Людяність як зброя: різні долі, спільний біль… В час, коли Україна стікає кров’ю від ран, завданих війною, кожен з нас є її обличчям, її голосом, її серцем. Кожен переживає цю трагедію по-своєму, і кожен має право на свою реакцію на травматичні події. Разом з тим, є певні категорії людей, які, свідомо чи несвідомо, принижують та знецінюють досвід і страждання інших, ставлячи себе в позицію моральних суддів. Така позиція є неприйнятною, оскільки вона лише поглиблює біль і розбрат в українському суспільстві та в Церкві.
- У мене немає питань до тих, хто виїхав з України. Але в мене є питання до тих, хто виїхав і продовжує активно й агресивно давати настанови тим, хто лишився, що їм робити, як волонтерити, як захищати країну і в який рід військ мобілізуватися тощо…
- У мене немає питань до тих, хто виїхав з прифронтових міст у безпечніші регіони. Але в мене є питання до тих, хто виїхав і при цьому звинувачує і засуджує інших, хто лишився там, у тому, що вони “ждуни”…
- У мене немає питань до біженців, які не хочуть повертатися додому з-за кордону. Але в мене є питання до тих, хто звинувачує і зневажає біженців з інших країн, інших рас, — “понаїхали мєкси і чорношкірі” — не переймаючись, через які страждання і втрати вони пройшли…
- У мене немає питань до тих віруючих і служителів церкви, хто не служить у Збройних силах України. Але в мене є питання до тих, хто не служить і продовжує різними способами зневажати всіх інших, окрім себе, хто не служить чи не мобілізується до ЗСУ, навіть якщо на те є законні причини…
- У мене немає питань до військовополонених, які зламалися і дали свідчення під тортурами. Але в мене є питання до тих, хто засуджує і ганьбить цих полонених, не уявляючи, через які нелюдські страждання вони пройшли в полоні…
- У мене немає питань до тих, хто не займається волонтерською діяльністю. Але в мене є питання до тих, хто вважає, що волонтери “заробляють” на людях, роблять це заради грошей і слави, їздять у прифронтову зону заради слави…
- У мене немає питань до тих, хто не може допомагати фінансово армії чи постраждалим. Але в мене є питання до тих, хто, маючи фінансову змогу, не жертвує нічого, а навпаки – збагачується і наживається на війні, спекулюючи на дефіциті та горі людей…
- У мене немає питань до тих, хто критикує дії влади під час війни. Але в мене є питання до тих, хто постійно критикує, не пропонуючи при цьому жодних конструктивних ідей чи рішень, а лише сіє розбрат і зневіру в суспільстві, підіграючи кремлівським знелюднюючим наративам…
- У мене немає питань до журналістів, які не висвітлюють події на фронті. Але в мене є питання до тих, хто поширює неперевірену інформацію, сенсаційні чутки та відверті фейки, сіючи паніку та недовіру в суспільстві, не переймаючись тим, щоб критично оцінювати інформацію перед тим, як її поширити…
- У мене немає питань до митців, які не створюють твори на воєнну тематику. Але в мене є питання до тих, хто використовує війну як привід для самопіару й епатажу, спекулюючи на трагедії та стражданнях людей…
- У мене немає питань до психологів, які не мають досвіду роботи з травмами війни. Але в мене є питання до тих, хто береться консультувати постраждалих без належної кваліфікації та підготовки, ризикуючи завдати ще більшої шкоди…
- У мене немає питань до тих, хто боїться і не хоче говорити про війну. Але в мене є питання до тих, хто вважає, що про війну не треба говорити взагалі, що треба жити нормальним життям і розважатися, не переймаючись тим, що інші страждають і проливають кров на фронті…
- У мене немає питань до дітей, які бояться гучних звуків і не хочуть іти в укриття. Але в мене є питання до дорослих, які не приділяють достатньо уваги психологічному стану дітей, вважаючи, що “вони все забудуть”…
- У мене немає питань до родин загиблих, які не хочуть спілкуватися з пресою. Але в мене є питання до тих журналістів, які намагаються зробити сенсацію і хайп на горі та сльозах матерів і дружин полеглих героїв…
Можливо, колись ми зрозуміємо, чому Господь допустив нам це випробування, і чому зло не завжди отримує негайну кару. Можливо, колись ми зможемо пробачити себе за власні слабкості та інших співвітчизників за їхні помилки. Та сьогодні ми, як Спільнота Надії, маємо особливу місію – берегти вогонь Христової любові, людяності та співчуття одне до одного в нашому українському суспільстві та в Церкві. Не дозволити ідеології знелюднення, яку несе агресор, зруйнувати те, що робить нас людьми, що дає нам силу йти вперед. І ця місія починається з кожного з нас, з того, в чому ми вбачаємо цінність одне одного.
Читайте також:
Знецінюючи себе та інших, ми ризикуємо втратити набагато більше, ніж територію чи людські життя. Ми ризикуємо втратити саму надію, сам сенс нашого існування – бути людиною, створеною за образом і подобою Божою. Тож, незважаючи на всі випробування та біль, ми повинні плекати в собі та в інших цю іскру божественного, цю здатність любити, співчувати та підтримувати одне одного. Бо лише так ми зможемо не лише вистояти в цій війні, а й побудувати країну та суспільство, засноване на цінностях гідності, поваги та людяності.
