Блог Михайла Черенкова

Про Церкву, церкви і міжцерковні переходи

Рано чи пізно християнин, який досягає зрілості – не тільки той, хто багато читає, а й той, хто багато спостерігає і переживає – починає плутатися в поняттях «Церква» (пишеться з великої, або малої літери) і «церква» (пишеться з прописної, або маленької літери).
Є моя церква, є інші церкви, і є загальна для всіх Церква Христова. Тут є, що розплутувати. Зараз хочу відзначити лише одне: приналежність до загальної Церкви не знецінює наші місцеві й малі церковні громади і їхні традиції, але при цьому звільняє від надмірної залежності від них; допомагає помічати щось цінне, що є в інших; спонукає служити один одному і вчитися один в одного; зобов’язує захищати один одного, бути солідарними в біді та брати участь в загальній місії; дозволяє ходити в гості й робити приємні подарунки, пригощати й пригощатися неповторними домашніми делікатесами.
К.Льюіс писав, що християнство схоже на будинок, в якому всі зустрічаються в холі, але потім розходяться по своїх кімнатах. Я додам від себе, що було б непогано при цьому поважати вибір і життєвий простір кожного християнина і християнки, і не переманювати всіх у свою кімнату і не входити без стуку в чужу, не прив’язувати гостей до стільця і самому не засиджуватися в гостях надовго. Одним словом, заходити? Так! Переходити? Навряд чи.

Скажу кілька слів про себе і свій життєвий досвід. Я виріс в типовій баптистській сім’ї та добре знаю сильні сторони своєї традиції. При цьому я усвідомлюю, що в моїй родині ця традиція вимірюється глибиною всього лише в чотири покоління, а що було до того покрите мороком. Швидше за все, мої корені сягають у Православ’я. Своєю чергою, православна традиція корениться в тисячолітній історії нерозділеного християнства, з’єднуючись таким чином з історією католицької традиції. Я не можу не відчувати відгомін всіх цих традицій. Я не можу не відчувати тугу за глибиною і єдністю. Але також я не можу не відчувати те, що моя присутність в молодшій баптистській конфесії зовсім не випадкова, що історія древньої Церкви триває в молодих традиціях, і кожен з нас відповідальний за своє покоління і свою сім’ю. Все це робить мене не меншим, а більшим баптистом, тобто включає мене з моєю церковною традицією в загальну історію Церкви, допомагає зрозуміти моє скромне, але відповідальне місце за мою церкву, за її служіння і свідчення світу як частину спільної справи єдиної Церкви.
Ректор Південної баптистської богословської семінарії А.Молер в статті «Чому я є баптистом?» виділяє кілька позитивних особливостей баптистської традиції (серед них: хрещення по вірі як приватне і усвідомлене рішення; церква як неієрархічна громада відроджених; свобода совісті як основа свобод), але в кінці робить важливе доповнення: «Я вірю, що у баптистів є дещо важливе, навіть критично важливе, що доповнює християнську традицію і робить християнське свідчення в сучасному світі сильнішим. Баптисти бувають досить галасливою частиною Христового Тіла, але, сподіваюся, при цьому залишаються необхідною частиною». Іншими словами, провідний богослов Південної баптистської конвенції цілком може залишатися баптистом і при цьому бути частиною більшого Тіла Христового, зберігати особливості своєї церкви і при цьому належати до загальної Церкви.
Тут я згадав ще один текст з не менш інтригуючою назвою: «Чому я не можу залишатися баптистом і взагалі протестантом». Автор цієї книги був студентом невеликого християнського університету в Україні. На щастя для багатьох, але на жаль для нього, в цьому невеликому навчальному закладі була велика бібліотека. Студент начитався православних богословів російської емігрантської школи й повірив, що все описане ними багатство православної традиції можна знайти в Російській Православній Церкві. Він повірив, що в одній, нехай навіть великій кімнаті, можна знайти відразу все.
Я згадую і колишнього керівника баптистського ВНЗ з Росії, який захопився книжковим православ’ям. Рідний протестантизм був для нього примітивним, суб’єктивним, неглибоким, нецікавим.
В обох випадках молоді баптисти відчували інформаційний голод. Книги православних авторів були доступнішими, та й на порядок цікавішими, ніж те, що друкували тоді ще нерозбірливі і недосвідчені в книгах пострадянські протестанти. Але книжкове православ’я це ж не РПЦ МП. Страшно уявити, що московські цензори зробили б з богословами «Паризької школи». На жаль, досі книжкове православ’я обманює дуже багатьох, в тому числі на Заході. У пошуках глибини люди тягнуться до більш давньої традиції, але шукають її в книгах, а церковна реальність російського православ’я всі ці книги спростовує.
Я впевнений, що в книгарні потрібно заходити якомога частіше, в тому числі в магазини православної книги. Але навряд чи варто «переходити» в ці магазини й влаштовуватися там надовго. Книжкові магазини й бібліотеки, семінарії та університети – це ще не церкви. Вони можуть відкрити ідеалізований світ «просто православ’я», але конкретно церковна реальність буде іншою.
Ця поправка справедлива не тільки для православ’я, а й для кожної конфесії й релігійної традиції. Можна почитати книгу, послухати лекцію, познайомитися з цікавими людьми, навіть побувати на церковній службі, але не можна забувати про те, де ви живете і де ваша сім’я. Ходіть в гості, в читальний зал, але завжди повертайтеся додому.
Я згадую засновника відомого харизматичного руху, який так захопився «духовним корінням», що залишив свою церковну сім’ю і перейшов в католицизм. Я поділяю його захоплення «корінням», але не зовсім розумію, чому не можна було залишатися на своєму місці та поглиблювати його. Хоча, цілком можливо, що він зрозумів межі зростання і глибини своєї християнської традиції. Можна пояснити й небажання більшості що-небудь міняти, виправляти свої помилки в домобудівництві церкви й втома від її внутрішньої одноманітності.
Є своя правда в тому, що глибші й багатші релігійні традиції мають більше внутрішніх кімнат, так що там кожен може знайти собі місце. Тому перехід з малої традиції в більшу може бути пошуком більш різноманітного і вільного середовища, формою протесту проти системи, цензури, одномірності, або елементарної нудьги.
Перехід може бути пов’язаний і з особливою роллю особистості, першим враженням від живого представника певної традиції. Нерідко така зустріч визначає все подальше сприйняття церкви і її конфесійного життя. Якщо ми зустрічаємо гідного священнослужителя, духовне життя якого здається багатим і глибоким, ми проєктуємо цей особистісний досвід на все те, що він представляє, ми з любов’ю приймаємо людину і тому ідеалізуємо його традицію. Тоді ми можемо сказати: «Ось якби мені довелося жити поруч з церквою отця Олександра Меня, я був би православним!» Але, знаючи те, що трапилося зі священиком Олександром в РПЦ МП, ми розуміємо, що особисті симпатії не варто переносити на інститути й структури, що найдостойніші зі священнослужителів були чужими у своїй же церкві, що є традиції, що знищують своїх кращих представників. Я зовсім не кажу про те, що православна традиція погана, але нагадую про те, що її не можна ідеалізувати, читаючи книги її кращих богословів або слухаючи її кращих проповідників. Те ж саме можна сказати про нашу рідну традицію: знаючи її зсередини, ми повинні всебічно доповнювати й поглиблювати її.

Християнство як спільний дім

Хочу повернутися до образу християнства, як спільного дому. Ми живемо в різних кімнатах. Час від часу кожна з кімнат потребує ремонту. Було б добре допомагати один одному в цьому ремонті та потім разом святкувати оновлення, навчитися жити на одному фундаменті, під одним дахом, але з прийняттям і розумінням наших відмінностей. Я допускаю, що є приміщення настільки запущені, що в них жити вже не можна. Тоді потрібні більш серйозні реформи, які потребують тимчасового переселення мешканців. Але таке трапляється не щодня, а якщо і відбувається, то Господар будинку бере таку ситуацію під Свою відповідальність.
Отже, спілкування? Так! Взаємодопомога? Так! Відвідування? Так!

Чи варто переходити з однієї церкви в іншу?

А як щодо переходів? Якщо вони і трапляються, то не повинні переростати в скандали, самовільні перепланування, захоплення і поглинання, сварки і війни.
І ще один важливий момент, пов’язаний з новими технологіями, які істотно послаблюють нашу залежність від простору. Раніше говорили так: був тут, перейшов туди. А зараз так: і тут, і там; трохи тут, трохи там.
Сучасні технології додають нові виміри в нашу реальність: фрагментують, урізноманітнюють, прискорюють і насичують наш звичний спосіб життя і спілкування, в тому числі формати міжцерковних відносин і пересувань. Сьогодні ми можемо «зустрічатися» не виходячи з власної кімнати, брати участь в богослужінні самих різних церков по кілька разів на день, читати й слухати кращих представників найрізноманітніших конфесій. Ми відчуваємо себе частиною єдиного глобального християнства. Навіщо кудись переходити, якщо все і так є? Так структуроване християнство перетворюється в «конструктор LEGO». Але це вже інша, не менш цікава тема.

Джерело: cherenkoff.blogspot.com

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Черенков

Пастор церкви Revival, м. Ванкувер. Міжнародний директор Mission Eurasia, доктор філософських наук, професор Українського католицького університету, автор кількох книжок про євангельський протестантизм, активний проповідник, батько 4 дівчат: Був ректором Донецького християнського університету. Експерт з питань релігійної свободи.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button