Пішов сівач на поле й сім’я сіяв,
Та вітер сім’я десь-кудись розвіяв:
Одно попадало на биті шляхи,
І се небесні поклювали птахи;
Друге упало на тверде каміння,
І нікуди йому було пустить коріння;
А третє в мокре місце всіменило,
Там, не принявшися, воно зогнило.
Найбільша ж часть на грунт плідний упала
І труд багатим плодом увінчала.
Сей образ – перша притча то Христова,
Вона була пророцька щодо слова.
Сам він був сівачем у своїм краю,
Та, мов на камінь, у жидівську зграю
Слова його неслися і щезали;
Жиди в них правди скритої не взнали.
А що по світовому роздорожжю
Розсипалось тих слів, то птицю божу,
Усяку єресь тільки годувало,
Та плоду ніякого не давало.
А що по мокрім місці гниль пожерла –
Се ті, в яких душа в живих умерла,
Пихою вбита, лінощами й глумом, –
Таких і пам’ять пропадає з шумом.
Лиш ті, що тихі серцем і душею,
Всіх годували працею своєю,
Самі собі похвал не голосили,
Та в своїм серці духу не гасили,
Не боячись ненависті обуха,
Христові спадкоємці в царстві духа.
Іван Франко
