Актуальне

Розбір пацифізму: українська менонітська спадщина формує євангельську відповідь Росії

Колись українські баптисти практикували пацифізм. Зараз, в умовах війни на виживання, через російське вторгнення багато хто перебуває на передовій. Провідні голоси закликають НАТО забезпечити безпольотну зону. Пастори моляться за солдатів, церкви приносять хліб.

 

Це набагато складніше, ніж просто самооборона. Але і ненасильство, яке практикують слов’янські євангельські церкви, не було чітким принципом. Викувана у вогні Радянського союзу, друга за величиною баптистська община у світі розвивалась зовсім іншим шляхом, ніж їхні конфесійні брати у Сполучених Штатах.

Роман Рахуба, голова Асоціації братських церков менонітів України, який був вихований баптистом, каже:

«Я б ніколи не називав себе менонітом. Пізніше я зрозумів, що увесь час слідую їхнім принципам».

Євангельська віра України, відома як «Біблійний пояс» Східної Європи, знаходилась під сильним впливом анабаптистських традицій. Рахуба ріс у Запоріжжі, за 560 км на південний схід від Києва, біля старого дуба, який асоціюють з Хортицькою колонією менонітів, заснованою в 1789 році.

Його дідусь увірував через одного з проповідників.

Як дитина баптистів, Рахуба ріс без іграшкових рушниць, був навчений ніколи не відповідати злом на зло. Йому забороняли грати у війну, його родичі відмовлялись воювати в радянській армії. Він пам’ятає, як меноніти, яких прихистив у своєму будинку його дід, дізнались про указ Катерини Великої 1763 про запрошення німецьких поселенців розвивати російські внутрішні райони.

До них приєдналися лютерани та католики, дисиденти та бунтівники, пропонували землі, самоврядування та – життєво важливе для пацифістів – звільнення від військової служби. Протягом наступного століття, спільноти менонітів процвітали в Україні, розвиваючи інфраструктуру для сільського господарства та промисловості. Але зростання добробуту викликало труднощі в їхньому соціальному та духовному житті, пияцтво та танці стали нормою.

Тоді прийшов пієтизм.

В середині 19 століття німецькі місіонери, такі як Лютер Едвард Вуст, знайшли прихисток у менонітів. Їхній акцент на відродженому християнському житті через особисте звернення, молитву та вивчення Біблії сподобався колоністам, які були незадоволені традиційною церквою. Спільнота розпалася, і в 1860 народилася паралельна деномінація Братів-менонітів, що посилала місіонерів до Сибіру та Індії.

Все ще німецькомовні люди жили окремо від їхніх слов’янських сусідів, поки не відбулись дві події, які викликали євангельське відродження. В 1858 році Імператор Олександр II дозволив переклад та друк Біблії російською мовою. Три роки потому, він скасував кріпосне право.

«Вперше селяни не були прив’язаними до землі, − каже Мері Рабер, викладач історії церкви в Одеській Богословській семінарії. − Де може бути краще працювати, ніж на фермі успішної колонії?».

Слов’яни, які почали читати Новий Завіт, почали приєднуватися до вивчення Біблії.

Меноніти були не єдиним рухом відродження в Російській імперії. Німецькі баптисти закладали церкву в Кавказьких горах. Англійський місіонер залучив новонавернених серед петербурзької еліти. Жодна з цих груп, як правило, не дотримувалася пацифізму, а деякі меноніти навіть організували загони самооборони, щоб відігнати бандитів у хаосі Першої світової війни.

Але ніхто не був готовий до приходу більшовиків, комуністів-революціонерів, які зміцнили свою владу 1923 року.

Не враховуючи новонавернених, в 1911 році було понад 100 000 німецькомовних менонітів в Україні. Але вони зазнали удару в 1870-х роках, коли звільнення від військової служби було скасоване та із запізненням змінене на альтернативну службу. Третина виїхала до центральних рівнин Північної Америки.

Громадянська війна та голод спустошили громаду після Першої світової війни, і Центральний комітет менонітів, створений у 1920 році для допомоги братам в Україні, надав допомогу. Хоча 25 000 щоденних приймань їжі спасли багатьох (приблизно 9 000 життів), ще 20 000 емігрували в Канаду.

Радянська колективізація сприяла Голодомору, штучно створений голод вбив мільйони українців. Як і інші християни, меноніти зазнавали арештів, страт та заслань до Сибіру. Через Другу Світову війну тисячі людей були депортовані до Центральної Азії. Чисельність продовжувала зменшуватися, та більшість з тих, хто залишився, відправились на захід з німецькою армією, яка відступала.

Коли Йосип Сталін потурав західним союзникам та створив Союз євангельських християн баптистів в 1944 році (пізніше до нього приєднались п’ятдесятники), меноніти в основному просто розчинились в ньому.

Переслідування радянських християн – це давно відома історія. В очах міжнародної спільноти їх офіційно толерували, але насправді вони були маргіналізовані в суспільстві, у церкви проникали агенти КДБ. Проповідуючи тихо і з великим ризиком, християни наголошували на підкоренні владі, навіть автократичній, у політичних справах.

Але як і їхні менонітські попередники, вони відмовились від військової служби.

«Насправді, це не був пацифізм, це було невтручання, − сказав Михайло Черенков, пастор баптистської церкви “Відродження” у Ванкувері, Вашингтон. − Можливо, це було мудрим рішенням, але це не по-біблійному, це був шлях виживання».

Черенков виріс у підпільних церквах радянської України та в 1960-х роках його батька росіянина заарештували за пацифізм. Його сім’я зростала, молячись не лише про духовне відродження, але й за розпад СРСР. Це була «теологія звільнення», сказав він, і в певному сенсі була представлена як насіння для остаточної підтримки збройного опору Росії сьогодні (у госпіталі біля східного фронту його мати нещодавно молилась лише за українську армію).

Політичні молитви сім’ї були почуті в 1991 році зі здобуттям Україною незалежності, і віруючі раптово опинилися в новій реальності. За словами Черенкова, християнство стало невіддільною частиною нової республіки, і віруючі набули свободи формувати суспільне життя та ділитися євангелією.

Але зіткнувшись з корупцією, номінальною вірою і радянським менталітетом, що зберігся, їм знадобилися нові апологетичні навички.

«Ми відчули відповідальність за трансформацію суспільства, – сказав він. − З часом ми навчилися захищатися».

Другим внеском в процес після здобуття незалежності, був розвиток євангельських семінарій, які  переважно фінансувалися заходом. Сергій Рахуба, не меноніт, дядько Романа та директор євангельської місії Євразія сказав, що вони були здивовані пацифізмом українських віруючих. За його словами, професори не фокусувались на цьому, але нові дебати поширились на всі теми теологічних дебатів. Поряд з кальвінізмом проти армініанства та Господства Христа виникли дискусії про легітимність військової служби.

Але сумніви про ненасильство вже виникли.

Валентин Синій, президент міжнародного таврійського християнського інституту, применшує роль семінарій у відході від пацифізму. Він також вважає, що відомий романіст Лев Толстой сприяв цьому більше, ніж анабаптисти.

Але його власна історія ілюструє євангельське зрушення.

Дитинство його було схожим на дитинство у сім’ях Рахуби та Черенкових. Дідусь Синього, баптист, втратив роботу під час радянських переслідувань; його батько втратив будинок. Давались уроки смирення та непротивлення злу. Але його молодий розум цього не розумів. «Бог на боці сильних», − смиренно підсумовував він.

Безсилля пацифізму він усвідомив у 14 років, коли на його шляху додому з церкви він став свідком того, як п’яний чоловік намагався зґвалтувати молоду жінку. Валентин був паралізований, але шум сколихнув сусідів через дорогу і нападник втік.

П’ять років потому він приєднався до захисту іншої потенційної жертви. Тоді він відкриває силу біблійної анафеми: «Прокляніте Мероза, каже Ангол Господній, проклясти прокляніть його мешканців, бо вони не прийшли Господеві на поміч, Господеві на поміч з хоробрими!» (Суддів 5:23).

За словами Синього, американці відіграли життєво важливу роль у тому, щоб покласти на міцний фундамент українські зусилля з євангелічної богословської освіти. Але фінансова криза 2007–2008 років вичерпала більшу частину фінансової підтримки, і місцеві працівники обійняли керівні посади. Відтоді іноземних професорів, яких було набагато менше, вітали як партнерів.

За словами Синього, менонітське мислення залишилося серед українців старшого віку, як і радянські установки відмовлятись від участі в політичному житті. Але в міру того, як молоді семінаристи ставили під сумнів ці уявлення теологічно, напруженість у відносинах з Росією похитнула те, що було напівповагою до «старшого брата» в євангельських відносинах. Їхні семінарії розробляли спільні програми для підтримання миру між ними, натхненні стійкими лідерами менонітів та анабаптистів старшого покоління.

З цим подіями з’явилась прихильність до соціального служіння.

«Наша роль, як християн, полягає не тільки у виконанні місії Бога через спасіння душ, − сказав Валентин, − але й у прагненні повернути цей світ до божественного плану, наскільки це можливо».

Він сказав, що це включає участь у збройній обороні нації.

Але застосовуючи по-різному подібні переконання, меноніти також служили суспільству, оскільки іноземна підтримка сприяла оновленню їхньої богословської спадщини в Україні.

Наголошуючи на розбудові миру та розвитку, Менонітський центральний комітет відкрив офіс у Росії в 1992, а через кілька років, в співпраці з Баптистським Союзом України, переїхав до Запоріжжя. «Multiply», місіонерський центр братів менонітів, докладали зусилля, аби повернутися на землі, з яких вони колись втекли через голод.

Джон Вінс, 35-річний пастор з Канади, приїхав в Україну в 2008. Спираючись на роботу менонітів в 1990 роках, він створив нові церкви та соціальні центри для об’єднання конфесійної родини віри. Він служив зокрема маргіналам суспільства, і його цілісне служіння приваблювало новонавернених та інших євангелістів, тоді як пам’ять про анабаптистську традицію узаконила рух на місцевому рівні.

«Нас вчили відповідати на людський біль, − сказав Роман Рахуба, який був обраний модератором конференції АМБЦУ (Асоціація менонітських братських церков України) в 2014 році. − Церква повинна бути корисною для суспільства».

Майже всі члени двох десятків церков молодші 40 років приєднались з інших євангельських деномінацій. 2014 рік став переломним для братства Менонітів і для всієї України.

Вінс помер від раку в січні. В лютому проєвропейська «Революція Гідності» усунула проросійського президента, а Росія окупувала Крим. У березні Росія анексувала півострів, поки підтримувані Москвою сепаратисти взяли контроль над східним регіоном Донбасу.

Україна палала в гібридній, але реальній війні.

Менонітський центральний комітет, який на початку 2000-х переорієнтував свою миротворчу роботу на Балкани, щосили намагався відновити її в Україні. Агентство з надання допомоги організувало конференції для хорватських, боснійських та сербських експертів, щоб обмінятися думками про мир, справедливість та примирення. Вони співпрацювали з проєктом Quaker Alternatives to Violence, щоб стимулювати групові роздуми та особисту трансформацію. А Менонітський центральний комітет підтримував мережу церков, розділених лінією розмежування на Донбасі, керівництво яких виражало пацифізм та відданість збереженню єдності.

АМБЦУ не знала, що робити.

«Коли ми євангелізуємо, переконання в ненасильстві не є нашим пріоритетом, − сказав Йоганн Меттіс, керівник регіональної команди Multiply для Європи та Центральної Азії. − Ми запрошуємо людей слідувати за Ісусом, не за Менно Сімонс та ідеєю “ціни учнівства”, яка з’являється пізніше».

Але дехто говорив, що меноніти тепер практично не відрізняються від баптистів у питанні збройного захисту. Вінс помер, двох членів АМБЦУ призвали до армії, а Меттіс зайняв місце лідера.

Для їхньої щорічної лідерської конференції у Дніпрі він запропонував використати Нагірну проповідь, а не запрошувати якогось красномовного спікера. Учасники вголос читали слова Ісуса та кожен ділився тим, що Дух Святий відкрив їм.

«Вперше це було не академічним питанням, − сказав Меттіс. − Ворог був біля воріт».

На подібній конференції у Києві баптисти вже були готові боротися. Три десятки пасторів зібрались в столиці, щоб обговорити події, а старший лідер піднявся та сказав: «Ми − пацифісти», зазначивши, що Україна не може протистояти такій злісній наддержаві.

Все пройшло не дуже добре.

«Там, де старше покоління все ще мало травми, молоді лідери хотіли активно боротися з цією агресією, − сказав Черенков, який виступав від імені військового опору. − Протягом кількох місяців настрої повністю змінились».

А без контексту пригнічення, за словами Сергія Рахуби, мало що могло б зміцнити проповідь ненасильства всередині церкви. Він згадав Помаранчеву революцію 2004 року, коли українці тисячами вийшли на демонстрацію протесту проти фальшування виборів. І хоча ця акція розділила євангелістів (багато хто казав, що підкоряються владі), заклик діяти як вірні громадяни знайшов відгук серед молоді.

Але Донбас показав різницю.

Рахуба каже, що в 2014 вони казали: «Якщо ми не захистимо нашу країну, то хто її захистить?». Це той час, коли пацифізм почав руйнуватися.

8 років потому, російський президент Володимир Путін визнав незалежність двох південно-східних «республік». Через три дні після цього він розпочав війну.

Олег Магдич, 44-річний неконфесійний пастор, веде ранкові молитви за команду територіальної оборони з 80 мирних жителів, з яких тільки 10 бачили активні бойові дії. Коли російські солдати наближались до Києва, українські волонтери проводили дні за побудовою барикад з піску та цементних блоків, а також прикріплювали вибухівку до міських мостів. Зараз вони готуються до передислокації на південь.

Олег Мироненко обрав інший шлях. Один з двох призовників-менонітів у 2014, він перший записався в оборону Донбасу. Інший попросив альтернативну службу. Церква підтримала обох.

Бог не послав йому прямих боїв, він був призначений водієм артилерійської частини. Хоча, травмований війною, він також був свідком того, як солдати наверталися до Ісуса та потребували духовної підтримки.

Він знову пішов на службу, але вже як капелан. Інший віруючий брат з менонітів приєднався до нього, деномінація нараховує багато ветеранів серед членів церкви.

«Більшість людей в наших церквах не візьмуть зброю у руки, але ми не будемо засуджувати солдатів, − сказав Максим Оліферовський, пастор АМБЦУ та директор центру “Нова надія” у Запоріжжі. − Я читав багато про пацифізм, але, мабуть, це не моє переконання».

З першого дня війни, подібно до баптистів та багатьох інших, Оліферовский брав активну участь у розміщенні переміщених осіб, надання допомоги та сприянні евакуації. Але поруч із лінією фронту на Донбасі його центр також працював з психічним здоров’ям та переконаннями менонітів.

«Скоро ми станемо суспільством, повним розлючених, травмованих людей, він сказав. − Ми, як сіль та світло суспільства повинні допомогти їм прощати їхніх ворогів».

Це складне завдання, але, можливо, євангелісти будуть у хорошому становищі. Церкви по всій країні заслужили похвалу за те, що залишилися і допомогли вразливим, зокрема солдатам. А Сергій Рахуба сказав, що протестанти в українській армії, ймовірно, мають більше капеланів, ніж всі православні.

У певному сенсі це пережиток анабаптистської спадщини. З моменту здобуття незалежності, хоча з 2014 року їхня кількість зменшилася, за оцінками джерел, понад 4 з 5 українських євангелістів просять про альтернативну службу або інші винятки під час обов’язкової військової підготовки. Таким чином, вони роблять внесок у свою націю без зброї, навіть якщо для цього потрібен додатковий рік.

Відсоток противників національного опору загалом мізерний. Але оскільки всім дорослим чоловікам віком від 18 до 60 років за законом було заборонено евакуацію за кордон, за оцінками джерел, переважна більшість євангелістів роблять свій внесок у вигляді гуманітарної допомоги, а не збройних зіткнень.

Проте деякі джерела повідомляють, що вони будуть готові, якщо буде потрібно.

На початку війни митрополит Епіфаній підтримав православних військових:

«Протистояти ворогу та вбивати – не є гріхом. Той, хто прийшов до нас з мечем, від меча і загине».

Протестантам не вистачає центральної влади, щоб зробити подібну заяву, але євангельські джерела не проти цієї позиції. Проте, міжнародні меноніти, виражаючи своє обурення війною, дотримуються своїх анабаптистських переконань.

Президент Всесвітньої конференції менонітів написав у відкритому листі патріарху російської православної церкви Кирилу:

«Коли Петро витяг меч, Ісус сказав йому відкласти його».

Але він також звернувся до «обох сторін» цього братовбивчого протистояння.

«Чи віддамо ми вірність Божому царству, − запитав він, − замість того, щоб вклонитись богам нації, імперії та війни?».

Центральний комітет менонітів був більш конкретним у своїх переконаннях та ширшим у своєму адресуванні.

«Кожен з нас є співучасником системи насильства та пригнічення, − написали виконавчі директори США та Канади. − Ненасильницькі підходи доступні, щоб запобігти війні та працювати на мир під час війни».

Меттіс погодився, але підкреслює, що хоча послідовники Ісуса не повинні використовувати зброю, це не стосується уряду. Церква повинна була проповідувати ненасильство до війни, а примирення − завжди. Але коли все почалось, було б наївно закликати до роззброєння перед обличчям геноциду. Збройний конфлікт означає провал глобальної церкви та закликає всіх віруючих до покаяння за те, що вони не змогли цьому запобігти.

Щодо його деномінації, вона все ще вивчає анабаптистський шлях.

«Нинішня церква менонітів, можливо, ще не є розпорядниками нашого історичного скарбу, − сказав Меттіс, − але, так як вони мужньо служать та протистоять злу, ми вчимося разом з ними».

Ендрю Геддерт, представник Центрального комітету менонітів в Україні у 2017-2020, так само пишається цим.

«Вони можуть бути менш теологічно зрілими в певних відношеннях, але більш зрілими в інших, тому що вони роблять це на основі життєвого досвіду, − сказав Гебберт, який почав відновлення мирної роботи в 2015. − Це значно відрізняється від академічних установ».

Меноніти, як і баптисти, твердо допомагають національній справі.

Державні медичні центри звернулись до них за допомогою в забезпеченні їжею пацієнтів. На кошти закуповують взуття, рукавиці, захисне спорядження для солдат. В найближчі дні виникне величезна потреба в психологічній реабілітації.

Їхня кількість може залишатися невеликою. Євангеліки, можливо, відійшли від їхнього раннього анабаптистського етосу. Але відроджуючи власну анабаптистську спадщину, меноніти вірять, що вони допомагають відродити Україну.

«Ми повинні діяти так, як ми діяли спочатку, − сказав Роман Рахуба, − Будуйте ферми, зцілюйте душі та даруйте духовну силу світу».

Джерело: christianitytoday.com

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button