Я виросла в середовищі, де духовним речам не було місця. Це не обов’язково було зроблено спеціально, ніби я знала достатньо, щоб відкидати все, що пов’язане з релігією чи вірою. Насправді у мене просто не було категорії для цього. Нещодавно дізналася, що це апатеїзм.
Ім’я Бога було для мене не більше ніж концепцією, іменем, яке я приймала даремно, і ім’ям, яке, як я знала, люди використовували у вигуках тріумфу чи поразки. Для мене не мало значення, що це ім’я належить живому Богові – я не мала жодного уявлення про Бога, Який був би реальним.
Так я і жила, вважаючи, що єдиними реальними речами є речі, які я можу бачити, доки найреальніше, що я знала, не було відібрано в мене. Коли мені було 25 років, мій чоловік Телль загинув в Іраку. Я була зовсім молодою матір’ю нашої 5-місячної дочки Ави, і ця новина кинула мене у темряву, з якої я не могла знайти вихід. Заціпеніння почалося ще тоді, коли я сповзла на підлогу разом із людьми у формі, що стояли біля моїх вхідних дверей. Я благала, щоб це не було правдою.
Листівки зі співчуттями та псалми
З того часу ніщо не здавалося реальним, поки одного разу я не виявила, що поспішно перегортаю сторінки Біблії. Я навіть не знала, як вона потрапила до мого дому. Я судомно намагалася знайти вірші з Біблії, якими були заповнені листівки зі співчуттями.
Я зупинилася на 138-му псалмі, який не був у жодній із листівок, але від якого я не могла відірвати погляд: «Куди я від Духа Твого піду, і куди я втечу від Твого лиця? Якщо я на небо зійду, – то Ти там, або постелюся в шеолі – ось Ти!» (Псалом 138:7-8).
Зізнаюсь, я не відреагувала на ці слова, одразу покаявшись у своєму гріху і довірившись Ісусу. Я навіть не знала, що таке можливо. Натомість я побажала, щоб ці слова стосувалися мого улюбленого Телла – я хотіла вірити, що він там, я хотіла знати, що я не одна.
Я відчувала, що біль поглинає мене цілком, і ці вірші, які чужі моєму серцю, проливали світло в колодязь скорботи єдиним способом, який я могла осмислити стосовно мого невір’я, мого апатеїзму.
Я поверталася до псалмів щодня, намагаючись знайти інші місця, які б могли наблизити мене до Телла. Я не знала, що шукаю, тільки те, що я змушена була читати до болю в очах.
Мене вразили слова з Псалмів 39 (40), 17 (18), 29 (30) та 26 (27). Вони підтверджували мою реальність, коли я плакала від горя; я була не одна така. Але я помітила різницю: автор цих розділів не думав, що його крики залишаються непочутими, що його плач губиться на вітрі. Він знав, що коли його випробування переповнювали до краю, він міг волати до когось, хто слухав його.
Я не сподівалася побачити в Біблії, що Бог не відкидає тих, хто відчуває сильні емоції, пов’язані зі скорботою; навпаки, ці вірші показували мені Бога, Який прямує назустріч стражденним. Я побачила Бога, Який ніс надію тим, хто втратив надію.
Хто ж був цей Бог?
Бог явився
На сторінках псалмів я побачила, що Він є реальним. Це величезний Бог, до Якого автори псалмів зверталися у своєму розпачі. І я бачила, що Він відгукнувся. Поступово я стала менше шукати Телла у віршах і більше Того, Хто, як я відчувала, підтримував мене в моєму горі.
Ось що мені подобається у нашому Богові. Він знає, як зустріти нас саме там, де ми побачимо Його. У ті перші дні горя Він продовжував вести мене до псалмів, і я не змогла ігнорувати Його або ховатися від Нього. Я почала вірити, що Бог з’явився в моєму розпачі й вдихнув у мене життя, коли все, чого я хотіла, це померти.
Але чого я не знала в той час, так це наступне: я вже була духовно мертва (Послання до Ефесян 2:1).
Мої гріхи тримали мене в полоні. Але я не усвідомлювала цього. До цього я мало що чула про Ісуса. Я не знала, що Він помер смертю, яку я заслужила через свій гріх, і це сталося через велику любов Божу (Послання до Римлян 3:21-26; 8:32; Євангеліє від Івана 3:16).
Що я знала, так це те, що горе від втрати Телла вже не так часто поглинало мене повністю. Я знала, що біль від безнадійності – мрії про нашу молоду сім’ю були зруйновані, віра в те, що ніхто ніколи не покохає мене так, як любив Телль, страх самотності − вщухає.
Я прагнула дізнатися, що означає жити з новою надією, але не могла зрозуміти, на що це схоже.
Нове життя
І все ж Господь точно знав, де я перебуваю, і як Він збирається реалізувати мету віри, яку Він дав мені: спасіння моєї душі (1 Послання Петра 1:9). Він привів у моє життя людину, на ім’я Родс під час спільної вечері з іншими хлопцями з підрозділу Телла після їхнього повернення з Іраку. Родс знав Телла. Родс знав Ісуса.
Мене одразу ж привабили його смиренність та м’якість. Він багато в чому не був схожий на Телла, але в ньому було світло, яке відображало щось нове для мене. Я намагалася потоваришувати з ним з незвичною для мого характеру сміливістю, але в нього було те, чого я хотіла: мир.
І з милості Божої Родс прийняв мою дружбу, а також тисячі запитань. Він був делікатний, дозволяючи мені важко усвідомити, що я грішниця, і розповідав мені про те, що Христос зробив на хресті. Він радів разом зі мною, коли я покохала Ісуса. Він був поряд зі мною, коли я прийняла водне хрещення. Він сумував разом зі мною про втрату мого Телла, і він любив Аву з самого початку, не втрачаючи можливості стати на її захист, коли вона втратила тата. Ось уже 12 років я його дружина.
Бог продовжує писати Свою історію через нас, і Його милість безмежна. Той, для Кого в мене не було категорії, виявляє себе як великий Я Той, що є, і тепер щодня показує мені, що Його не можна обмежити якоюсь категорією. Той, до Кого я ставилася байдуже, тепер став моїм усім, і я вдячна за це.
Автор: Джессіка Грей Робертс
Джерело: ieshua.org з посиланням на thegospelcoalition.org та hristiane.ru
