КонкурсПроза

Маленький дерев’яний будинок

На дворі стояла доволі тепла осінь. Жовте листя дбайливо вкривало подвір’я, а сонячний промінчик заглядав у напіввідчинені двері. З маленької  хатинки доносився галас немовляти та йшов приємний запах свіжозвареного борщу та спечених пампушок з часником.

Якби ви, стоячи на ґанку, зазирнули в невелике віконечко, то можна було б побачити молоду усміхнену мати, яка бігала від плити до столу, та хлопчика, якому не більше ніж рок на вигляд. Хлопчик постійно вискакував перед матір’ю та намагався схопити велику ложку зі столу. Але ложку вже брав в руки татусь, який щойно повернувся з роботи.

Ось мама схилилась з любов’ю над хлопчиком, пригорнула до себе, посадила в дитячий стільчик. Тато обійняв маму та маленького і молода сім’я стала дякувати Богові за ще один прекрасний день та за хліб на столі. І поки в великому мільйонному мурашнику безліч людей кудись поспішали − в самісінькому центрі міста в старенькому дерев’яному будиночку царювала інша атмосфера. Любов, мир та злагода поєднались разом з невибагливим, але затишним інтер’єром, теплом та сонцем в середині будинку та в середині сім’ї.

«Коханий, Миколка, я така щаслива, що ми нарешті живемо в центрі міста та ще й у власному будиночку! Тепер все поруч, я навіть не використовую громадський транспорт. П’ять хвилин і я вже з малим біля річки, а п’ять хвилин в іншу сторону і ми в супермаркеті. Скоро зробимо тут ремонт і взагалі будемо жити щасливо і файно…» − ділилася своїми думками натхненна Аня. «А ще поруч є садочок та школа…»

Чоловік усміхнено дивився на дружину і радів, що вона задоволена його вибором.

Але. Все сталося не так, як гадалося.

Чотири місяці потому 

Кінець лютого. 24 лютого. Вже далеко за північ. В маленькому дерев’яному будиночку в центрі Харкова тепло і затишно, але сьогодні якось неспокійно. Малий скакав майже до 23:30 і все ніяк не хотів вкладатися спати.

«Богданчику, лягай вже. Я вже сплю! Дивись, в мене очі закриті. Закривай і ти», − благала мама.

«Так, а ну швиденько в ліжечко», − суворо наказував тато.

Але тільки повна втома змогла вкласти хлопчика на подушку та вкрити ковдрою. Він засопів.

Потім батьки довго розмовляли та спілкувалися між собою. В кожного з них на серці тривога. Ні, не за себе. Не за малого. За ситуацію в цілому.

«Любий, як думаєш, війна почнеться? Вона прийде в наше місто?»

«Не знаю, Аню. Тільки Бог знає. Але в мене на серці неспокійно. Краще б нам поїхати зараз з міста. Від нас 30 км до ворожого кордону. Сюди вони дійдуть швидко».

«Микола, як їхати? А як же робота? Твоя фірма? А як наш будинок? Я завжди мріяла жити саме тут! Що з ним буде, якщо ми поїдемо?»

«Але якщо почнеться, то все одно потрібно буде їхати. Щоб зберегти життя малому».

«Ох, хоч би все ж таки нічого не було…»

«Аню, все в Божих руках. Але ти маєш бути готова все це покинути. Речі та будинок − це не основна цінність».

Нарешті в просторій кімнаті з картиною-пейзажем та зробленими власноруч написами на стінах встановилася тиша. Тільки нічник стоїть на вікні та вказує дорогу перехожим, що запізнювались. А, ще чорний кіт, муркочучи, охороняє важкий сон хазяїв.

На годиннику п’ята ранку. Найсолодший момент сну. Але раптом Аня прокинулась від гучного вибуху. Потім другий, третій. Ні, це не феєрверк. На жаль. О п’ятій феєрверків не буває. На жаль. Це почалося найстрашніше. Саме те, про що вони спілкувались з чоловіком вночі. Повномасштабна війна. Тепер вся Україна прокинулася о п’ятій ранку одночасно. І тепер в кожному віконці палає яскраво світло. Але не для того, щоб освітити атмосферу свята чи хоча б допомогти зібратися на роботу.

В маленькому дерев’яному будинку світло палає для того… Але, зазирнувши у все те ж віконце на ґанку ви й самі все побачите.

Аня пурхає наче метелик з однієї кімнати в іншу. Тут в неї стоїть велика дорожня сумка, тут відчинені всі шухляди. Дитячі речі нашвидкуруч перелітають до сумки. На кухні в цей час вже вариться каша для малюка і робляться бутерброди в дальню дорогу. Ні, це не подорож. Це дорога на невизначений час. Саме тому бутербродів потрібно багато. Документи, деякі особисті речі, все, що ще втискується в одну валізу − вже в ній. Отак швидко, за десять хвилин все життя спакувалося і стало розміром з одну валізу.

В усьому цьому безладі є поки тільки одне спокійне тихе місце − дитяче ліжечко. Малюк, який пізно влігся тепер солодко спить і не знає, що це його останній сон в цьому ліжку.

А далі Аня все бачить як уві сні. Дивиться, як чоловік переносить напівсонного сина до машини, як складає валізу та дитячий візок. Як в кожній кімнаті гаситься світло. Зачиняються двері…

Скляними очима вона дивиться на таке рідне подвір’я. Хоч і прожила Аня тут менше ніж рік. Але. Це ж те, в що вкладалася душа. Це те що так надихало її. Це те, що стало її родинним гніздечком. Потім швидко, щоб не заплакати при малому, сідає в машину і вони їдуть. Дорогою в невідомість. Дерев’яний будиночок осиротіло лишається стояти та ховається за перехрестям.

Так почалися переселенські будні маленької молодої родини. Холодні і жахливі. Дуже хочеться повернутися додому в тепло. Але ж де тепер той дім? Невже він досі ще там, де поруч кожен день можна бачити вибухи?

Ані здавалося, що так, поки не настала нова осінь.

 Вересень 2022 

Ось він! Такий рідний червоний паркан. Серце схвильовано завмирає та стискається в грудях. Маленький дерев’яний будинок стоїть сховавшись за парканом. Аня обходить його кругом, щоб зайти на ґанок. У дворі багато бадилля та тогорічного листя. Але нічого, це все можна прибрати.

Крок за кроком вона наближається до рідних дверей. Аж тут вони відчиняються і з них вискакують нові хазяї. Ті, які злякалися непрошеної гості. Два великих − сірий та рудий − коти вискочили з галасним мявкотінням майже збивши Аню з ніг. Приголомшена вона так і залишилась ніяковіючи стояти на подвір’ї. А маленький дерев’яний будиночок дивився на неї роззявивши свою беззубу пащу – вибиті двері та чорні порожні зіниці-вікна.

Стало так холодно і лячно, начебто повіяло морозним вітром. Аня перелякано озирнулась. Боязко переступила поріг. Потім знайшла в собі сили і штовхнула двері, розкриваючи їх ширше. Серце стискалось і обливалось кров’ю. В будинку не було майже нічого цінного. Цінного для інших. Для Ані тут було цінне все. Але тепер всі ці коштовності валялися просто під ногами. Все брудне і пошкоджене. Все зіпсоване. Ось брудна дитяча іграшка. А там догори дриґом дитячий матрацик. Той нічник, що завжди освітлював дорогу та кімнату вночі − тепер стояв не на вікні, а посеред кімнати. Але без світла, без лампочки та навіть без абажура. Стіл без скатертини та зламаний стілець.

Не витримавши цієї напруги Аня вийшла знов на ґанок. Подивилась всередину. Подивилась навкруги. І зрозуміла. Що це вже не її дім. В неї намагалися відібрати дім. Війна, загарбники, нечесні злі люди.

Але! Вони цього не змогли! Вони змогли відібрати лише будинок. Так, милий, затишний, в центрі міста, але просто будинок. Аня зачиняла пошкоджені двері. І десь глибоко в серці знала, що будинок − це тепер не основний її пріоритет.

Задзвонив телефон. Це її брат. Теж харків’янин. Лікар у військовому шпиталі. І в його квартирі тепер теж гуляє вітер. Бо вікна не витримали вибухів.

«Як там, що там, Аню?» − питає він.

«Все винесли. Двері вибили. Жити тепер тут поки не можна».

«От, негідники! Хіба так можна…»

«Знаєш, братику, я сумую. Але не сильно. Бо вони відібрали речі. Вони пошкодили будинок. Але дім вони не відібрали. І ніколи не відберуть. Як би не намагались. Бо дім − він всередині нас. Він там, де наша сім’я».

«Так, ти права, Аню. Головне, що ми всі живі!»

«Знаєш, що я тепер зрозуміла?»

«Що?»

«Я зрозуміла де мій дім! Він там, де любов. Він є в кожного, в кого в серці живе Ісус! Так, саме Він, Ісус, Друг і Творець всіх людей, дає сили пережити всі втрати й залишити мир, спокій та любов в серці. Той, Хто дає сили пережити втрати − змінює цінності. Будинок завжди можна відновити. Побудувати новий. Відбудувати можна всю країну. Ніякий ворог не знищить Україну й українців, якщо ми залишимо всередині себе любов та людяність. Саме любов та сім’я – тепер і є та основна цінність».

Любов і людяність − це ті цінності, втративши які, не буде для чого відновлювати країну та відбудовувати маленький дерев’яний будиночок.

Автор: Пилипчук Анна

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button