Проза

Мужність

Прокурор – сама люб’язність. Посунув стілець.

– Сідайте.

Семен присів.

– Чаю?

– Ні.

– Цигарку?

– Ні.

Семен мовчки дивився у вічі прокурора. Той нервувався, ховав очі. Це було вже не перше побачення Семена з владою. Багато разів він вислуховував попередження, роз’яснення, погрози. В’язницею загрожували, погрожували дітей забрати. Він усміхнувся, згадуючи пережите і чекаючи на чергову виставу.

Все почалося тоді, коли Семен увірував і хрестився в баптистській громаді, про що одразу стало відомо всьому містечку. Раптом, як за помахом чарівної палички, світ став ворожим. Друзі зникли, співробітники припинили спілкування. Кадровичка принесла наказ про звільнення, мовчки показала, де розписатися, та вручила трудову книжку.

Страшна мить, чи радісна мить? Збулося те, що говорили брати: «За Христа тебе ненавидітимуть. Поженуть тебе з роботи. Дітей твоїх гнатимуть. По вулиці рідного міста не дадуть спокійно пройти».

Здійснилося! Серце тріпотіло радісно і тривожно. Як же тепер бути? Як дітей годувати та одягати? Адже дров для обігріву житла не купити без дозволу влади.

– Я запросив вас, – порушив мовчання прокурор, – щоб попередити про порушення проти вас кримінальної справи. На вас чекає суд і тюремне ув’язнення. Я сам батько, тому говорю вам, як батькові великої родини: подумайте! Подумайте про дітей – що буде з ними? Подумайте про дружину – як вона з малолітніми дітьми господарюватиме? Годувати, одягати, лікувати? Вони не пробачать вам такого знедоленого дитинства. Невже ви не можете зрозуміти, що радянська влада гарантує вам свободу віросповідання? Віруйте, як бажаєте і в кого бажаєте. Моліться скільки душі завгодно, але вдома!

Михайло, проповідник із ваших, послухав добру пораду та припинив свою антирадянську діяльність. Живе собі, лиха не знає. І дружина з ним, і його діти з ним. Роботу хорошу має. Моліться вдома, дітей не залучайте до релігії, не влаштовуйте збіговиськ! Адже ви знаєте, що навколо вороги нашої вітчизни. Вони шукають таких простаків, як ви, щоб під виглядом молитов і проповідей повчальних залучити наших громадян до своїх ворожих сіток.

Семен мовчки слухав. Ці монологи він уже знав напам’ять. Мабуть, прокурор, боячись сказати зайве чи припустити м’якість, записав текст і вивчив його. Запитань Семен не ставив: знав, що сенсу немає. «Гуманність» влади він неодноразово вже випробував на своїй спині та на мізерному бюджеті своєї родини. Штрафи за участь у молитовних зборах були справою звичною: майже щотижня за недільні збори виписували штраф на господаря будинку, де віруючі молилися. Вже майже всі духовні книжки було вилучено. Євангеліє переписували у зошити, маскуючи їх в обкладинки конституції чи творів Леніна. Допомагало, але не завжди: деякі міліціонери вміли читати, заглядали всередину та, виявивши рукописні тексти, конфісковували трофей.

– Ось, розпишіться про отримання, – перервав роздуми Семена прокурор і поклав перед ним аркуш паперу. – Повістка в суд. У середу, об 11 годині. Чи з’явитесь самі, чи конвой буде потрібен? – холодно спитав він.

– Я з’явлюсь, якщо Господу вгодно буде.

– Можете йти.

Мигцем глянувши в рядки повістки, Семен вийшов з кабінету. Дорогою додому він подумки розмовляв з Господом і сам із собою. «Отже, у середу! Арешт неминучий, термін неминучий. Василя Федоровича вже забрали, Івана Сидоровича забрали, Степана забрали. Микола та Ілля поїхали самі, рятуючись від переслідувань. Братів майже немає у громаді». Семен залишився один із тих, хто проповідував Слово, і доля бути засудженим була цілком очікуваною для нього. Сам він був готовий до такого результату, проте доля дружини та п’ятьох малолітніх дітей дуже турбувала.

Звичайно, віруючі постійно молилися за в’язнів і допомагали сім’ям, які залишилися без чоловіків, всією громадою. Жорстокість влади згуртовувала віруючих, тож звичні звернення «брат» і «сестра» були сповнені неймовірного змісту і формували стосунки істинно братні, родинні. Справжня духовна битва за право молитися і вірувати відповідно до Євангелії підіймала дух віруючих. Сила незрозуміла була з ними та в них. Вона допомагала підбадьорювати вигнанців, захищати обвинувачених, з усмішкою зустрічати міліціонерів, що вриваються в зібрання з криками та погрозами, які хапають чоловіків і жінок і тягнуть їх у воронок. Неодноразово справа закінчувалася у відділенні міліції. Арешт, п’ятнадцять діб. Статті у місцевій газеті, які ганьблять і віру, і віруючих, були справою повсякденною.

«А що, коли на Колиму, та на кілька років?» Холодок пробіг спиною. «А як же дружина, діти?» Раптом виникло у пам’яті обличчя прокурора, його пропозиція припинити зібрання, перестати проповідувати. Замовкнути. «Ні! Однозначно ні. Будь твердим і мужнім!»

Слова Біблії з’явилися раптом у свідомості, ніби голос Отця з неба. Семен рішуче рушив додому. Марія зустріла біля порога. Діти вишикувалися, радіючи приходу тата.

Входячи в будинок і виходячи з дому, Семен неодмінно звершував коротку молитву. Ось і тепер, скинувши чоботи, він обійняв дружину і подякував Богові. Сів за стіл, Марія почала готувати вечерю.

– Сядь, – якось незвично, тривожно і разом з тим ніжно зупинив її Семен.

Марія сіла поряд із чоловіком, діти – навколо столу.

– Ось, подивися, – Семен подав їй повістку. Тяжко зітхнув, окинув поглядом мізерну кімнатку, дітей коханих. – Що скажеш, Маріє?

Вони неодноразово обговорювали ризик суду та позбавлення волі. І поки це було лише ймовірністю, Марія палко підтримувала чоловіка. Переконувала, що вона зможе вистояти, дітей зберегти. Господь же обіцяв: Він з нами, і церква з нами. Але тепер… Руки затремтіли, виступили сльози. Піднявши очі на чоловіка, Марія мовчала.

– Маріє, – серйозно почав Семен. – Якщо ти заперечуєш, якщо ти не підтримаєш мене в цьому випробуванні, якщо ти не згодна залишатися з дітьми одна, скажи, – голос його затремтів. – Якщо скажеш ні, я залишусь, – прошепотів, опускаючи очі.

– Ні? Ти що! – Марія встала. – Зрада? Ти готовий зрадити Божу милість? Будь мужнім! Хіба ти забув слова Господа? «Не залишу тебе і не покину тебе». Як ти можеш таке казати? – гнівно вигукнула вона крізь сльози.

– Спасибі кохана. Твоя віра підбадьорила мене, – Семен усміхнувся, підвівся, підійшов до дружини, потім повернувся до дітей. – Діти, – по-серйозному, як у церкві, він звернувся до них, що вмить подорослішали. – Завтра суд. І це означає, що мене за віру Євангельську та за проповідь Євангелія засудять і відвезуть до табору. Ми з мамою приймаємо це випробування. Ми віримо у Божу любов. Ви, діти наші кохані, бережіть віру. Моліться. І допомагайте мамі.

Діти дивилися на батьків, не моргаючи, напружено, а потім кивнули на знак згоди. Потім усі схилили коліна і помолилися.

***

Група віруючих стояла неподалік воріт КПЗ. Семена вивели у наручниках. Ось вони, останні миті на волі. Семен побачив своїх, усміхнувся їм.

– Не залишайте надії вашої! – Встиг він вигукнути, дивлячись на дорогі обличчя.

Марія кинулася до нього, спробувала віддати кошик із хлібом. Конвоїри відштовхнули: не можна.

– Будь твердий і мужній! – почув Семен, залазячи до будки автозаку.

П’ять років. П’ять років! Свідомість не відпускала ця страшна фраза судді, яка пролунала у залі суду.

«Господи, допоможи!» Молитва беззвучна. Молитва нескінченна. «Будь твердим і мужнім!» – звучав у відповідь голос Отця.

Автор: Юрій Сіпко

Джерело: xristianin.org

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button