Варто замислитись

Історія до святкового столу

(З подякою пастору Олегу Шайкевичу і пастору Ігорю Бандурі, зі слів яких записана ця історія)

Сучасна культура не забуває про Різдво. Свята потрібні людям, щоб вирватися із повсякденності. Ось і народження Ісуса Христа включене до серії «зимових свят», введене до символічного контуру «сімейного свята», стало приводом для покупок подарунків та поздоровлень: «Зі святом!». Що ж, краще так, ніж зовсім ніяк. Краще «зимові свята», ніж нескінченна атомна зима без шансу на радість та життя. Краще хоч іноді сідати за стіл, ніж постійно тримати соціальну, а по суті, асоціальну дистанцію. Краще купувати подарунки, аніж патрони.

І коли ви знімете взуття та санітарні маски, сядете за стіл і вручите один одному подарунки, я хотів би розповісти вам одну історію:

«Трохи осторонь узбережжя теплого Чорного моря, з його пляжами, нічними клубами, шезлонгами і засмаглими тілами, знаходилися дві будівлі. Одна будівля була типовою «мертвою хатою»: за сірим бетонним парканом, за пофарбованими холодною фарбою стінами, за тухлим запахом з госпблоку жили нікому не потрібні люди. Тим, хто ніколи не наближався до таких установ, складно описати атмосферу самотності, безнадійності та туги, яка просочує все: від казенних ліжок до пластмасових квітів на столику в кінці загального коридору. Будинки населяли люди похилого віку. Відпрацьований та відбракований людський матеріал. Ті, про кого кажуть: «Держава про вас подбає».

Знайшлися люди, які стали відвідувати мешканців цього будинку. Вони не були державою, вони являли собою спільноту, яку ми називаємо «церква». Щотижня привозили людям похилого віку речі, продукти, подарунки. Памперси для дорослих, пральні машини, книги та настільні ігри. Привозили надію на те, що десь за стінами «мертвого будинку» є життя, яке не забуло про мешканців; є люди, які приносять трохи тепла та надії.

І був другий будинок. Будинок опіки, в якому жили такі ж покинуті, як і люди похилого віку, діти. Хлопчики та дівчатка, яких також «відбракували» їхні батьки, і для яких новими сім’ями стали засновники Будинку опіки, віруючі в Ісуса Христа.

Коли весь світ заціпенів від пандемії, мешканцям будинку для людей похилого віку стало ще гірше, відвідування їх було зведено до мінімуму. Але люди церкви придумали щось особливе: щотижня вони стали проводити онлайн-зустрічі між дітьми та людьми похилого віку. Діти знайомилися з бабусями та дідусями, читали їм вірші, розповідали про себе, співали пісні. В одному будинку перед вебкамерою збиралися кинуті хлопчики та дівчатка, в іншому біля екрану тісно сідали кинуті бабусі та дідусі, вдивлялися у зображення через товсте скло окулярів. І цей зв’язок став міцніти і обростати вже не віртуальними діями. Люди з обох будинків почали писати один одному листи та передавати подарунки, бабусі та дідусі почали молитися за хлопчиків і дівчаток, а ті у відповідь стали передавати їм свої фотографії та малювати листівки.

В одному листі, який нам було дозволено процитувати, літній чоловік написав: «Ми відчували себе старими, покинутими і нікому не потрібними людьми, яких доля привела і покинула в будинку для людей похилого віку. І ось сам Бог відвідав нас і почав змінювати наше життя. Ми знову стали мати надію і бажання жити. Бог доторкнувся до нас через інших скривджених долею та залишених: діти-сироти з Дому опіки служать нам – старим з дому для людей похилого віку. Два нещастя зустрілися та народилася Надія!».

У «мертвому будинку» для людей похилого віку була кімната, заповнена трунами. Труни були частиною річного бюджету будинку для людей похилого віку. І не було жодного року, коли ця частина бюджету залишалася невиконаною.

Так ось, наприкінці того страшного року, року пандемії і локдауну, року низок з машин швидкої допомоги перед ковідними відділеннями лікарень, керівник будинку для людей похилого віку привела людей з церкви і кімнату з трунами: «Це був перший рік, коли жодна з трун, що стояли тут. не знадобилася». Наприкінці того року, коли самотні бабусі та дідусі зустрілися з самотніми хлопчиками та дівчатками, смерть уперше за довгий час не зібрала свого врожаю».

Збираючись наприкінці цього року за святковим столом, розкажіть один одному цю історію. Як пов’язана вона зі святом Різдва? О, повірте, пов’язана, і набагато більше, ніж серія «зимових свят», походи в магазин за подарунками, різдвяні фільми та мелодії. Ця справжня історія, як і справжня історія Різдва, дуже ясно говорить нам: Бог любить самотніх, залишених, розчарованих. Бог любить і тих, хто має підтримку близьких та друзів, але не має спокою та миру в самій глибині пораненої душі та тривожних думок.

Бог народився і став людиною, щоб торкнутися кожного з нас і нагадати нам: «Ви не самотні». Євангеліє від Івана стверджує: «Бог так полюбив світ, що віддав Сина Свого однорідного, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне».

До нашого «мертвого дому», з його «еросом, расою, вірусом» дві тисячі років тому зайшов добрий і щедрий Гість. Цей Гість став частиною прекрасної історії Різдва, змінив, за словами Пастернака, «все майбутнє галерей та музеїв», усю світову культуру. Але найголовніше, цей Гість приніс нам безцінний дар Свою любов і прийняття. Дар порятунку та життя вічне.

Читайте також:

Я запрошую тих, хто зібрався біля святкового столу, але також і тих (і особливо тих), хто зустрічає Різдво на самоті, зменшити звук музики та відкласти смартфон. Заплющіть очі й скажіть кілька слів Тому, народження Кого ми святкуємо в ці дні. Він тут. Він чує вас. Він бажає зустрічі з вами. Запросіть Його на ваше свято, на вашу самотність, на ваше життя. Він прийде і зміниться багато чого.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Денис Гореньков

Ессеїст, автор статей по соціології релігії, а також книг “Церква Університету” і “Записки місіонера народженого в СССР”. Народився в Миколаєві, закінчив Одеський національний університет ім. Мечникова. В 2008-2015 роки – Виконавчий директор ГОО “Співдружність студентів-християн”. З 2015 року працює в місіонерській організації «Місія Євразія».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Дивіться також
Close
Back to top button