Первісно в далеку давнину «євангелієм» називали події глобального й всенародного значення. Наприклад, перемога в битві, або прихід до влади нового імператора. Євангеліє звіщало, що у світі відбулося щось дуже важливе. І відбулося об’єктивно. А отже, тепер все буде інакше. Життя більше не може залишатися таким як було раніше.
Саме такою подією Ісус називав прихід у цей світ Царства Божого. І це направду грандіозна й надважлива подія. Йдеться не про загробне життя, яке настає після смерті, чи суб’єктивний містичний досвід у глибині душі. Ісус проголошує настання чогось об’єктивного, що незрівнянно перевершує нас і від чого ми тепер залежимо – царювання Бога, що визволяє Свій народ.
Це означає, що Євангеліє – не про Божу допомогу в наших планах, а про Божий план для нас. Це Його історія, а ми великодушно запрошені до неї. Це означає, що єдино можливий правильний відгук на Євангеліє – це метаноя, переміна ума, покаяння, радісне підкорення, прийняття волі Божої, довір’я перед Божим суверенітетом. Не ми заслуговуємо чи встановлюємо Царство Боже своїми стараннями, а Царство Боже великодушно залучає нас до свого спасаючого приходу.
А отже, доки ми цупко тримаємося за свої власні плани, навіть найкращі, ми не можемо бути спільниками Божого Царства, бо Царство Боже – це насамперед воля Божа. А воля Божа – це значно більше, ніж коли просто щось «можна» чи «не можна». Воля Божа – це Його верховенство, план, задум. Його проєкт, сценарій, програма. Ми повинні довіритись, посунутись, підкоритись. Визнати Його першість, Його владу, Його Царство. Тоді ми починаємо розуміти наше життя як покликання, а не в популярних категоріях «зроби себе сам» чи «сам собі режисер».
Хтось скаже: «А хіба є хто-небудь, хто може сказати, що зрікся себе у всьому й цілковито підкорився волі Божій?» Друзі, мої Вам співчуття, Ви потрапили в пастку перфекціонізму. Уявляю, як Вам важко з собою, а ще важче, напевно, тим, хто Вас оточує. Але все ж, дозвольте сказати Вам ці слова: «Видихніть! І не мучте себе та інших». Євангеліє не вимагає від нас бездоганного послуху. Те, чого воно вимагає – це зміна курсу. Або ми входимо у волю Божу, або продовжуємо кермувати своїм життям самі.
Це не означає, що в нас не буде жодних проявів неслухняності, зовсім ні, Ісус про це ніде не говорить, радше навпаки, Він передбачає наші переступи й вчить молитися про регулярне прощення: «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим». А це означає, що справа тут не в перфекціонізмі, а зовсім в іншому. А саме: «Ти борешся з Богом, щоб робити своє, чи борешся з собою, щоб робити Боже?»
Тому, що Євангеліє – не про наші старання, а про царювання Бога, що визволяє Свій народ. Це Його історія, а ми великодушно запрошені до неї. Не ми заслуговуємо чи встановлюємо Царство Боже своїми стараннями, а Царство Боже великодушно залучає нас до свого спасаючого приходу.
