Блог Сергія Головіна

Синдром втраченої веселості

Радість і веселість були невіддільною частиною життя ранньої церкви – гнаної, розсіяної, яка страждає, але – не впадає у відчай. Учні Христові насолоджувалися щоденним застіллям по домівках «в радості й простоті серця» (Дії 2:46), і «радощі великі» у всіх, хто приймав Добру Новину (Діяння 8: 8).
Слова «радість» і «веселість» десятки разів зустрічаються на сторінках Нового Завіту – і в Євангеліях, і в Діяннях апостолів, і в апостольських посланнях, і, звичайно ж, в Одкровенні – апофеоз радості: «Радіймо та тішмося, і даймо славу; бо весілля Агнця, і жона Його себе приготувала»(Одкровення 19: 7).
Втім, так було не скрізь і не завжди. Наприклад, Павло свідчить про македонські церкви: «вони серед великого досвіду горя мають радість рясну» (2 Коринтян 8: 2). Але одна з церков Македонії, жертовно підтримує служіння апостола, починає втрачати захват співучасті в благовісті. І Павло шле туди, у Філіппи, лист підбадьорення, на власному прикладі вказуючи на велику кількість приводів для радості.
Я вже багато місяців перебуваю в ув’язненні в палацовій в’язниці, – пише апостол. Ви не уявляєте як це «послужило успіху сповіщення Радісної Звістки» (Филип’ян 1:12)! Адже раніше нас, як докинути каменем не підпускали до царської резиденції, а тепер до мене щодня три пари воїнів позмінно ланцюгами приковують! Їм нікуди подітися, і просто нічого не залишається, окрім як годинами слухати мене! Вже не знайти ні одного з правоохоронців, хто б не знав, «що я перебуваю в ув’язненні за Христа. Завдяки моєму ув’язненні, більшість братів зміцнилися в вірі в Господа і сміливіше і безстрашніше сповіщають слово Боже» (1: 13,14).
Правда, – продовжує він, – поки я тут, деякі там, на волі, стали переказувати Добру Новину з честолюбства, з суперництва або через заздрощі. Але що мені до їхніх мотивів? «Я радію та й буду радіти» (1:18), адже вони за мене виконують мою роботу, поки мої власні можливості благовістити, м’яко кажучи, обмежені.
Ось вердикт тільки ніяк не винесуть, і чим закінчиться моя тяжба – невідомо. Але чим я ризикую? Якщо мене стратять – з’єднаюся з Христом, якщо виправдають – буду з вами. Навіть не знаю, що краще! «Я стою на роздоріжжі: мені хочеться піти з цього життя і бути з Христом, що найкраще, але для вас краще, щоб я ще жив. Я переконаний в цьому і знаю, що буду жити й продовжувати моє служіння, щоб зростала ваша радість» (1: 23-25).
Зверніть увагу, з якою повної оптимізму іронією говорить Павло про такі речі, як ув’язнення, безвихідь, смерть – темах, жарти за якими ми, швидше за все, віднесли б до сфери «чорного» гумору. Для апостола ж все це – привід для радості.
Попри всі проблеми занепалого творіння, відданого в рабство тління (Римлян 8:21), Писання повне радості від самого початку («І побачив Бог усе, що Він створив, і воно було дуже добре» – Буття 1:31) до самого кінця («Прийди, Господи Ісусе!» – Одкровення 22:20).
І якщо читати Біблію не як якийсь кодований текст, а як живе слово, ми знайдемо в ній повний спектр різновидів гумору. Це й абсурдність ситуації, коли, скажімо, прабатьки роблять спробу втекти від Господа серед дерев раю (Буття 3: 8), Мойсей сперечається з Всевишнім біля палаючого куща (Вихід 3), а розважлива ослиця викриває впертого пророка (Числа 22:33).
Читайте також:

І гірка іронія: ось, стала людина як один з нас – захотіла бути всезнаючою, а дізналася лише те, що гола (Буття 3:22).
І їдкий сарказм: «Істинно, тільки ви люди, і мудрість із вами помре!» (Йов 12: 2). І сарказм уїдливий (жорсткий тролінг, як назвали б ми його сьогодні): кричіть голосніше, він же бог; напевно, він задумався, або чимось зайнятий; а то і зовсім відлучився по-великому, і там задрімав, так потрібно його розбудити (1 Царів 18:27).
Добропорядні перекладачі сором’язливо обходять стороною реальне значення вжитого тут пророком евфемізму. А вже те, як безсторонньо пише апостол Павло про адептів обрізання (Галатів 5:12, Филип’ян 3: 2), тлумаці часто і зовсім відмовляються переводити адекватно.
Мудрості тонкого інтелектуального гумору Притч на одній стороні цього спектру, на іншому протистоїть комедія абсурду, що не снилися навіть поціновувачам реприз Монті Пайтона! Чого тільки варта, скажімо, історія про церкву, яка не впускає Петра, який стоїть біля дверей у темряві ночі, тому що зайнята серйозною справою – молиться про його звільнення (Дії 12: 11-16)! Або – опис хвилювань в Ефесі (Дії 19: 23-40), коли зібрався в театрі натовп цілих дві години викрикував гасла і речівки, не маючи ні найменшого уявлення, з якого приводу зібралися. А після прийшов якийсь чиновник і штовхнув типову для політика промову в трьох частин за схемою «Ви-Ми-Вони». «Ви» – самі незвичайні; «Ми» – ваші слуги, виключно заради вас існуючі; але є підступні «Вони», що заважають нашій ідилічній гармонії. Так що приходьте іншим разом, в робочому порядку – почуємо кожного, будь-які питання повирішуємо. Всі розходяться задоволені, нічого не змінюється. Погодьтеся, адже знайомо звучить, чи не так?
Є в Писанні місця, динаміку яких взагалі неможливо оцінити по достоїнству, не бачачи їх гумористичного забарвлення. Наприклад, слова Петра перед синедріоном: ну, якщо вже ви за допомогу каліки піддаєте нас допиту, то доведеться розповісти. Але вам тоді доведеться вислухати. Не кажіть потім, що не питали (Дії 4: 9).
Або – діалог Ісуса з самарянкою (Від Івана 4: 5-16) в якому агресивний сарказм з одного боку розбивається об м’яку іронію з іншого:
– Що, єврей, як спрага замучила, а почерпнути нічим, так і у самарянки попросив не гидуєш? Що ти про себе загордився? Навіть праотець Яків пив мертву воду (в сенсі – стоячу, непроточну), а у тебе, ти диви, – жива! Що ж тоді ти у мене мертвої води просиш? Сам мені дай води, тільки живої!
– Пані, вас це дійсно хвилює? Ви хочете це обговорити? Тоді кличте чоловіка.
Апологети «серйозного християнства» абсолютно справедливо вказують на існування деструктивних форм гумору – зневажливих глузувань, вульгарності, пустослів’я, святотатства. Того, про що попереджає апостол: «Що ж стосується таких речей, як розпуста, нахабство, жадібність, то серед вас навіть розмов про них не повинно бути. Не личить це Божому народу, так само як будь-яка брудна, дурна, двозначна балаканина!» (Ефесян 5: 3,4).
Дійсно, гумор сьогодні не завжди пов’язаний з радістю. Та й радість нерідко приймає збочені форми. У занепалому світі всякий благий дар Божий спотворений гріхом. І їжа, і питво, і подружня близькість, і, врешті-решт, гумор, самі по собі не грішні й не доброчесні. Вони – і не благословення, і не прокляття, але стають для нас тим чи іншим залежно від того, звертаємося ми до них відповідно до Божої волі, або ж всупереч їй.
Але, як казав відомий кіногерой: «Розумне обличчя – це ще не ознака розуму, панове. Всі дурниці на землі робляться саме з цим виразом обличчя». Зверхність, гординя, зарозумілість і презирливе ставлення до людей аж ніяк не рідше можна знайти там, де гумором і не пахне. Недарма, апостол закликає: «Нехай ваша бесіда буде завжди приємна і дотепна (буквально – «приправлена ​​сіллю»), і нехай для кожного у вас знайдеться потрібна відповідь» (Колосян 4: 6).
На жаль, багато хто сьогодні вважає похмурість і смуток якоюсь ознакою духовності. Але, боюся, разом з втратою здорового почуття гумору церква втрачає й імунітет проти гордині. Руйнується смисловий зв’язок, який особливо явно переглядається на латині, з якої, власне, і запозичено слово «гумор»: humus – земля; human – людина; humor – гумор; humilitatem – смиренність. Павло пише: «По праву апостольства, дарованого мені, я кажу кожному з вас: не ставте себе вище, ніж слід. Будьте скромні й судіть про себе розсудливо, у міру тієї віри, яку Бог дав кожному з вас» (Римлян 12: 3).
Здатність сприймати реальність іронічно розвиває в нас здорове розуміння обмеженості не тільки нашої власної значущості, а й будь-яких наших міркуваннь про Бога. «Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо» (1 Коринтян 13: 9). богословська смиренність – то, чого так часто бракує нашій «серйозній вірі». Адже «хто думає, що він знає що-небудь, той нічого не знає ще так, як знати повинно» (1 Коринтян 8: 2).
Втрата веселості – дуже тривожний симптом. Тож не дивно, що світ все рідше бачить в нас прояв радості у Святому Дусі. Замість цього ми часто виявляємо зразок слідування доктринам, обрядам і заборонам, а не слідування за Ісусом, який сказав: «якщо не навернетесь, і не станете, як ті діти, не ввійдете в Царство Небесне; Отже, хто впокориться, як дитина оця, той найбільший у Царстві Небесному» (Від Матвія 18: 3,4). Так будемо ж дітьми, які радісно грають в присутності турботливого Батька!
(Передмова до книжки «Що в цьому смішного? Богословське розуміння гумору». Готується до видання в 2021 р.)

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Сергій Головін

Доктор філософії (Ph.D), доктор прикладного богослів'я (D.Min), магістр гуманітраних наук МА, релігієзнавство,, магістр природознавства (фізика землі), магістр педагогіки (фізика). Президент Християнського Науково-аполегетичного Центру.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button