Ледь виникнувши, релігійно-політичний рух фарисеїв став авангардом народної опозиції. Фарисеї виступали проти корупційного злиття духовної та державної влади й стверджували, що Месія має бути виключно політичною фігурою. Згідно з пророцтвами, він мав походити з коліна Юди, роду Давида.
Священниками ж, згідно із Законом, мають бути лише левити (саме цій темі − як Месія може бути одночасно Царем і Священником − буде згодом, у Новому Заповіті, присвячена окрема проповідь, відома нам як Послання до Євреїв).
Фарисеї закликають царя зректися діадеми священника, за що впадають у немилість. Протистояння переходить у відкритий конфлікт. Шість років міжусобної боротьби призводить до загибелі п’ятдесяти тисяч фарисеїв та їхніх прихильників, а багато хто з тих, хто залишився в живих, змушений стати біженцями.
Золотий вік фарисеїв настав у 76 р. до н. е., коли Олександра Саломея, вдова Олександра Яная (правнука Маттафії Хасмонея) відмовилася залишити трон і продовжила царювати сама. Оскільки ж, бувши жінкою, вона не могла бути первосвященником, цей титул отримав її старший син, Гіркан Другий.
Реальна влада опинилася в руках брата цариці, одного з найвпливовіших фарисеїв Симона бен-Шатаха. По суті, фарисеї стали негласно правити країною.
Благоденство, однак, тривало недовго. Аристовул Другий, молодший син Олександри, заручившись підтримкою східного сусіда, відбирає первосвященство в брата, а після смерті цариці узурпує і царську владу. Сирія, посилаючись на вікову спільну історію і спільну культуру (багато юдеїв на той час уже не володіли рідною мовою − див. Дії 6:1), всіляко підтримує такий вибір. Але Гіркан і його послідовники, які залишилися поза увагою, починають ратувати за прозахідний вибір Ізраїлю, римоінтеграцію, верховенство права та інші блага європейської цивілізації.
Посилаючись на свою легітимність як правителя, Гіркан звертається по допомогу до Помпея, який відвідав Палестину в 63-му р. до н. е. з проханням відновити справедливість, зробивши його первосвященником. Свою депутацію до Помпея посилають і фарисеї, вимагаючи усунути від влади обох братів і створити в Юдеї автономну республіку під протекторатом Риму. Розкол між прихильниками прозахідного цивілізаційного вибору і прихильниками вікових зв’язків зі східним сусідом переростає в нову міжусобицю. Помпей вводить у Палестину «миротворчі сили». Аристовул зачиняє перед ними ворота Єрусалима, але Гіркан відкриває їх.
Читайте також:
Римляни відновлюють священство Гіркана, і згодом Цезар призначає його етнархом («національним вождем»). Однак реальну владу, що включає командування військами й збір податків, імператор довіряє прокуратору − Іроду Антипатру Молодшому (батькові Ірода Великого). Євреї остаточно втрачають своє царство. Ізраїль стає провінцією Риму, керованою ідумеями. Продовження історії ми знаємо з Нового Завіту.
