Один хлопець, нахилившись над столом, записував свої постанови. Його мати у той час прасувала білизну.
«Коли побачу когось, хто потопає, — писав хлопчина, — то відразу кинуся у воду, аби допомогти йому. Якщо загориться дім, виноситиму з вогню дітей. Коли трапиться землетрус, без жодного страху піду серед будинків, що валяться додолу, рятувати людей. А потім усе своє життя присвячу бідним цілого світу».
За якийсь час він почув голос мами:
— Синку, будь такий добрий, спустися до крамнички й купи хліба.
— Мамо, хіба ти не бачиш, що надворі дощ? — з докором спитав син.
Скільки уже було таких «хотів би» у нашому духовному житті…
Одна дванадцятирічна дівчинка записала якось у своєму щоденнику: «Ми є людьми майбутнього, отож повинні поліпшувати ситуацію. Найгірше — це нічого не робити та дивитися, як той бідний світ розпадається на друзки. Кричимо: «Хай живе мир!» — і ведемо війну. Повторюємо: «Геть наркотики!» — і ще більше торгуємо ними. Проголошуємо: «Ні — тероризму!» — і вбиваємо невинних. Хіба ж неможливо припинити усе це?
Хочу тобі сказати: «якщо тебе справді засмучує ненависть у світі, не плач і не втрачай надії, а зроби щось, хай навіть маленьке!»
Зроби щось, хай навіть маленьке.
Автор: Бруно Ферреро
[sc name=”futerblock” ]
