Моя історія

«Не лише вижити самому, а й підтримувати інших»: приголомшлива історія пастора з Маріуполя

Війна, поранення, полон, розлука і невідомість завтрашнього дня. Пастора Анатолія Волошина навіть вважали загиблим, а його рідні жили у стані невідомості. Проте ця приголомшлива історія пастора з Маріуполя мала завершитися щасливо.

До полону

Анатолій Волошин жив у Маріуполі та був пастором протестантської Церкви добрих змін. І можливо, ми б ніколи не почули про нього, якби не почалося повномасштабне вторгнення. Після 24 лютого Анатолій вирішив — буде захищати. Для нього як пастора таке рішення було непростим, проте це був свідомий вибір. У березні Анатолія поранили, довелося робити операцію. Росіяни продовжували обстрілювати Маріуполь, прямо перед вікнами палати вибухнув снаряд. Пацієнтів спершу евакуювали до підвалу, а згодом у комбінат «Азовсталі». На щастя, вчасно: потім лікарню розбомбили.

Бункерний госпіталь поповнювався щодня. Спочатку їжі було вдосталь, проте з часом запаси меншали. Ситуація погіршувалася через прильоти. Довелося економити, розділювати їжу на маленькі порції. Анатолій після операції міг ходити, але рука не рухалася, були поламані ребра.

Попри нестачу їжі та освітлення, люди трималися та хотіли жити. Хоча напруження було великим. Під час обстрілів усі молилися. А в недовгі миті затишку виходили з бункерів на свіже повітря. «Ми були спраглими світла…», — так схарактеризував той період Волошин у матеріалі hromadske.

Після 16 квітня на Азовсталі зник зв’язок. Ситуація ставала дедалі важчою. Тепер завданням Анатолія було не лише вижити самому, а й підтримувати інших. Адже людям у таких обставинах пастирська підтримка була надважливою.

У полоні

17 травня минулого року Волошин покинув бункер із думкою: якщо Бог продовжує час, значить він має вижити та розповісти історію іншим.

У полоні було нелегко з їжею та умовами. Не було можливості вийти на зв’язок із сім’єю. Після вибуху в Оленівці рідні Анатолія вирішили, що він загинув. Це було цілком імовірно, оскільки про чоловіка зовсім не було інформації. Так для сім’ї потягнулися довгі місяці невизначеності. Тим часом Анатолій перебував у Свердловській колонії. Було важко, але пастор намагався знаходити світлі моменти та жити ними. А ще ділитися світлом з іншими, для яких полон був ще важчим. Наприклад, Анатолій розраджував хлопця, який серйозно задумувався про суїцид. Згодом цього хлопця теж звільнили, і він дякував пастору за моральну допомогу.

Додому і вдома

Звістку про обмін з полону Волошин зустрів зі змішаним почуттям суму та радості. Суму, бо не всі поверталися, радості — він повертався додому. Весь цей час у душі Волошин був упевнений, що сини чекають його. А діти жили надією — батько живий. Їхні сподівання здійснилися 7 березня. Радість, обійми та рідні обличчя — довгождана зустріч після місяців розлуки.

Сьогодні Анатолій у Києві разом з синами. Його дім у Маріуполі дивом уцілів, і тепер там живуть люди, які опинилися без даху над головою. Анатолія ж чекає ще реабілітування руки та відновлення. Потім чоловік планує приєднатися до служіння капеланського батальйону. А ще — повернутися у рідний Маріуполь.

Читайте також:

Пам’ятаєте, з якою думкою пастор Волошин покидав стіни Азовсталі? Так, вижити й розповісти іншим. Дякувати Богу, йому вдалося це зробити, і тепер ми дізналися ще одну історію дива й Божої милості під час війни. Нехай таких історій буде більше, а історія пастора з Маріуполя нехай буде для усіх нас підбадьоренням.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Тетяна Дорош

Люблю тексти.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button