Проза

Сьогодні

Олексій ішов парком і милувався різноманіттям осінніх барв.

«Яку, Господи, красу Ти створив, – думав він. – Ось дрібненьким жовтим листячком тремтить білесенька берізка.

А там клен, вкритий широчезним оранжево-червоним листям. А ось там простягає до перехожих свої яскраво-червоні кетяги калина.

А за ними всіма, стрункі пухнасті ялини гострими верхівками зачіпають хмари.

Обабіч доріжок, яскравіють на клумбах різнобарвні осінні квіти».

Олексій саме підходив до лавочки. До тієї, на якій не раз любив посидіти, помріяти, та, зрештою, відпочити.

Схожі статті

Проте сьогодні вона була зайнята.

Чоловік уже хотів було повернутись у пошуках іншої, як раптом впізнав свого давнього друга Михайла.

Той сидів, сумно опустивши голову і віддавшись роздумам.

− Вітаю, друже! – зрадівши, мовив Олексій.

Михайло підвів голову і лице його проясніло. Та лише на мить.

− А, Олексію! Вітаю, брате! Сідай! – сумним голосом запропонував товариш.

− Щось ти зовсім розкис, друже, – сказав Олексій, зауваживши невеселий настрій Михайла. – А пригадай, на цьому самому місці, рік тому, ми з тобою зустрілися після довгих років по закінченні школи.

І Михайло згадав, як він ішов парком і побачив Олексія, який, задумавшись, сидів на цій самій лавочці.

Неподалік грався його шестирічний син.

− І чого ми сумуємо? – тоді запитав він Олексія, плеснувши його по плечу.

Той здивовано підвів голову, готовий зробити зауваження безцеремонному незнайомцю, та розплився в усмішці, впізнавши свого шкільного товариша.

− Міша! А ти звідки тут узявся? Я тебе вже сто років не бачив! – промовив радісно Олексій.

− Кажеш, звідки взявся? Та я кілька разів на тиждень іду через цей парк до Церкви, – відповів Михайло.

− Ти ходиш до Церкви? – здивувався Олексій.

− Ходжу, ходжу, і тобі раджу! – швиденько заговорив товариш. – Знаєш, коли я зустрів Ісуса, моє життя змінилося. Ти ж пам’ятаєш, яким я був… – зазирнув йому у вічі.

− Пам’ятаю, – усміхнувся Олексій.

− Тепер я вже не такий. Господь мене змінив. Слава Йому! – промовив з блиском в очах Михайло.

− Слава навіки! – мовив Олексій.

− Олексію, якби ти знав, як добре жити з Господом. Повір, усе що я чув про Нього раніше, було лиш малюсінькою краплинкою. Господь – неосяжний, як і діла Його. Розумієш? Він спасає навіть таких пропащих, як я, даром, по Своїй Божій благодаті. Ти багатьох знаєш, хто б задарма щось тобі дав? Хіба батьки. Хоча яке даром – Він за нас, грішних, віддав життя і воскрес, аби ми, повіривши у Нього, мали життя вічне. Він для таких, як я, блудних синів, стає Отцем Небесним, – розговорився небалакучий Михайло.

− Олексію, Він і тебе простить і прийме в коло Своїх дітей. Ти тільки повір, – майже на однім дусі випалив товариш і, побачивши усміхнене обличчя Олексія, додав: – Ну, чого ти смієшся? Я ж серйозно.

Олексій знову усміхнувся і взяв Михайла за руку:

− Я не сміюся, а радію за тебе. Те ж саме я хотів тобі сказати, коли тебе побачив. Та ти мене випередив. Я теж повірив в Господа і стараюсь про це всім розповісти.

− Олексію, це справді так!? І ти теж? – вигукнув запальний Михайло.

Вони по-братерськи обійнялись…

− А як твій батько відреагував на те, що ти віруючий? – запитав Олексій. – Пам’ятаєш, вони з моїм дружили як і ми з тобою. Ще й працювали разом.

− Батько? – Михайло задумався, а після невеличкої паузи, продовжив:

− Знаєш, батько спочатку насміхався. Згодом, помітивши, що я серйозно змінився, здивувався. Він не вірив, що мене може щось змінити. Почувши від мене про Ісуса, не сприйняв це серйозно. Проте, побачивши, що я не розчарувався в Спасителі, почав прислухатися до того, що я йому проповідував. І одного разу знаєш, що він мені сказав?

− Що? – зацікавлено запитав Олексій.

− Я вірю в те, що пише Біблія, що говорить Бог. Проте зараз не можу прийти до Нього – мені залишилося два роки до пенсії. Ти ж знаєш, яка в мене робота (він працював інструктором в обкомі компартії) – віруючий на таку не погодиться. Ось як вийду на пенсію, одразу ж покаюсь і прийму Господа в своє серце.

− Розумієш, Олексію, ось так сказав. І не хоче мене слухати, коли я кажу: «Батьку, Слово Боже говорить: «Щоб не виявилось, що хтось із вас спізнився».

− А мій, Михайле, й досі не вірить і слухати не хоче, я молюся за нього, та поки що нічого не змінилось…

− Ну, що, пригадав? – Олексій вивів Михайла із спогадів.

− Пригадав, пригадав, – сумно всміхнувся Михайло.

− Так от тепер кажу тобі: не сумуй, хіба ти не з Господом?

Олексій поплескав товариша по плечу:

− А як там твій батько, все ще чекає виходу на пенсію, аби прийняти Бога?

− Немає вже у мене батька, – знову посумнівши, відповів Михайло.

− А то чому? Що, відмовився від тебе? Ти ж сам казав, що він прийняв науку Христову? – запитав Олексій.

− Прийняв, зрозумів, та не покаявся. Я ж тобі казав, що чекав ще два роки до виходу на пенсію… Та не дожив… Лишився ще рік, – прояснив ситуацію, зітхаючи, Михайло.

− Співчуваю тобі, друже, ти бач, як сталося, – з жалем промовив Олексій.

− Так, із цим гратися не варто, якщо ти вже визнав Бога розумом, визнай і серцем. Покайся, не зволікай, час, бо лукавий, – ніяк не міг заспокоїтися Михайло. – Я йому стільки разів про це нагадував, а він не послухав, і ось чим все це закінчилося…

− Так-так, Слово Боже говорить: «Сьогодні, як голос Його ви почуєте, не робіть затверділими ваших сердець…», – не можна спасіння відкладати на завтра, бо завтра може для нас не настати…, – сумно додав Олексій.

− Ну що ж, брате, кріпись. Молись разом зі мною за мого батька. Я б теж не хотів, щоб він загинув, як його товариш, – попросив Михайла Олексій. – Залишайся з Богом. Мушу йти. До зустрічі!

Читайте також:

Прощаючись, вони обійнялись…

Два чоловіки стояли в обіймах, а на їхніх очах бриніли сльози, сльози жалю за своїми батьками, яких вони любили щирими синівськими серцями і з якими так би хотіли бути разом у сім’ї дітей Божих…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button