Прочитавши всю Біблію, ви не знайдете в ній таких популярних християнських категорій як «природне» і «надприродне». А отже, це богословські конструкції, які були випрацювані в рамках певної церковної традиції, зокрема західної. Некритичне засвоєння цих категорій призводить на практиці до певного типу духовності, який часто називають «супердуховністю», коли земне і природне абсолютно нівелюється, а все християнське зводиться до духовного аспекту. Духовність витісняється в такому разі в окрему сферу і стає тим, що сьогодні заведено називати неприязно «релігією». Але іронія в тому, що якраз борці з «релігією» самі є надзвичайно «релігійними» людьми, які жорстко протиставляють природне надприродному, земне небесному, світське Божому. Я про це багато пишу у своїй книзі «Доро́га».
Нема куди правди діти, всі ми схильні доволі однобоко чути заклик Христа «вийти зі світу», але трохи недочувати Його заклик «бути світлом і сіллю світу». Ми можемо захопитись хрестом і забути про втілення. Зрештою, як і навпаки. Однак, важливо й одне і друге. Протиставлення тут недоречні. Християнство, зосереджене на втіленні, ризикує впасти в спокусу Царства без хреста, як сатана пропонував Ісусові в пустелі; натомість похмуре богослов’я хреста ризикує впасти в спокусу чистої духовності, як свого часу гностики, які все земне і світське відкидали як нечисте.
Пригадаймо притчу про зерно, яке відмирає. Так, воно не проросте і не принесе плоду, якщо не відімре, але який сенс помирати й залишатися в землі, не проростаючи й не приносячи плоду? Так сьогодні багато християн – померли для світу і залишаються в землі, і не збираються проростати й приносити плід. Вони живуть собі у своїх церквах, самовдоволені своїм відділенням від світу. Але християнські громади повинні бути закваскою світу, своїх сіл і міст, в яких насадив їх Господь, а не зерносховищем відмерлих зерен.
Цими днями я усвідомив ще одну суперечність, які завжди носив у собі. В церкві з дитинства я проходив катехизацію, яка базувалась на класичному протиставленні природного і надприродного, що вело мене до фундаменталізму та відділення від світу. Згодом я познайомився з творами католицьких богословів так званої «нової теології», які це протиставлення усіляко намагались подолати і відійти від нього. І це знайшло резонанс у моєму серці. Їхній підхід був більш цілісний і ближчий до Біблії та ранньої традиції. Однак він наклався на мою катехитичну формацію і парадоксально співіснував у мені разом з ним аж донедавна. Тільки певні кризові події, дуже болісні й драматичні, які трапились останніми роками в моєму житті, дозволили мені усвідомити цю суперечність і зробити свідомий вибір. Якщо коротко, то «нова теологія» перемогла фундаменталізм.
Ну а про супердуховність скажу, як уже не раз казав, що це хибна духовність. Тому що справді надприродні речі є якраз дуже природними. І тільки Бог може бути справді людяним. Ось чому в Христі ми стаємо не ангелами, а справжніми людьми, якими й були первісно задумані Богом. Ось чому наше щоденне життя Ісус називає «серединою чаші», яку геть занедбали фарисеї, до блиску натираючи її «зовні», вдосконалюючи свої релігійні практики й запопадливо піклуючись про ритуальну чистоту, начисто забувши за звичайну людяність. І це є справді щось надприродне, коли в Христі ми стаємо правдивими людьми.
Читайте також:
Тому що не гріх є нашим природнім станом, а праведність. Гріх – це щось протиприродне, тимчасом як праведність – це справжня людяність. Тому спасіння – це відновлення природи і втілення відіграє тут ключову роль. Надприродне проявляється в природному. Бог став людиною.
