У консервативних церковних колах можна не раз почути думку, що літургія − це живий організм, який повинен розвиватися природньо, а тому будь-які літургійні реформи є штучними і рукотворними проєктами, які порушують природню екосистему богослужіння. Особисто я обома руками тільки «за», щоб усе рухалось природнім шляхом. Однак, для такого процесу потрібна свобода. В іншому разі подібне розбалакування про природність процесу є просто лицемірством, якщо не знущанням, що має на меті тільки одне − нічого не змінювати, нічим не поступатися, залишаючи насправді все, як є. Як у жарті з чорним гумором: «Немає ручок – немає цукерки».
Друзі, дайте літургійному життю свободу і не потрібно буде ніяких реформ. Але про яку свободу може йти мова, якщо найменше порушення уставу чи прояв творчості тягне за собою миттєву реакцію: «крок вправо, крок вліво − розстріл на місці». Щодо цього існує відомий церковний анекдот: «Можна домовитися з догматиком, з моралістом, з каноністом, але з літургістом домовитись неможливо. Літургіст гірше терориста».
Будьмо чесними, нема куди правди діти, відсутність свободи і жорстке регулювання літургії церковним уставом роблять літургійне життя громади значно більше штучним, ніж літургійні реформи, які навпаки часто приносять в літургію таке бажане пожвавлення і струшують із неї наліт штучності. Прикладом цього може служити доволі успішна римська літургійна реформа, у порівнянні з якою, візантійська літургія, даруйте за відвертість, виглядає музейним експонатом. І прошу не ображатися на мене за прямоту. Адже це й так ще досить м’яко сказано.
Читайте також:
Одно слово, якщо вже так сильно хочете природності, то дайте літургії більшу свободу, а якщо регулюєте її уставом, то будьте послідовні й проводьте реформи, бо природньо за таких умов нічого не змінюється, тільки ще більше консервується.
