Домашня » Блог Сергія Головіна » Смертю смерть подолав – неминучість смерті і безсмертя

Смертю смерть подолав – неминучість смерті і безсмертя

0
Поширень
Pinterest WhatsApp

Смерть стала найтрагічнішим наслідком гріхопадіння. «Тому то, як через одного чоловіка ввійшов до світу гріх, а гріхом смерть, так прийшла й смерть у всіх людей через те, що всі згрішили» (Римлян 5:12). «Бо так, як в Адамі вмирають усі, так само в Христі всі оживуть» (1 Коринтянам 15:22). «І як людям призначено вмерти один раз, потім же суд» (Євреїв 9:27).

Неминучість смерті — даність, з якою всім доводиться мати справу, як би не хотілося зворотного. З моменту гріхопадіння саме поняття «життя» стає відносним, оскільки життя перетворюється в процес тимчасового тривалого виживання або, ще точніше, відкладеного на деякий час вмирання. Як у класичній комп’ютерній грі Тетріс, виграти неможливо — можна лише відтягнути програш. Людині може вдатися уберегтися від хвороб і нещасних випадків, але смерті вона все одно уникнути не зможе.

Генетичний механізм «природного» вмирання більш-менш зрозумілий. У наших хромосом є кінцеві ділянки, нездатні до з’єднання з іншими хромосомами. Вони називаються «теломери» – від грецьких слів «телос» (кінець) і «мерос» (частина) і виконують захисну функцію. Але ДНК-полімераза нездатна синтезувати копію ДНК з самого кінця, внаслідок чого теломери коротшають при кожному циклі ділення клітини. В результаті максимально можливе число поділів клітини виявляється обмеженим довжиною теломера. Коли воно вичерпується, – «game over», процес припиняється. Ми всі «поставлені на лічильник» від самого початку формування нашого організму.

Цікаво, що стовбурові клітини здатні ділитися необмежено довго. У них при кожному діленні теломерні послідовності подовжуються завдяки особливому ферменту – теломерази. Мабуть, до гріхопадіння подібний механізм діяв і в спеціалізованих клітинах органів і тканин. Але в даний час домогтися такого результату вченим не вдається.

Біблії чужі платоновско-гностичні уявлення про смерть як «звільнення душі від тіла». Смерть — це кінець. Це припинення буття, яке відновлюється лише при воскресінні: «У поті свойого лиця ти їстимеш хліб, аж поки не вернешся в землю, бо з неї ти взятий. Бо ти порох, і до пороху вернешся. » (Буття 3:19). «Коли б Він до Себе забрав Своє серце, Свій дух, і Свій подих до Себе забрав, 15всяке тіло погинуло б вмить, а людина повернулася б на порох!..» (Йов 34: 14,15). «Та я знаю, що мій Викупитель живий, і останнього дня Він підійме із пороху 26цю шкіру мою, яка розпадається, і з тіла свойого я Бога побачу, 27сам я побачу Його, й мої очі побачать, а не очі чужі… Тануть нирки мої в моїм нутрі!…» (Йов 19: 25-27)

Сподіванням Ізраїлю була віра не в «життя після смерті», а в Спасителя і в воскресіння мертвих. Якщо еллінський «аід», царство мертвих, — уявлення про якесь місце в просторі і часі, де автономні душі померлих приречені нудитися нескінченно, то єврейський «шеол» – це абстрактний образ небуття, алегоричне уявлення про перебування поза простором-часом, що не має реального втілення: «Не надійтесь на князів, на людського сина, бо в ньому спасіння нема: вийде дух його і він до своєї землі повертається, того дня його задуми гинуть!» (Псалми 145: 3,4).

Тому-то і турбота про померлого в Ізраїлі полягала не в проводах його «в інший світ», а в тому, «щоб ім’я його не стерлося в Ізраїлі» (Повт. З. 25: 6). Ім’я для євреїв було знаком приналежності Богу і Його народу, частиною священного Завіту. Тому вкрай важливо було збереження імені в потомстві — це служило як би запорукою обітниць: «Ради раба Мого Якова й ради вибранця Мого Ізраїля, і кличу тебе твоїм іменням, тебе називаю, хоч ти не знаєш Мене.» (Ісая 45: 4). У народі Божому поняття потомства було пов’язано з подоланням смерті.

Але навіть в смерті неможливо не побачити прояви благодаті Божої. Так, смерть — ворог (1 Коринтян 15:26), але і через неї Господь діє, даючи праведникам звільнення: «Праведний умирає, і немає нікого, хто б узяв це до серця, і мужі побожні беруться зо світу, і немає такого, хто б те зрозумів, що від зла забирається праведний з світу!»(Ісая 57: 1). Як казав Максим Сповідник, завершення життя — не смерть, а позбавлення від смерті. А Григорій Богослов вказував, що смертю Бог кладе злу кінець «щоб зло не стало безсмертним»: праведний не вічно страждає, нечестивець не вічно торжествує.

Як образно висловив це Толкін, «наш відхід сповнений скорботи, але немає в ньому відчаю. Бо ми не навічно прив’язані до цього світу, і за його межами є щось більше, ніж пам’ять». Через смерть наслідки падіння людини перестають бути абсолютними. Людина не засуджена до страждань остаточно і назавжди. Призначення ж людини до блаженства вічного життя залишається незмінним.

Зрештою, смертю не тільки обмежується влада смерті над людиною. Смертю перемагається і сама смерть: «А що діти стали спільниками тіла та крови, то й Він став учасником їхнім, щоб смертю знищити того, хто має владу смерти, цебто диявола… Тому Він Посередник Нового Заповіту, щоб через смерть, що була для відкуплення від переступів, учинених за першого заповіту, покликані прийняли обітницю вічного спадку»(Євреїв 2:14, 9:15)

«Ніхто не бійся смерті, бо звільнила нас від неї смерть Спасителя», – проголошує Златоуст. Відповідно до обітниці Протоєвангелії, смерть перестає бути прокляттям, втративши свою абсолютну владу над людьми.

Вперше це не як пророцтво про майбутнє, а як доконаний факт, звучить при Стрітенні Господньому в словах старця Симеона: «І ото був в Єрусалимі один чоловік, йому ймення Семен, … І від Духа Святого йому було звіщено смерти не бачити, перше ніж побачить Христа Господнього. … І як внесли Дитину Ісуса батьки, щоб за Нього вчинити звичаєм законним, тоді взяв він на руки Його, хвалу Богу віддав та й промовив: Нині відпускаєш раба Свого, Владико, за словом Твоїм із миром, 30бо побачили очі мої Спасіння Твоє, яке Ти приготував перед всіма народами, Світло на просвіту поганам і на славу народу Твого Ізраїля! »(Від Луки 2: 25-32).

«Нині відпускаєш раба Свого». Безсмертя було для Семена тягарем, а смерть — звільненням. Ту ж думку ми знаходимо і в відомому гімні Франциска Ассизького (1182-1226):

«Вся хвала нехай буде Тобі, мій Господь, від сестри Смерті,
Чиїх обіймів нікому з смертних не уникнути.
Горе тим, хто помирає в смертному гріху!
Блаженні ті, кого вона застане за виконанням волі Твоєї!
Друга смерть не заподіє їм шкоди».

Справжнє і остаточне безсмертя людина знаходить в Небесному Єрусалимі: «Життя ж наше на небесах, звідки ждемо й Спасителя, Господа Ісуса Христа, Який перемінить тіло нашого пониження, щоб стало подібне до славного тіла Його, силою, якою Він може і все підкорити Собі.» (Филип’ян 3: 20,21).

«І бачив я небо нове й нову землю, перше бо небо та перша земля проминули, і моря вже не було. І я, Іван, бачив місто святе, Новий Єрусалим, що сходив із неба від Бога, що був приготований, як невіста, прикрашена для чоловіка свого. І почув я гучний голос із престолу, який кликав: Оце оселя Бога з людьми, і Він житиме з ними! Вони будуть народом Його, і Сам Бог буде з ними, і Бог кожну сльозу з очей їхніх зітре, і не буде вже смерти. Ані смутку, ані крику, ані болю вже не буде, бо перше минулося!» (Об’явлення 21: 1-4).

Так буде! По цей же бік Божого Царства дар смерті йде рука в руку з даром життя. Але дар смерті — одноразовий. А дар життя у Христі навіки стоїть.

Приєднатися до нас у Facebook  Twiter   Instagram

Підтримайте розвиток сайту "Слово про Слово"

Slovoproslovo.info – Газета “Слово про Слово є неприбутковим проєктом і працює коштом пожертв.

 Ми прагнемо забезпечити якісну незалежну християнську журналістику, якій ви можете довіряти. Але на те, що ми робимо, потрібно багато важкої праці, часу та грошей.

 Просимо вас фінансово підтримати розвиток та діяльність цього інформаційного християнського ресурсу.

Попередня Стаття

Влада захищає інтереси дітей сиріт, у новому бюджеті збільшено фінансування

Наступна Стаття

Храм Святої Софії в Стамбулі стане мечеттю - турецькі ЗМІ

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *