Розмова Йоселя Раковера з Богом у Варшавському гетто

В одній із руїн Варшавського гетто, між купами обгорілого каміння і людських кісток, знайдений, прихований і закритий у маленькій пляшці наступний заповіт, написаний євреєм на ім’я Йосель Раковер в останні години Варшавського гетто.

«Варшава, 28 квітня 1943 р.

Я, Йосель син Довида Раковера з Тарнополя, хасид, прихильник rebego¹ з Ger² і нащадок садукеїв, великих мудреців і святих з роду Раковерів і Майзлів, пишу ці слова, коли будинки Варшавського гетто палають, а будинок, в якому я перебуваю, є одним з останніх, які ще не горять. Уже кілька годин на нас падає ґвалтовний огонь артилерії. Стіни навколо мене швидко тріскаються і руйнуються під градом снарядів. Незабаром і цей будинок, в якому я переховуюся, перетвориться, як майже всі будинки у гетто, на могилу своїх захисників та мешканців. З палаючих криваво-червоних променів сонця, що потрапляють через наполовину замуроване вікно до моєї кімнати, з якого день і ніч обстрілюю ворога, дізнаюся, що сутінки вже близько і скоро настане вечір. Це сонце не знає напевно, як я мало шкодую, що більше ніколи його не побачу.

З нами сталося щось неймовірне: так змінилися всі наші поняття і почуття. Смерть швидка і раптова здається нам рятівницею, визволителькою, яка зриває кайдани. Лісові тварини настільки близькі і дорогі мені, що я відчуваю глибокий біль, коли чую, як їх порівнюють зі злочинцями, які правлять Європою. Це неправда, що в Гітлері є щось звіряче. Швидше, на моє глибоке переконання, він типова дитина сучасного людства. Це людство породило і виховало його, він же є найщирішим виразником її глибоко прихованих, внутрішніх прагнень.

У лісі, де я переховувався, якоїсь вночі зустрів собаку – хвору, зголоднілу, що виглядала неприродньо, з підібганим хвостом. Ми обоє відразу відчули спільність та схожість нашої долі, адже доля собаки нічим не краща від нашої.

Він притиснувся до мене, ткнувся головою в моє лоно і лизнув долоню. Не знаю, чи плакав я коли-небудь, так, як тієї ночі. Я обійняв його за шию і заплакав, мов дитина. Кажу вам: немає нічого дивного у тому, що я тоді заздрив тваринам. Але те, що я відчував тоді, було більше, ніж заздрість: це був сором. Мені було соромно перед цією собакою, що я не собака, а людина. Так! Ось ми прийшли до такого стану духу, в якому життя є нещастям, смерть – спасінням, людина – скорботою, тварина – ідеалом, день – жахом, ніч – зціленням.

Мільйони людей у всьому великому світі, закохані в день, сонце і світло, не знають – навіть не підозрюють – скільки мороку і нещастя принесло нам сонце. Воно стало знаряддям у руках злочинців, які використовували його як проектор, щоб виявити сліди втікачів. Коли з дружиною і дітьми, їх було шестеро, опинилися в лісі, ніч, і тільки ніч, сховала нас у своєму лоні: день видав нас тим, хто підстерігав наші душі. Чи забуду я коли-небудь день, коли на тисячі втікачів по дорозі з Гродно до Варшави, обрушився град німецьких снарядів? Зі сходом сонця злетіли в повітря і літаки, які весь день невпинно нас вбивали. У цій повітряній різанині загинула моя дружина і семимісячний малюк, якого вона тримала на плечах, а двоє з п’яти дітей, що залишились, безслідно пропали в цей день. Їх звали Довид і Єхуд. Одному було чотири роки, іншому – шість.

Після заходу сонця, ті нечисленні, хто залишився в живих, вирушили далі в бік Варшави, а я з трьома дітьми блукав по лісах та полях навколо побоїща, у пошуках двох інших. “Довид! Єхуд!” – всю ніч наші крики, як ножом різали мертву тишу навколо, і лісове відлуння відповідало безпорадним, милосердним, роздираючим серце, жалібним тоном похоронної мови. Я більше ніколи не бачив двох своїх дітей. І тільки уві сні вони порадили мені не переживати за них, тому що знаходяться в руці Rebojne szel ojlem³. Інші троє моїх дітей померли протягом року у Варшавському гетто.

Рахіль, моя дочка – їй було десять років – почула, що в міських сміттєвих баках, по інший бік стіни гетто, можна знайти шматочки хліба. Гетто голодувало, і мертві від голоду валялися на вулицях, як ганчірки. Люди в гетто були готові до будь-якої смерті, аби не від голоду. Можливо тому, що у той час, коли систематичне переслідування вбиває всі духовні бажання людей, потреба в їжі являється єдиною, яка залишається навіть тоді, коли хочеться померти. Мені розповідали про напівголодного єврея, який сказав іншому єврею: “Ах, як добре було б, якби я міг померти, наївшись досхочу, як людина!”.

Рахіль не розповіла мені про свій план втекти з гетто – злочин, який карався смертю – і разом з подругою, дівчинкою її віку, вирушила в небезпечну подорож. Вона вийшла з дому в темряві ночі, але на світанку її та її подругу помітили за воротами гетто. Нацистські охоронці гетто разом з десятками польських помічників відразу ж почали полювання на єврейських дітей, які, щоб не померти від голоду, наважилися шукати залишки хліба на смітниках. Люди, які були свідками цього полювання, не вірили тому, що бачили їхні очі.

Навіть у гетто це було щось нове. Можна подумати, що переслідувані − це збіглі небезпечні правопорушники. Десятки злочинців вирушили у погоню за двійкою десятирічних, зголоднілих дітей. Не могли довго витримати в цих змаганнях і одна з них, моя дитина, втративши під час бігу рештки сил, упала виснаженою на землю, і нацисти пробили її голівку.

Друга вирвалася з їхніх рук живою, але через два тижні потому, збожеволівши, померла.

П’ята дитина, Янкель, хлопчик тринадцяти років, помер від туберкульозу в день своєї bar micwy⁴, і смерть була для нього порятунком. Остання дитина, моя п’ятнадцятирічна дочка Хаве, загинула в облаві на дітей⁵, яка почалася на світанку і закінчилася на заході сонця останнього Rosz ha-Szana⁶. Того дня, в бійні, сотні єврейських сімей втратили своїх дітей.

Зараз надійшла моя година, і як Йов можу сказати про себе – і я не єдиний, хто має право так говорити, – голий я повертаюся в землю, голий, як в день мого народження. Мені сорок три роки, і коли я озираюся назад на минуле життя, я з упевненістю стверджую – наскільки людина може бути впевнена в собі – що я жив чесно, і серце моє сповнене любові до Бога. Бог благословив мене в житті успіхом, але успіх ніколи не наповнював мене гординею. Мав великі статки, але за порадою мого ребе я роздавав своє багатство, так що навіть якщо хтось зробить гріх злодійства, це означало б, що він взяв покинуту річ. Будинок мій був відкритий для всіх нужденних, і я був щасливий служити комусь. Я палко служив Богу, і моє єдине прохання до Нього полягало в тому, щоб Він дозволив мені служити Йому bechol lewowcho, bechol nafszecho, bechol meodecho⁷.

Не можу сказати, що після всього пережитого, моє ставлення до Бога не змінилося, але можу з абсолютною впевненістю сказати, що моя віра в Нього не змінилася навіть на волосок. Колись, коли у мене все було добре, моє ставлення до Нього було, як до когось, хто не перестає дарувати мені милість, поки я постійно залишаюся Його боржником. Тепер моє ставлення до Нього, є як до того, хто теж є моїм боржником, і при цьому великим боржником. І оскільки я відчуваю, що Він теж мій боржник, думаю, що маю право нагадувати Йому. Але я не кажу, як Йов, щоб Бог показав мені пальцем мій гріх, щоб я знав, за що це трапилося зі мною. Бо більші і кращі за мене, переконані, що це вже не питання покарання за гріхи, але скоріше, у світ прийшло щось особливе, а саме час hastores ponem⁸.

Бог прикрив від світу своє обличчя, і таким чином віддав людей на поталу їхніх диких інстинктів. Тому я думаю, що, на жаль, природно, що, коли сили злих інстинктів опановують світ, першими жертвами повинні стати ті, хто являє собою божественне і чисте. Це, мабуть, не є жодною втіхою, але як муки нашого народу не виникають із земного, матеріального і фізичного розрахунку, а з духовного і божого, так і людина віруюча повинна бачити в цих подіях частину більшого, божественного рівняння, в якому людські трагедії не дуже враховуються. Але це не означає, що благочестиві з мого народу повинні виправдовувати Його судження і говорити: “Бог справедливий, а його вирок правильний”⁹. Я переконаний, що, кажучи: “Ми заслужили удари, які отримали», ми самі себе принижуємо і ганьбимо святе ім’я – Szem hamfojresz¹⁰ – “єврей”. Це, у свою чергу, рівнозначне неповазі по відношенню до святого імені – Szem hamfojresz – “Бог”. Хто богохульствує проти себе, богохульствує проти Бога.

Звичайно, у такому стані, я не очікую чудес і не прошу мого Бога помилувати мене. Нехай Він проявить до мене таку ж байдужість і відверне обличчя, як це зробив мільйонам зі свого народу. Я не виняток із правила і не сподіваюся на якусь особливу увагу до себе. Я вже не шукаю порятунку. Я більше не буду тікати звідси. Я полегшу роботу полум’ю, поливаючи свій одяг бензином. Маю ще три пляшки з тих кількох десятків, які випорожнив на голови вбивць.

Це був великий момент у моєму житті. Як же голосно я тоді сміявся! Я ніколи не припускав, що смерть людей, навіть ворогів – і то навіть таких ворогів! – може наповнити мене такою радістю. Нерозумні гуманісти можуть говорити все, що захочуть – помста завжди була і завжди залишиться останнім знаряддям боротьби і найбільшим духовним задоволенням пригноблених. Я до сих пір не зрозумів фрази з Gemary¹¹, в якій говориться: “Помста священна, тому що вона згадується між двома іменами Бога, бо написано: Ejl nekomes Haszem: Божої помсти, Господи!”¹². Тепер уже це розумію. Тепер я відчуваю це і знаю, чому моє серце вигукує від радості, коли я згадую, що вже тисячі років ми волаємо до нашого Бога: “Божої помсти, Ейл nekomes Adojnaj”.

І тепер, коли я можу дивитися на життя і світ з тієї особливо ясної точки зору, яка дана людині в ті рідкісні хвилини, коли вона стикається зі смертю, я думаю собі, що дивна і значна різниця між Богом нашим і Богом, в якого вірять народи Європи, полягає в тому, що Бог наш є Бог помсти, і наша Тора¹³ сповнена погрозами смерті за найменші провини (у Gemarze йдеться про те, що було достатньо, щоб синедріон, Верховний суд нашого народу, коли ще був вільним у своїй країні, раз на сімдесят років несправедливо засудив людину до смерті, а зараз кричить до судів: Вбивці!¹⁴), Бог народів, до якого кличеться: Бог любові, повелів любити кожну niwro becelem¹⁵, але в ім’я Його ось уже майже дві тисячі років день у день нас вбивають немилосердно.

Так, я говорив про помсту. Нечасто у нас була можливість побачити справжню помсту, але коли ми її побачили, вона була такою милою і солодкою, і я відчув настільки глибоке задоволення, таке переможне щастя, що мені здавалося, ніби для мене починалося нове життя. У нашу вуличку раптово в’їхав танк; з усіх укріплених будинків, що стояли при ній його закидали пляшками з палаючим бензином, але жодна не потрапив туди, куди треба, і танк їхав далі. Ми з товаришами почекали, поки він проїхав у нас буквально перед носом, і тут ми всі разом атакували його з наполовину замурованого вікна. Танк миттєво загорівся, і з нього вискочили шестеро палаючих нацистів. Ах, як вони горіли! Вони горіли, як євреї, яких спалили, але кричали голосніше від євреїв. Євреї не кричать. Вони приймають смерть як рятівницю. Варшавське гетто вмирає в бою. Вмирає, стріляючи, б’ючись, палаючи, але ні, не кричачи!

У мене є ще три пляшки бензину, і вони мені дорожче, ніж п’яниці вино. Коли незабаром одну з них виллю на себе, покладу в порожню пляшку папір, на якому пишу ці рядки, і сховаю її між цеглинами наполовину замурованого вікна цієї кімнати. Якщо хтось її коли-небудь знайде і прочитає, може бути, він зрозуміє почуття єврея, одного з мільйонів, котрий помер покинутий Богом, в якого він так твердо вірив. Дві пляшки, що залишилися, я хочу розбити на головах лиходіїв, коли настане моя остання хвилина.

Коли почалося повстання, нас було у цій кімнаті дванадцять. Дев’ять днів ми билися з ворогом. Всі одинадцять моїх товаришів загинули. Вони померли тихо. Навіть той маленький хлопчик, який один Бог знає як тут опинився. Йому було, може, п’ять років. Тепер він лежить мертвий поруч зі мною, і на його прекрасному обличчі є посмішка, як на обличчях дітей, коли вони сплять спокійно, – навіть цей маленький хлопчик помер з тим же пронизливим спокоєм, що і його старші товариші. Це сталося сьогодні вранці. Більшість з нас тоді вже були мертвими. Хлопчик видряпався на купу убитих, щоб визирнути назовні крізь наполовину замуроване вікно. Кілька хвилин він простояв так поруч зі мною, а потім раптом впав назад, покотився по тілах убитих і ліг нерухомо, як камінь. На його маленькому блідому чолі, між двома завитками чорного волосся, проступила пляма крові. Куля влучила йому прямо в голову.

До вчорашнього ранку, коли на світанку ворог відкрив масований вогонь по нашому бастіону – одному з останніх у гетто – усі ще були живі. П’ятеро вже були поранені, але продовжували битися. Протягом вчорашнього і сьогоднішнього дня всі полягли, один за одним, один на одного падали, стоячи на посту і стріляючи, поки їх самих не поцілили.

Крім трьох пляшок бензину, у мене більше немає боєприпасів. З трьох поверхів наді мною, ще шалено стріляють. Але вони не можуть надіслати мені жодної допомоги, тому що все вказує на те, що вогонь гармат знищив сходи. Я думаю, що будинок скоро впаде. Я лежу на землі і пишу ці рядки, а навколо мене – мої мертві товариші. Я дивлюся на їхні обличчя, і мені здається, ніби на них розлився спокій, але в той же час і глузлива іронія. Немовби вони хотіли сказати мені: “Трохи терпіння, дурню, ще кілька хвилин, і для тебе все стане зрозумілим”. Ця глузлива іронія, уперш за все кричить з обличчя маленького хлопчика, який, ніби занурений у сон, лежить поруч з моєю правою рукою. Його маленькі губи склалися так, ніби він хотів розсміятися. А мені, який все ще живий, і я ще відчуваю, і думаю, як boser wedom¹⁶, мені здається, що це він наді мною сміється. Він сміється з мене тим м’яким, але красномовним, зворушливим сміхом, таким типовим для людей, які багато вірять і які розмірковують про мудрість з тими, які нічого не знають, а думають, що знають все. Цей хлопчик вже все знає, для нього вже все ясно. Він навіть знає, навіщо народився, якщо мусив так швидко померти і чому він помер, народившись лише п’ять років тому. А навіть якщо цього не знає, то знає, принаймні, що знання або незнання про це абсолютно неважливе і безглузде в світлі одкровення Божої слави у тому кращому світі, де він зараз знаходиться –можливо, в обіймах своїх убитих батьків, до яких повернувся.

Через годину чи дві, я теж дізнаюся. І якщо вогонь не спотворить моє обличчя, то, можливо після смерті на ньому з’явиться подібна посмішка. Але тепер я ще живий і перед смертю хочу говорити до мого Бога, як жива, як проста і жива людина, що досягла великої, але нещасної честі бути євреєм.

Я пишаюся тим, що являюся євреєм – всупереч позиції, яку світ займає щодо нас, а саме з погляду на ту позицію. Я соромився би бути членом народів, які породили і виховали цих злочинців, відповідальних за дії, які були вчинені проти нас.

Так, я пишаюся тим, що є євреєм, тому що бути євреєм – це мистецтво. Тому що бути євреєм важко. Це не мистецтво бути англійцем, американцем або французом. Напевно, простіше і зручніше бути одним з них, але в жодному разі, це не є більшою честю. Так, це велика честь бути євреєм.

Думаю, бути євреєм означає: бути воїном, вічним плавцем, що бореться з брудною течією злочинного людства. Єврей – це герой, мученик, святий. Ви говорите, наші вороги, що ми злі. А я думаю, що ми кращі та благородніші за вас. Але навіть якщо б ми були гіршими за вас, я хотів би бачити, як би ви виглядали на нашому місці.

Я щасливий, що належу до самого нещасного народу цієї землі, Тора якого є найвищою і найкрасивішою з усіх законів і моралі. Ось тепер наша Тора знову була освячена навіки – саме тому, що вона була так принижена і зганьблена ворогами Божими.

Я думаю, що бути євреєм – це вроджена чеснота. Щоб бути євреєм, потрібно народитися так само, як щоб бути художником. Від того, щоб бути євреєм, не можна звільнитися. То Божа властивість, яка робить нас обраним народом. Ті, хто цього не розуміють, ніколи не зрозуміють також піднесеного сенсу нашого мучеництва. “Немає нічого більш цілого ніж розбите серце” – сказав колись великий ребе; немає також народу, більш обраного ніж той, який терпить безперервні муки. Коли б не я вірив, що Бог призначив нас колись своїм вибраним народом, я повірив би, що вибраним зробило нас наше страждання.

Я вірю в Бога Ізраїлю, навіть якщо Він зробив все, щоб я не вірив у Нього. Я вірю в Його закони, навіть якщо не можу виправдати Його вчинків. Моє ставлення до Нього – це вже не ставлення слуги до свого пана, а учня до вчителя. Я схиляю голову перед Його величчю, але не цілую різки, якою Він мене б’є. Я люблю Його, але більше люблю Його Тору. І навіть якщо би я розчарувався в Ньому, я все одно хотів би берегти Його Тору. Бог – значить релігія, але його Тора – це дорога життя! Чим більше нас вмирає за неї, тим більш безсмертною вона стає.

Тому дозволь, Боже, щоб я перед смертю, вільний від страху і без тіні тривоги, в абсолютному душевному спокої, заговорив з Тобою в останній раз у моєму житті.

Ти кажеш, що ми згрішили? Так, це правда! І за це нас чекає покарання? Це я теж можу зрозуміти. Але я хочу, щоб Ти сказав мені, чи існує у світі гріх, який заслуговував би на таку кару, яку ми отримали?!

Ти кажеш, що ще відплатиш нашим ворогам? Я впевнений, що відплатиш їм без жалю – я в цьому не сумніваюся. Однак я хочу, щоб Ти сказав мені, чи існує у світі покарання, яке могло б спокутувати злочин, скоєний проти нас.

Можливо Ти скажеш, що це вже не справа гріха і покарання, а hester ponem, в якому Ти віддав людей на милість їхніх інстинктів. Проте я хочу запитати тебе, Боже, і це питання горить у мені, як пожежа: Що ще? Що ще має статися, щоб Ти знову відкрив своє обличчя світу?

Я хочу Тобі сказати чітко й відверто, що зараз, більше, ніж на будь-якому з попередніх етапів нашого нескінченного шляху страждань, маємо, мучені, зганьблені, задушені, живцем захороненні і живцем спалені, ображені, вистраждані, висміяні, мільйонами вбиті, право знати, де межі Твого терпіння?!

І ще дещо хочу тобі сказати: не перетягуй струну, тому що, не дай Бог, вона може лопнути. Випробування, яке Ти перед нами поставив, настільки важке, таке нестерпно важке, що Ти повинен, мусиш, пробачити тих з твого народу, які у своєму нещасті і гніві відвернулися від Тебе.

Прости тих, хто відвернувся від Тебе у своєму нещасті, але і тих з Твого народу, хто відвернувся від Тебе у своєму успіху. Ти перетворив наше життя в таку нескінченно страшну боротьбу, що боязкіші з нас мусили спробувати уникнути цієї боротьби. Втекти від неї світ за очі. Не бий їх за це; боягузів не б’ють, для боягузів є милосердя. Помилуй їх більше, ніж нас, Боже!

Прости тим, хто зневажав Твоє ім’я, хто пішов служити іншим богам, до яких Ти став байдужий. Ти бив їх так сильно, що вони більше не вірять, що Ти їх Батько, що вони все ще мають Батька.

Я кажу Тобі все це, тому що вірю у Тебе, тому що вірю у Тебе більше, ніж будь-коли, тому що тепер я знаю, що Ти мій Бог, тому що Ти не є, тому що Ти не можеш бути Богом тих, чиї вчинки є найбільшим проявом войовничої безбожності.

Якби Ти не був моїм Богом – чиїм був би Богом? Богом вбивць?

Якщо ті, які мене ненавидять, які мене мордують, такі жахливі та злі, то ким я є, якщо не тим, який репрезентує собою щось з Твого світла і Твоєї доброти?

Я не можу Тебе славити за вчинки, які Ти допускаєш, але я благословляю і поклоняюся Тобі за саме Твоє існування, за грізну Твою велич, яка повинна бути могутньою, якщо навіть те, що відбувається зараз, не справляє на Тебе особливого враження!

Але саме тому, що Ти такий великий, а я такий маленький, я Тебе прошу – попереджаю! – заради Твого власного імені: перестань вінчати свою велич, дозволяючи бити невинних!

Я також не прошу Тебе бити тих, хто винен! Жахлива логіка неминучих подій змусить їх, врешті-решт, вразити себе – тому що в нашій смерті була вбита совість світу, тому що, вбивством Ізраїлю, був убитий світ.

Світ пожере себе у власному гніві, у власній крові потоне.

Вбивці самі винесли собі вирок і вже від нього не втечуть. Ти, однак, виголоси свій вирок вдвічі суворіший над тими, які зберігають мовчання перед вбивством.

Над тими, які вустами засуджують вбивство, але в серцях радіють йому.

Над тими, які говорять у своїх нечистих серцях: так, треба визнати, що тиран поганий, але він виконує за нас частину роботи, за що ми зобов’язані йому вічною вдячністю.

У Твоїй Торі написано, що злодій повинен понести більш суворе покарання, ніж розбійник, хоча злодій не нападає на свою жертву фізично, а тихо намагається вкрасти її майно¹⁷.

Бо розбійник нападає на свою жертву серед білого дня, і ні людей, ні Бога не боїться.

Злодій, навпаки, боїться людей, але не боїться Бога. І тому йому належить покарання більш суворе, ніж розбійникам.

Я не проти, якщо Ти ставишся до вбивць так, оскільки вони так само відносяться до Тебе, як і до нас. Вони не роблять таємниці зі своїх вбивств і злочинів.

Але тих, які перед вбивством зберігають мовчання, тих, які Тебе не бояться, а бояться того, що скажуть люди (дурні, вони не вірять, що Тобі нічого не скажуть!), тих, хто висловлює співчуття потопаючому, але відмовляється прийти йому на допомогу – тих, заклинаю Тебе, Боже, тих покарай, як злодіїв!

Смерть вже не може чекати, і я повинен закінчити свій лист. Вогонь з поверхів наді мною з кожною хвилиною слабшає. Гинуть останні захисники цієї тверді, і з ними помирає велика, прекрасна, богобоязлива єврейська Варшава. Сонце вже заходить, і я дякую Богові, що більше його не побачу. У вікно вривається червона заграва пожежі, а шматочок неба, який я бачу, червоний і хвилястий, як водоспад крові. Ще годину, і я буду зі своєю сім’єю і мільйонами інших убитих з мого народу в тому кращому світі, де більше немає сумнівів і де Бог є єдиним, відчутно близьким Господом.

Я вмираю спокійний, але не насичений; побитий, але не поневолений; озлоблений, але не розчарований; вірячи, але не молячись; закоханий в Бога, але не сліпо повторюючи: «Амінь».

Я йшов за Ним, хоча Він відштовхував мене від себе. Я виконував Його заповіді, хоча Він бив мене за це. Я любив Його – я був і є закоханий у Нього, – хоча Він повалив мене на землю, замучив до смерті, виставив на посміховисько і ганьбу.

Читайте також:

• Сприймай період «пустелі» як благословення

Мій ребе часто розповідав мені історію одного єврея, який з дружиною і дитиною втік від іспанської інквізиції і на маленькому човні переправлявся через бурхливе море на скелястий острів. Вдарила блискавка і вбила його дружину. Налетів шторм і викинув дитину в море. Один, самотній, як палець, голий і босий, побитий штормом, переляканий громами і блискавками, з сплутаним волоссям і піднятими до Бога руками, єврей продовжував свій шлях через пустелю скелястого острова, звертаючись до Бога з такими словами:

«Боже Ізраїлів, я втік сюди, щоб безперешкодно служити Тобі: виконувати заповіді Твої і освячувати ім’я Твоє. Однак Ти робиш усе, щоб я не вірив у Тебе. Але якщо Ти думаєш, що зможеш цими спокусами відрадити мене від правильного шляху, кажу Тобі, Бог мій і Бог моїх батьків: нічого це Тобі не допоможе. Можеш мене ображати, можеш мене бити, можеш забрати у мене все найдорожче і найкраще, що маю у цьому світі, можеш замучити мене до смерті – я завжди буду вірити в Тебе! Я завжди буду любити Тебе, завжди – наперекір Тобі самому!».

І такі теж мої останні слова до Тебе, мій гнівний Боже: нічого це Тобі не допоможе! Ти зробив все, щоб я у Тобі розчарувався, щоб у Тебе не вірив. Але я вмираю, як жив – непохитно вірячи у Тебе!

Нехай буде благословенний навіки Бог мертвих, Бог помсти, правди і суду, який скоро знову відкриє перед світом своє обличчя і своїм всемогутнім голосом похитне його основи.

Szma Isroel! Haszem Elokejnu, Haszem echod! Bejadcho Haszem afkid ruchi!¹⁸.

Автор: Цві Коліц

Переклад з польської Миколи Мучинського 2021 р.

_______________________________________________________________________

1. Rebe (jid.) – ребе, титул вживаний серед послідовників хасидів по відношенні до духовних вчителів і вождів.
2. Ger – єврейська назва Гори Кальварії.
3. Rebojne szel ojlem (jid.) – Пан Світла, Пан неба і землі.
4. Bar micwy (hebr.,dosl.: син заповіді (вимова jid.: barmicwe) – назва обряду переводу єврейського хлопчика у товариство дорослих. Врочистості відбуваються у синагозі в першу суботу після завершення тринадцяти років і одного дня.
5. Tzw. Kinderaktion – визначення акції виловлювання і депортації наймолодших мешканців гетто. Найбільша і найдужча драматична „дитяча акція” здійснена у людському гетто. У варшавськім гетто виловлювали на вулицях дітей, які жебракували і контрабандно переправляли їжу із арійської сторони; частина з них розстріляно, а решту потрапили у в’язницю.
6. Rosz ha-Szana (hebr.; jid.; (roszeszone) – Свято Нового Року, зазначене першого і другого дня місяця тіш рей (вересень/жовтень).
7. „Calym swoim sercem i cala swoja dusza i cala sila wszystkiego» («Цілим своїм серцем і всією своєю душею і всією своєю силою» (co posiadasz) (Pwt 6.5). Переклад акк. Тора Пардеса Лаудера, Книга П’ята, ред.. і тлум. Рабін Саша Пецаріц, Фундація С. Лаудера, Краків 2006.
8. Hastores ponem (jid.) – закрити обличчя ( перед Богом); далі також hastores ponem.
9. Por. Ps 119,137.
10. Szem hamfojresz (jid.) – висловлене Ім’я Бога, святе Ім’я, котре тому, хто його назве, дає надприродні сили.
11. Gemara (hebr.; jid.: (gemore) – друга частина Талмуду, містить обговорення та розширення раніше впорядкованих частин першої, тобто Мішни.
12. Див. Договір Синедріону 92а, w: Talmud Bavli Tractate Sanhedrin, Mesorah Publications ( Ме…Публікації), Нью-Йорк 1995.
13. Tora (hebr ,: навчання, лист, jid.: (tojre) – в стислому сенсі: П’ятикнижжя Мойсея, перші п’ять книг Біблії на івриті; в ширшому сенсі: повністю ціла єврейська Біблія: цілий релігійний закон й рабинська література.
14. Див. трактати Синедріону 2; Маккот 7ф: „ Синедріон, який раз на протязі сімдесяти років видав смертельний вирок, отримав прізвисько „вбивці ”, а Раббі Аківа і Раббі Тарфон говорили, що якщо би вони входили у склад цього трибуналу, ніколи би не відмінився смертельний вирок ” ( cyt. za: мудрість Талмуду, вибрали, переклали і опрацювали Симон Датнер і Ганна Каменська, СІР, Варшава 1988, с. 201.)
15. Niwro becelem (jid.) – творіння Боже.
16. Boser wedom (jid.) – плоть і кров людини.
17. Див. Бава Камма 79б, в: Талмуд Бавлі Трактат. Бава Камма, Месорах Публікації, Нью-Йорк 1995.
18. „ Слухай, Ізраїль – Адонай є нашим Богом, Адонай єдиний! В руки Твої вручаю духа мого!” (Pwt 6. 4 Пс. 31,6). Прерклад по: Тора Пардеса Лаутера, Книга П’ята, вид. сit.; і Молитви Ізраїльтян у повсякденні дні і свята, урочистості і пости, і обряди й церемонії релігійні, посягнув і роз’яснив Соломон Спітзер, Варшава 1991 (передрук), с, 618.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!