Євангеліє є сакраментальним за самою своєю природою. Ісус не просто говорив, що Царство Боже прийшло, Він сідав з грішниками за один стіл. Він не тільки говорив, Він давав конкретний знак. Адже Царство Боже, як обіцяли пророки, – це бенкет на весь світ: «Господь сил учинить на оцій горі бенкет для всіх народів, бенкет, де буде ситне м’ясо, бенкет, де буде добре вино, ситне м’ясо шпиковисте, добре вино, проціджене й чисте. Він знищить на оцій горі заслону, що запинає всі народи, і покривало, що вкриває всі народи. Він знищить смерть навіки. І повтирає Господь з усіх облич сльози і зніме ганьбу з свого люду по всім світі, бо Господь сказав так. Того дня скажуть: “Ось він, наш Бог! На нього ми надіялися, і Він нас спас. Ось Він Господь! На Нього ми надіялися. Радуймося і веселімся Його спасінням!”» (Іс. 25:6-9). І тут не можливо не згадати сцену в домі Закхея, коли під час застілля Ісус сказав: «Сьогодні на цей дім зійшло спасіння, бо й він син Авраама» (Лк. 19:9).
Перші християни збирались звичайно за столом. Це було регулярною практикою. Традицією, якщо хочете. І їхні зібрання були продовженням отих Ісусових застіль з грішниками та учнями. Остання ж вечеря додала до цих трапез елемент Завіту в Христовій крові. В такий спосіб Господня вечеря, себто застілля, на якому головував воскреслий Господь, була для ранніх християн бенкетом Божого Царства, яке вони святкували в своїх громадах. Євангеліє, Царство, хрест і євхаристія, як бачимо, були тісно переплетені і нерозривно пов’язані між собою. Євхаристія пов’язувалась не тільки з хрестом, але й з Царством Божим, що виражалось у рівності всіх за одним столом. Вечеря Господня була водночас соціальною вечерею, школою справедливості, милосердя та братерства. Саме в такому контексті були написані настанови апостола Павла в Посланні до Коринтян та Галатів, а зрештою й у всіх інших посланнях.
Церковне життя є сакраментальним за самою своєю природою. А яке це сакраментальне, ви спитаєте? Дуже просто, це коли духовне проявляється в матеріальному. Саме таким є класичне визначення таїнства (sacramentum): видимий знак невидимої благодаті. Наприклад, як уже було сказано, бенкет Ісуса з учнями є видимим знаком невидимого Царства, чи хрещення, яке є видимим знаком невидимого союзу з Христом. Із сакраментальністю зрозуміло. А в чому його відмінність від сакраменталізму? В тому, що сакраменталізм – це покруч, спотворення справжньої сакраментальності. Коли таїнства стають ідолами та самоціллю. Коли наділяються автоматизмом та магізмом. Коли вироджуються до формалізму, позбавленого внутрішньої суті. Коли встановлюється церковна монополія на дію Духа.
Розкажу історію. Якось один поважний католицький проповідник (доволі екуменічний до речі, треба віддати належне) сказав таку байку: «Якби я поїхав далеко-далеко в Латинську Америку і потрапив у неділю до якогось села, в якому були б дві громади: православна і протестантська, – православна в повному упадку і з нікудишньою проповіддю, а протестантська в хорошій духовній формі та сильним словом – я би пішов у православну, тому що – увага! – там на ложечці є Ісус!» (в східному обряді священник причащає вірян з ложечки). Одразу зазначу, що кажучи про Ісуса на ложечці, Він, звісно, блазував, але саму суть передав цілком серйозно, адже для католиків православна євхаристія є дійсним таїнством, а протестантська ні, як сказав дехто, «просто булочка». Ось вам живий приклад сакраменталізму, при всій повазі до згаданого проповідника.
Читайте також:
Отже, сакраментальність – коли Дух проявляється в матеріальному – це одне, але сакраменталізм – коли Дух стає заручником матеріального – щось зовсім інше. І я переконаний, що його потрібно долати й всіляко позбуватись від нього, як на рівні особистого богослов’я, так і на рівні традиції. Бо Дух дихає де хоче і як хоче. Він суверенний. І зробити Його заручником якоїсь форми – це найбільша нісенітниця, яку тільки могли придумати богослови.
