Минав 1996 рік. Була прохолодна осінь. Перші місяці мого перебування в ліцеї при василіанському монастирі в м. Червоноград. І перша гостра дискусія з іншими ліцеїстами. «Хто спасеться: грішний католик, чи праведний баптист?» Я наполягаю, що праведний баптист, тому що Бог не дивитися на особу; мій опонент стверджує, що без Святих Таїн це неможливо, бо який би там католик не був, але якщо він сповідається і причащається, то це якесь значення та й має, а баптист, як може спастись, якщо не споживатиме Христових Тіла і Крові?
А в ті часи в будинку Просвіти організовувались духовні вечори, на яких настоятель монастиря відповідав на питання людей, що записками передавались на сцену. І я теж написав своє питання. Хто ж іще нас підлітків міг розсудити, як не о. Йосафат? Відповідь здивувала всіх: І вчення і таїнства важливі, але Бог більший за них, і таки справді не дивиться на особу. Одне слово, ту суперечку я виграв. І відтоді моя думка в цьому питанні не змінилась.
Сьогодні можу сказати, що у своєму християнському житті бачив я різне. Бачив як щирих і смиренних католиків, так і добрих і богобоязливих протестантів. Бачив також як самовпевнених і неприємних католиків, так і зарозумілих і прикрих протестантів. Бачив я і лицемірів, і там і там. Як також бачив і святих, і там і там. І ніколи не міг зрозуміти тих католиків, які називали протестантів сектантами, виключаючи їх із Божого Царства, як також не міг зрозуміти впевненість деяких протестантів, які безапеляційно викидали за борт спасіння католиків, називаючи їх єретиками. Для мене це завжди було проявом якогось релігійного схиблення і фанатизму. Я розумію, що є розбіжності, і про деякі явища можна, ба навіть потрібно, говорити категорично й рішуче, але надмірні спрощення й узагальнення моє сумління ніколи не могло проковтнути.
Святий Павло розмірковує на цю тему в Посланні до Римлян. Він приходить до висновку, що Божою вірністю нікому не вийде надуживати. І це є велика помилка євреїв, що вони думають, що Бог буде до них поблажливий, тому що вони обрані, а до поган суворий, бо вони поза Божим народом. Ні! Бог не дивиться на особу, наполягає святий Павло. І ставить риторичне питання: «Коли ж наша неправедність виявляє Божу праведність, то що скажемо? Чи ж Бог є несправедливий – по-людському говорю! – коли наводить гнів Свій? Зовсім ні! Бо ж як би Бог мав світ судити?» (Римлян 3:5,6) Інакше кажучи, він стверджує: Якщо Бог закриватиме очі на гріхи Свого народу, то як Він тоді судитиме світ? Якщо Він вигороджує Своїх, то як може судити чужих? Його справедливість в такому разі під серйозним питанням.
Читайте також:
Свого часу це зрозумів також апостол Петро в домі Корнилія і засвідчив під натхненням Святого Духа: «Я справді розумію, що Господь не дивиться на особу, а в кожному народі, хто Його боїться і чинить правду, той Йому приємний». (Дії 10:34,35) Цим самим Новий Завіт руйнує в самому корені будь-які прояви ексклюзивізму та конфесійного шовінізму. Тому що Бог дивиться на серце, а не на лице, на вчинки, а не на слова, на життя, а не на прописку. Бог не людина, в Нього немає улюбленчиків і Він не може бути заручником церковної політики та конфесійного патріотизму. У Бога є один Улюбленець – це Ісус! І кожен хто вірує в Нього і має Його Духа, для того є безперешкодно відкритий вхід до Його Царства, що б там не говорили різні спеціалісти по догматиці та церковному праву. Поза обіймами Батька опиняється хіба що тільки старший син, який через власну гордість не хотів увійти в батьківський дім, не бажаючи прийняти того, кого прийняв Батько.
Отже, чому я не конфесійний патріот? Тому що Бог не дивиться на особу.
