24 лютого 2022 року… Цей день не забудемо ніколи. Страшне слово «війна» стало, на жаль, нашою реальністю.
Чому? За що? Як можна так жорстоко, з ненавистю ставитися до людей? Що робити? Як захистити своїх дітей? Як допомогти? Ці та інші, не менш риторичні, питання ставимо собі й дотепер.
Біль, горе, відчай – почуття, які опанували нами. І я не стала винятком.
Ранок почався о 5. Дзвінок від батька, який проживає недалеко від кордону з білоруссю. «Діти, прокидайтеся, війна!» Так, ми багато говорили про це і до 24 лютого, але все ж не вірилося, що таке ймовірно.
Чоловік швидко зібрався. І пішов. Він – військовий. Прощалися, немов назавжди.
Що робити? Де знайти сили, щоб не втратити рівноваги? Як пояснити доньці та сину, де тато та чому заплакана мама? Як найти слова підтримки для інших, якщо й сама не розумієш, як далі жити?
Дякувати Богу, в нас є друзі, які з перших днів стали ще ріднішими. Поділилися з нами не тільки дахом над головою, їжею, речами, а й добрими словами, щирим співчуттям, розумінням, теплом своїх сердець.
Ранок. Очікування дзвінка від чоловіка. Дзвінок. Живий, дякувати Богу. Дзвінки рідним. Живі, тримаємося. Холод. Виття сирени. Виття літаків у небі. Вибухи. Підвал. Налякані діти. Налякані дорослі. І так щодня.
А потім зникла електроенергія. І до пустих полиць у магазинах, зачинених аптек, напівпустих холодильників додалося приготування їжі на вогнищі у дворі біля багатоквартирних будинків.
Тільки за готівку продавали молоко, картоплю, печериці, глевкий чорний (але найсмачніший у світі!) хліб. Для того, щоб щось купити, ми стояли на холоді години. Іноді поверталися додому ні з чим.
Я та моя подруга Вікторія ходили по черзі по продукти, щоб діти не залишалися самі вдома. І от одного дня я бігла додому дуже радісна, бо змогла купити аж 2 кілограми печериць. На головній площі міста побачила бабусю, яка посиніла від холоду, вона продавала вербові котики. Було дуже вітряно, малолюдно. Всі бігли у своїх справах, бо ж котики були не на часі. Я теж спочатку пробігла повз. Але якась внутрішня сила змусила повернутися назад. Я запитала в старенької, що змусило її в таку погоду вийти на вулицю? Відповідь шокувала: бабуся не їла 1,5 дня, не було грошей, а вогнище палити, щоб приготувати їжу, вже не здужати. Попросила жінку зачекати мене. Занесла свій «скарб» (печериці) додому і взяла «скарб» для бабусі: баночку тепленького супу.
Бачили б ви ці очі, повні сліз, руки, які тремтіли від холоду та хвилювання. Бабуся хотіла віддячити мені, віддавши всі котики, та я не взяла. Тоді ця жінка спитала, де я живу, щоб пізніше віддячити. Але подяки мені вже й не треба було, бо я вже її отримала: допомогла ближньому.
Читайте також:
Про що я мрію? Думаю, про те, про що мріє більшість із нас: про мирне небо, щоб повернулися додому живі та здорові всі наші хлопці, щоб кожна людина повернулася у свою домівку. Мрію про щасливе дитинство та майбутнє для наших дітей. Щодня прошу, що Бог дав нам сили, віру, не дав упасти у відчай. Війна, як не дивно, зробила нас, людей, добрішими, більш уважними один до одного; зробила так, що ми перестали жити за принципом «моя хата скраю».
Дякую Богу, ЗСУ та всьому Українському Народу. Все в нас буде добре!
Автор: Нестеренко Тетяна
