Євангеліє – це проголошення Божого Царства, або, кажучи інакше, декларація Божого суверенітету. І це Царство здійснюється через виконання волі Божої на землі як і на небі. Саме цим і є хрест. «Отче, нехай буде не Моя, але Твоя воля». Саме так Бог установлює Свій суверенітет над творінням. І робить Він це не через домінування, а через служіння. «Хто хоче бути найвищим, нехай стане всім слугою». І тому Бог і вивищив Ісуса і підніс Його над усім, бо Він принизив Себе аж до смерті хресної й учням Своїм умивав ноги.
Це ключ до розуміння влади в церкві. Апостол Петро пише, що пастирі повинні керувати Божою громадою, не пануючи над людьми, а бувши прикладом для них. Інакше кажучи, Ісус нікому паго́нів не давав. Ні в кого немає ніякої влади над церквою. Влада пастирів − це влада церкви, а не над церквою.
Справжня влада випливає не з посади, а зі смиренного служіння. Святий Павло говорить, що пастир не повинен суворо розмовляти з людьми, а вмовляти їх як батьків, братів та сестер. Він не їхній отець, а слуга.
Також він повинен лагідно картати тих, що спротивляються. І спротивляються не йому, а очевидній волі Божій. І не грізно, а лагідно. Не зверхньо, а смиренно. Не як пан, а як приклад Христової любові.
Перш ніж картати, кожен пастир повинен трохи повисіти на хресті за своїх людей, помити їм ноги, навіть Юдам, великодушно прощаючи їм їхні зради і ножі в спину. І повисіти терпляче і з великою любов’ю, як Ісус. Тому що пастирство – це хрест, а не крісло й паго́ни. Пастирство – це не сильне лідерство, це велике смирення і велика жертовність. Пастирство – це служіння знизу, а не зверху. Пастирство – це не каста на чолі громади, а її внутрішній скелет. Пастирство – це скромне служіння, яке залишається невипуклим у тілі церкви. Чи втратив Христос авторитет, коли учням умив ноги і у великій ганьбі помер нагий на хресті? Ні! Його авторитет тільки зріс. Тому що це є справжній авторитет. А кожен, хто здійснює своє пастирство владно, зверхньо і авторитарно втрачає цей авторитет і заслуговує не на повагу, а на презирство.
Високий погляд на пастирство, на мій погляд, є відхиленням від простоти Євангелія. Тому що євангельський погляд на пастирство є скромним і соборним. Високий погляд на пастирство призводить до надмірного піднесення пастирів у громаді. Пастирство стає тоді таким собі великим цабе́. Дуже духовним і поважним. Але ж це просто служіння, служба, діло слуги. Разом з іншими служіннями інших членів громади.
В Новому Завіті говориться про пастирів, але ніде немає такого, щоб люди зверталися до пастирів: «Пастор такий-то». Звертались просто: «брати». Титулів не було, були служіння. Мова про пастирів має описовий характер, це як сказати: «Такий-то є пастирем», але це не те саме, що почати тепер звертатись до нього: «Пастор такий-то». Від такої бюрократизації чітко і ясно застерігав Христос. Адже титули, паго́ни й влада неминуче починають робити навіть найбільш скромну людину дуже великим цабе́.
Читайте також:
Часто протестанти критикують католиків і православних за титул «отець», але водночас самі вживають титул «пастор». Але в чому різниця? Жодної принципової немає. Безумовно, про духовне отцівство в Новому Завіті мовиться, про пастирство теж, але це аж ніяк не дає нам автоматичного права на впровадження відповідних титулів. Ну, а якщо вже і заведено титул «пастор», нехай, але тоді нема чого судити католиків і православних за титул «отець». Це буде більш чесно і послідовно.
