Проза

Поїдь до батька…

Михайло не знав, скільки часу він задумано стояв під дверима чужого будинку, ніяк не наважуючись протягнути руки, щоб постукати. Чому йому так важко зараз це зробити? Всю дорогу сюди він, сидячи за кермом, готувався до цього моменту: уявляв, як знайде потрібну адресу, підійде до цього порогу, до якого якби не та поважна причина, що змусила його проїхати стільки сотень кілометрів, він сам ніколи б в житті навіть б близько не підійшов…

Знову подумки Михайло повернувся в минулий суботній вечір, коли він сидів у церкві, чекаючи інших сестер і братів для розбору Слова Божого. Він уже давно привчив себе приходити сюди заздалегідь, щоб довше побути наодинці з Богом і послухати неголосне відлуння від настінного годинника, яке рівно розноситься по залу. Воно якось заспокійливо діє на стомлену душу, допомагаючи забути хоч на деякий час про насущні проблеми й віддалитися від суєти, що панує за дверима храму. Михайло тихо сидів, закривши очі, відчуваючи поруч велич Його присутності: «Господи, поговори зі мною, прошу Тебе! Відкрий мені свою волю».

На серці дивний мир і водночас якесь трепетне очікування: зараз Бог йому щось скаже. Він зосереджено вслухався в себе, боячись не пропустити жодної деталі. Хвилина, інша, ще одна…

І раптом думка: «Поїду до батька».

Михайло не відразу вловив, що це було, і продовжував далі слухати тишу. «Я хочу почути Тебе, Ісусе!», – благало серце. А вона знову так ненав’язливо: «Ти поїдь до батька».

Неодмінно відкрив очі: «Поїхати до…».

Схожі статті

Неприємний комок підкотив до горла. Він схвильовано проковтнув.

Батько. З цим словом у сина, зазвичай, повинні виникати найтепліші почуття, як до рідної людини, яка дала тобі колись життя і свою любов, але у Михайла воно викликало зовсім інші асоціації.

Перед очима відразу з’явилося перекошене від злості п’яне чоловіче обличчя, на яке без ненависті й зневаги не хотілося дивитися, і взагалі краще б його не бачити…

Майже до дрібниць згадалися нескінченні сімейні скандали, брудна, добірна лайка, мамині голосіння і сльози… А хто поверне їм з сестричкою ним обкрадене дитинство і юність, наповнені однією тривогою і страхом, коли вони разом щовечора чекали татового повернення з роботи? А той, герой, тільки зайшовши в будинок і ледь тримаючись на ногах, ще з порога влаштовував їм з мамою справжнє пекло…

І коли після багатьох років знущань батько покинув сім’ю і пішов жити до іншої жінки, (Михайлу тоді вже було майже 17), всі з невимовним полегшенням нарешті зітхнули, ще довго, правда, здригаючись при звуці чиїхось кроків у дворі й все не вірячи, що той жах міг колись закінчитися.

Уже минуло понад 15 років. Мати досі батька не пробачила.

«А я? – в Михайла від внутрішньої напруги сильно застукало в скронях. – Я хіба пробачив?». «Ти ж пастир, і навчаєш інших прощення», – подумки відповів собі.

Важке зітхання мимоволі вирвався з його грудей.

«Особисто я не схвалюю того, що ти потрапив в секту, але це, звичайно, твоя справа, – сказав Михайлу батько, приїхавши до нього якось після розлучення, ніби син хотів знати його думку.

«А якби я сьогодні не був у «секті», як ти собі вважаєш, пустив би я тебе, такого доброго татечка, після всього пережитого з тобою до себе в будинок?», – мало не випалив йому у відповідь Михайло, пам’ятаючи все наболіле.

Побачивши вперше своїх маленьких онуків, дід не тільки не дав їм по гостинцю – навіть не поцікавився, як їх звуть. Від запропонованого обіду гість, звичайно, відмовився, знаючи, що тут йому нічого міцнішого за чай не запропонують, тому поспішно попрощавшись, побіг шукати своїх «старих друзів за спільними інтересами».

Михайло з глибоким сумом провів його поглядом, вже не відчуваючи до цієї майже чужої людини, яку алкоголь зруйнував як особистість, нічого, крім однієї жалості й співчуття…

З того часу їхні дороги більше не перетиналися. Він від когось чув, що батько проживав десь під Луцьком, і був упевнений, що той веде такий же спосіб життя, як раніше. А може, його вже немає в живих…

І ось тепер Бог знову нагадав Михайлу про нього і хоче, щоб вони знову зустрілися. Цілий тиждень він не переставав думати про це. Невідомо, що може незабаром трапитися з будь-ким із них двох, але він був упевнений, що Господь ніколи не спонукає людину до чогось просто так.

Читайте також:

Нарешті, зібравшись з думками, Михайло впевнено постукав у двері. Через хвилину з того боку почулися чиїсь важкі кроки й сухий кашель.

– Хто там?

Цей до болю знайомий рідний голос, змусив стиснутися його серце.

– Це я, тато… твій Миша. Я приїхав до тебе…

Автор: Людмила Калашникова

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button
Дорогий читачу, дякуємо, що ви з нами

Запрошуємо стати частиною спільного майбутнього та приєднатися до друзів “Слово про Слово” – тих, кому не байдуже, чим наповнюється український інформаційний простір. Тих, хто дивиться на світ з християнської позиції. Підтримати проєкт

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!