Інна прокинулася на кухні – на годиннику друга ночі, світло увімкнене… Відчула, як затерпла шия від того, що задрімала, схилившись на стіл. «І коли я заснула?» – сама до себе промовила жінка. На її тендітні плечі лягли постійні хвилювання та чимало турбот – чоловік Андрій добровольцем пішов захищати Україну. Як не просила, не благала і як не плакала, все марно, він непорушно стояв на своєму: іду і все. Намагалася зупинити його, говорила, що хворі батьки не переживуть, якщо з ним щось станеться, що довгождані донечки ще такі малі… А ще городи, дві корови й троє свиней, кролі, гуси, вулики та паї, які обробляв чоловік. Як їй упоратися з усім господарством? Чоловік переконував, що зараз кінець лютого, що виженуть ворога, та й до літа точно повернеться додому… А вже скоро листопад…
Інна плакати не тільки не може, а й не має права – за нею спостерігають дві пари блакитних оченят їхніх донечок, Андрієві батьки хворі та живуть через декілька хат, і до них треба щодня бігти, допомогти, та й корів і свиней не нагодуєш слізьми… Ось так зі слабкої статі стала сильною. Згадала, як це жити без чоловічої підтримки, згадала, як важко працювала у дитинстві, щоб допомогти мамі у господарстві, бо батько помер молодим. Коли вийшла заміж за Андрія, як на світ народилася, хоча його батьки були не в захваті від вибору єдиного сина, хотіли багатої невістки, а не дочки бідної вдови.
Важко працюючи, сім’я побудувала будинок, щоб жити окремо, чоловік купив трактора та все необхідне до нього, зібрав декілька паїв та успішно обробляв їх. За трудами минали найкращі молоді роки сім’ї. Довго пара чекала на диво – народження донечок, лише після десяти років подружнього життя Бог подарував їм дві маленькі крихітки, які підростали з кожним роком. Здається, їм для щастя більше нічого й не треба, все у них є, якби не прийшла війна. Поринувши у думки, Інна довго не могла заснути, а годинник вперто «відбивав» хвилини самотності. Тішила себе тим, що нарешті на полі змолотили сою…
І знову підйом о 5-й ранку. Жінці здалося, що вона й не спала, а вже треба вставати. І знову «все по колу»: кухня, худоба, діти в школу, зробити ін’єкції свекрусі, видати ліки свекру. Коли йшла додому, побачила, як до двору під’їжджає автомобіль, зупиняється біля воріт, а звідти з великим букетом виходить її Андрій – як завжди, високий і гарний. Жінка так і завмерла посеред вулиці, думала, в яку сторону бігти, щоб причесатися чи перевдягнутися, але було пізно, Андрій швидко йшов до неї з трояндами.
Ввечері усі зібралися за святковим столом, діти не злазили з татових колін, міцно обіймаючи його за шию, а батьки не зводили з нього очей, вивчаючи нові зморшки та сивину дорогого сина. Андрій раз за разом виходив курити й постійно реагував на гучні звуки, був ніби на сторожі й вдома.
Десятиденна відпустка збігала дуже швидко, Андрій намагався зробити усю роботу біля дому, а Інна просила чоловіка відпочити хоч трішки. Вона відчувала, що він став іншим, чула, що коханий не спить вночі. Свекор і свекруха місця собі не знаходили – бачили, як син змінився до невпізнання і справа не лише у сивині… Андрій пройшов декілька гарячих точок, бачив смерть побратимів і сліди звірств у звільнених населених пунктах. Але про це він вперто мовчав, щоб не хвилювати рідних.
У неділю зранку Інні зателефонувала свекруха: «Дочко, сусід вчора ходив до лісу, білих грибів приніс два відра. Поїдьте і ви, Андрій дуже любить збирати гриби, може, заспокоїться трохи в лісі, там зараз дуже гарно». Так і зробили, кучеряві донечки збирали багряне листя і щебетали біля татка. А скільки радості було у дітей, коли знаходили гриби, словами не передати! Але Андрій у лісі ще більше був на сторожі. Він вглядався у далечінь, ніби звідти має вибігти якийсь звір, і здригався від того, що гілки тріщали під ногами. А коли на трасі біля лісу в проїжджого автомобіля через несправну вихлопну трубу щось «гупнуло», чоловік накрив собою дітей і впав разом з ними у ближній ярок, крикнувши Інні: «Падай на землю!». Через кілька хвилин жінка швидко збирала гриби назад у кошик та обтріпувала листя з одягу дітей. Дівчатка злякалися не на жарт, але не плакали. Мама пояснювала: «То тато нас тренує, він же тепер військовий».
Ввечері машина під’їхала до воріт, де так довго Андрія не відпускали діти, дружина і батьки. Біля його ніг звивався собака, який також обома лапами обіймав господаря. Андрій підбадьорював рідних: «Інно – ти за старшу. Дівчатка, мамі допомагайте, мамо, тату, не хворійте, а і ще ти, Рексе, стережи хату». Авто із захисниками рушило від подвір’я, Інна повторювала: «Він повернеться», дівчатка плакали, батьки теж. За селом Андрій глянув у дзеркало заднього виду й побачив, як за машиною, висолопивши язика, біг Рекс. «Хлопці, зупиніть машину, хай я обійму свого дурного пса», – сказав Андрій побратимам, які не могли стримати сліз…
Автор: Ольга КОЛІСНИК
