У студентські роки нас мало чіпали пісні про трудові будні радянського народу та його єдність із комуністичною партією, що лунали з кожної радіоточки. Ми складали власні – про те, що справді здавалося нам гідним пісень. І самозабутньо співали їх один одному де доведеться – чи на кухні, чи на березі, чи в лісі, чи в поїзді, в автобусі (за будь-якої можливості ми залишали місто зі своїми брязкітними гітарами виробництва чернігівської меблевої фабрики).
Якось, під час чергової вилазки, з нами у вагоні електрички опинилося кілька молодих людей. Одягнені вони були, за нашими бродячими мірками, зайве охайно. Але – теж із гітарами. Запідозривши в них однодумців, ми підсіли, щоб поділитися своїм пісенним скарбом і сподіваючись почути натомість щось новеньке.
Пісні супутників особливого враження на нас не справили. Не було в них ні віршованої вишуканості, ні цікавих мелодійних ходів. Та й тематика була досить одноманітною – хвала-Богу-Богу-хвала. Але з’ясувалося, що з піснями своїми вони їдуть не на пляж, а до «санаторію», де доживали свої дні наші ровесники – інваліди афганської війни, які виконали «інтернаціональний обов’язок», і тепер уже нікому непотрібні, ні народу, ні партії.
«Якщо ви вважаєте, що ваші пісні цікавіші, поїхали разом з нами», – запропонували нові друзі. Що ж, наших планів поїхати-співати це не порушувало. До того ж не тільки нова аудиторія з’являлася, а й сама вилазка набувала соціальної значущості, що дуже підіймало нас у власних очах. Трохи пококетувавши, ми погодилися.
Очевидно, наші попутники цей медзаклад відвідували й раніше – охорона пропустила нас без зволікань. Був вихідний, і з персоналу на території знаходилася лише одна нянечка – добродушна жінка похилого віку.
Не пам’ятаю, як саме минув наш день. Напевно, було боляче і захисні механізми психіки витіснили деталі з пам’яті. Під кінець візиту до закладу пронісся змовний слух: відвідувачі таємно передали насельникам… Біблію!
Про Біблію ми, радянські студенти, мало знали. Знали, що це – книга. Книги ж ми цінували, і як подарунок таке було дуже доречно. До того ж це була книга не з особливо доступних. Схоже, що самим дарувальникам вона була дорога, і з їхнього боку цей дар виглядав досить жертовно. Це викликало повагу. Нарешті, ця книга була не зовсім дозволеною. Комуністи її явно не любили. А до забороненої літератури в нашому нонконформістському середовищі ставлення було особливе. Загалом, справа хороша.
Ми вже збиралися додому, коли в палату вбігла нянечка, яка весь день займалася своїми справами. «Що ви залишаєте Біблію?», – спитала вона збуджено. У наших очах ця жінка була представником влади, і питання звучало як загроза. Не інакше, як відібрати хоче, – подумали ми й почали дружно відмовлятися: ні, нічого, мовляв, не знаємо. «Ви не подумайте, – здогадалася вона, – я лише побачити хотіла б. Ніколи не бачила!».
Ось так, – подумав я, – чоловік півстоліття прожив, а Біблії жодного разу не бачив. Погано вийшло. Треба буде якось за нагоди самому подивитися.
