Господи»: майнуло в голові.

Не знайшов відповіді. А що сказати дитині?  Що то якесь лайно, про пірата та принцесу, дикі постільні забавки звихнутої еротики. І хтось же пише таке. Що підібрав книжку на подвір’ї біля порогу геть розбитої садиби, звернувши увагу на  яскраву обкладинку.

– Бабуся казали, що треба читати книжки. Книжки – народна мудрість. Вісім років назад, моя мама та братик загинули від авіабомби.  Тата  забрали вночі. Ми залишилися з бабусею одні, а тепер, коли знову почалися бої, вона не витримала. Серце. Бабуся казали, щоб я вибралася звідси, бо вона буде жити в мені, поки я пам’ятаю її. І мама, і братик, і тато – Леся запнулася – Може тато живий. Але я пам’ятаю і його  – Леся замовкла. Тоненьку шию пробила судома.

Я уважно слухав.

На краю села, сильно гупнуло, земля заходилася під ногами і пролунав постріл.

Дід стояв майже поряд, інколи нервово дивився на нас, озирався, тримаючи напоготові автомат і пильно вдивляючись в зеленку. Хлопці з розвідкою, сиділи під стіною розваленого будинку, стомлені, відпочивали, тримаючи  зброю навіть у сні. Наймолодший вояк, щось читає в мобілці, усміхається, знову зі своєю подругою жартує.

Ніби через ватну ковдру, долинули слова дівчини:

– Бабуся казали.

Неделікатно перебив:

– Скільки тобі років Лесю?

– Дев’ятнадцять.

– Сімнадцять.

Я мовчав.

– П’ятнадцять. Але якщо потрібно – Розстебнула верхній ґудзик кофтини, другий, третій, встиг побачити округлий серпанок ніжної шкіри, гнівно випалив:

– Не смій цього робити! Чуєш!? Застібнися – На очах дівчини виступили сльози. Вона сором’язливо схилила голівку з русявими локонами, не застебнула ґудзик, а нервово згребла кофтинку затинаючи своє гарне тіло:

– Вибачте. Вибачте, я не хотіла! Другі казали, що повинна, коли хліба не було. Я не гарна? Якби було трохи води. Води немає давно – белькотіла червоніючи, шукала слова, боячись, що я піду. Мені хотілось провести по її волоссю рукою, заспокоїти, тільки б не схлипувала, щоб посміхнулася. Швидко зняв наплічника, відкрив, дістав «Живчик» і протягнув дівчині. Вона здивовано взяла пляшечку  і почала пити, жадібно, з насолодою,  витерла губи й віддала мені.

– Залиш собі.

Леся на мить закрила очі, та облизнула губи, такі чуттєві. Джолі б позаздрила.

Недоречно брякнув:

–  Ти, мабуть, моделлю хочеш бути? Чи актрисою?

Дівчина радісно хмикнула, трохи запишавшись:

– Правда? Мене можуть взяти? – Поряд гупнуло, земля віддала в суглоби нервовим струсом, гніваючись що турбують.  З куща калини, кулею зрізало гілляку з червоними гронами, бубки розлетілися кровавими намистинами.

Леся притисла до себе пляшечку з напоєм, довірливо зробила до мене крок.

– Лесю, тобі треба йти в укриття, стає небезпечно.

– Ні – впевнено сказала дівчина – Вони вночі посунуть, зараз пристрілюються, перевіряють.  Я не хочу бути моделлю. Я хочу рятувати й лікувати собак, звірів. Бо люди того не варті. А собаки вірні, повірте, собаки надзвичайні, кажуть, що вони останні янголи, що залишилися з людьми на землі. Прошу, візьміть мене з собою.

Я дістав з плечака всі солодощі, пайок: шоколадку, крекери, булку,  але дівчина нічого не взяла, відвела мою руку, із  гідністю обпекла презирливим поглядом:

– Прошу, візьміть мене з собою.

– Але ж Лесю – сердито випалив  – Озирнися, тут чоловіки, тут небезпечно, тут.  Я не супермен, тільки тому, що читаю. Щоб тобі!  –  з вуст майже зірвався матюк, вчасно прикусив язика.

Дівчина поставила крапку:

– Безпечно тільки у тебе за спиною.

Дід нервово сіпнувся, показав знаком  закінчувати розмову. Хлопці займали позиції, а розвідка давно відійшла, крім старшини.

Я спробував останній привід:

– Послухай, Лесю я завтра прийду  за тобою.   Завтра. Чуєш? Тікай в укриття. Прошу. Завтра прийде автобус за людьми. Повинен прийти. Евакуація буде біля крайньої хати в вісім годин вранці. Автобус може взяти п’ятнадцять чоловік. Леся,  зара іди звідси, чуєш? Йди в укриття! – Дівчина зробила крок, навіть відчув її подих, з надією подивилася:

– Ти обіцяєш?

– Так. Я повернуся. Тільки якщо

– Ніяких якщо! Ти пообіцяв. Отже, маєш жити! Я чекатиму! – Ще одна жінка сказала мені; «Чекатиму». Моя дружина, та це дівча, яке  бачу вперше в житті.

Чи існує на землі пекло? То воно було цієї ночі, в цьому селі,  що від нього залишилося. Згарища напівзгорілих хатин куріли сивим димом в степ;  побиті бомбами поля; понівечені дерева розірваним гіллям стікали липким соком. Неможливо дихати від блювоти зеленого листя  обпеченого вогнем. Легені горіли разом з потрісканими губами.

Я підбіг до Діда:

– Андрієвич, вчора обіцяв малій, що посаджу її на евакуатор, відпусти, я миттю.

Дід накрив мене матом:

– Хорунжий, ти що моєї смерті хочеш? Якій малій? Ні!

– Вчора ввечері. Згадай. Дівча. Вона просила допомоги.

Одяг старшого розрізало кулею і кров залила пікселі з шевроном.  Рука безпорадно повисла, відчахнутою лозиною. Бліді губи Сергія  Андрієвича стали ще біліші, він затис рану, і огледівшись швидко випалив на ходу:

– Добре. Зараз від мене користі все одно ніякої Я піду замість тебе. Посаджу на автобус дівчину і передам, що ти виконав обіцянку. Мала буде в безпеці.

– Але ж ти поранений, Степане Андрієвичу?

– Хорунжий, заціпся і тримай зв’язок.  Я спробую наздогнати розвідку. Але якщо знову будеш читати те лайно, повернуся і ременів нароблю. Грамотей! Твою матір.

— Добре Діду. Вітання малій. Дякую.

Я усміхнувся і перезарядив автомат.

Огледівся. Погляд лише на мить вихопив з густих, темних клубів диму, постать кульгаючого старшини, стискаючого поранену руку.

Почався наступ.

Через хвилину, вуха заклало від надпотужного вибуху, горіло небо, земля: чорний дим  поглинула вогняна безодня до космосу.  Там, у височині, більше не було птахів, а які не встигли полетіти, падали мертвими на землю.

Скільки пройшло часу?  Поглянув на годинник – майже восьма.

Рація мовчала.

Дід мовчить. Чи встигли вони на евакуатор?

Кинувся до місця зборів, до автобуса. Побачив небагато людей, п’ятеро: два хлопці, та три літні жінки. Лесі не було:

– Люди ви не бачили дівчини, такої, русявої?

Хлопець вайлувато хитнувся, сплюнув, тримаючи руки в кишенях, подивився повз мене процідив крізь зуби:

– Птаха? Она не прийдет. Она вчера всех подняла,  что нас спасут, эвакуируют. Только спасать больше некого. Здесь все. Шалая! Все ждала вас. Это бабка  ее уговаривала,  Дура, с такой внешностью, неплохо бы устроилась –  Масні чорні слова покидька,  стали огидою в сухому горлі, не зміг вдихнути й не витримав, вдарив по мерзотній пиці, спльовуючій мені під ноги.

Люди мовчали, відвернулися і похмуро дивилися собі на ноги.

Біг селом до хати Лесі:

«Тварина, тварина…»  думка билася в закриту підсвідомість.

Ноги не слухалися, а в голові чулося: «Птаха? Чого та тварина, назвала дівчину  Птахою?». Зупинився на мить, серце зара вистрибне, в роті ні краплини навіть сплюнути пилюку, піт заливає очі, солоним перцем пече повіки:

«Пташенко. Леся Пташенко. Птаха! Пташеня. Ні, Господи!»: розірвалося у свідомості.

Ноги самі понеслися далі, перечіпався, падав, здирав руки до крові, несвідомо розмазуючи її по мокрому чолі.

Ось і хата Лесі.

Хата?…Яма від авіаудару зрівняла з землею все: цегла, мережевні штори, мікрохвильовка, обсмалені балки перекриття, шкарпетки…все перемелено в величезному блендері – ямі кратері  на сто метрів.  Страшна пустіш.  В центрі – темний силует тліючого одвірка. Добре майстер склепав дерево, міцно, двері впали, а одвірок стоїть, із прибитою підковою і на його порозі обвуглене тіло зі знайомими шевронами.

Дід!

Леся відчиняла старшому двері, коли…

Ні!

Суглоби колін не згиналися, щоб зробити крок, заржавіли від холоду жаху.

Впав на коліна.

Біля одвірка поряд з Дідом, золотаве волосся перемішане з землею та цеглою, тонкі пальці даремно намагаються закрити голівку і чисте обличчя.

Яке чисте це обличчя, ніби ангели його вже вмили, і великі очі, сині – сині, дивляться на дорогу. Туди, де я не встиг. Через секунду здригнувся від несамовитого виття, тваринного, відчайдушного, до самого сонця, виття моїм голосом.

Турботливо забрав світле пасмо з блідого лоба.  Несміливо торкнувся холодних пальців,  хотів як близькому побратиму потиснути тендітну руку дівчинки.  Востаннє. Але рука обсипалась чорним попелом.

Закрив очі зупиняючи час.

Гамір привів до тями, сміх, брязкіт залізних візків, метушня склепу великого міста.

Де я?

Це друга реальність. Тут другий вимір?

Вільні люди, з радісними, безтурботними, світлими обличчями, як у вулику, всі поспішають тягнуть кошики зі смаколиками та пасками.

Завтра свято, світле, велике свято.

Я дивився на невеликого ведмедика з синім бантом для сина, та ще раз понюхав парфуми для дружини; ніби непогані, пахнуть квітами.

Не можу.

Ні дихати, ні їсти, спати.

Лесю. Дід. Сотні побратимів там. Чорний вугіль тіл. Хто вижив?

Відчув як до руки хтось обережно торкнувся. Сіпнувся від несподіванки, різко повернувся, підняв очі і побачив гарну дівчину, перелякану від мого руху.  Вона трохи відвела свого возика пропускаючи мене вперед в черзі й сказала:

– Проходьте, будь ласка.

Роздратовано заперечив:

– Дякую, я постою!

Дівчина з сумом подивилася на мій великий похідний мішок, на запилену панаму та вицвілу потерту уніформу і чомусь тихо сказала:

– Знаєте, сьогодні в мене найщасливіший день. Я так довго його чекала. Звідки я йду? Від лікаря,  в мене буде дитина. Дівчинка. Казали, що в мене не буде дітей. Але ось. Таке щастя.  Ні! Справжнє чудо.  І цього не було б, без вашого захисту – Вона сказала тихо, впевнено, з повагою – Не ображайте мене, будь ласка, це крапля, що можу зробити, якби могла, зробила б більше – Голос її запнувся – Без вас, не буде і нас.

Дівчина обережно взяла в мене з рук панаму  витрусила від пилу, протерла дорогою шовковою блузою, гарними руками з вишуканим манікюром.

Весела ватага хлопців що стояла попереду дівчини, примовкла, дивлячись на нас і теж відкотили свої візочки.

Чоловік. Ще люди.

Я йшов вперед, в колоні пошани. Довжелезна черга.

Ні одна кінозірка, не йшла з таким почтом, як я – повз людей.

В склепі стало тихо. Торговий мегаполіс затих і завмер. Горло стисло вологою судомою аж до скронь, чи то від несподіваної уваги, чи ніяковості, чи гордості.

Тільки через мить відчув, що не дихаю, одне розумів, не зможу порадувати дружину,  не зможу сказати, що залишуся вдома, демобілізуюсь, бо повинен повернутися. Щоб всі ці люди завтра святкували Паску з родинами. І ця дівчина. Яка вона? Навіть не встиг розгледіти, які в неї очі? Швидко озирнувся шукаючи серед людей.

Вона дивилася на мене з далекого кінця черги,  посміхнулася і вигукнула:

– Знаєте,  чомусь зараз вирішила назвати дочку Лесею. Як вам? Гарне ім’я? –

Серце стислося. «Пташеня». Я опустив голову, підняв її,  подивився на людей та вимовив:

– Дякую вам…вам всім.

Автор: Natali Valerі

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button