Блог Михайла Назаренка

Перекладацька справа в західних землях Руси-України в Австро-Угорській імперії та під Польщею

Представники західних земель Руси-України чимало послужили Божій справі донесення Божого Слова своєму народу від княжих часів до сливе ХVІІ століття. Ця подвижницька традиція не припинялася ні на мить і пізніше. В залежности від політичних обставин, вона то трохи згасала, то зі свіжим подувом вітру національного відродження знову займалася. Цей розділ наших нарисів присвячено подвижництву русів на західних українських землях. Цікавого вам читання.
Ознайомившись із загальноісторичним тлом в центральній частині великої Руси-України, погляньмо, що діялося на її західних теренах. В цілому тут для церковного та культурного життя склалися незрівнянно сприятливі умови. Проте, і на цих землях не обійшлося без політичного гноблення українців. Періодично, в залежности від того, яка була політична влада в Австро-Угорській імперії, Польщі та інших державах, в складі яких довелося бути західним землям Руси-України і як вони ставились до нашого народу, розвивалося й українство.
Сучасним українцям важливо пам’ятати, що ніколи не можна самим ділити нашу державу навіть термінологічно: чи на західну чи східну, чи центральну чи якусь іншу Україну. Немає, не було і не буде ніяких малих чи великих, західних чи східних Україн. Є одна єдина і неподільна Русь-Україна від Сяну по Кавказ. І є лише її частини, землі, терени. Також немає «східняків» чи «західників», «бандерівців» чи «москалів». Є один народ – руси-українці з його єдиною русько-українською мовою. Тому важливо в контексті нашої оповісті  про тернистий шлях Біблії до русько-українського народу ознайомитися з історією західних земель Руси-України та ставленням тих держав до українців та їхньої мови, в складі яких їм довелося бути.

«У 70-х роках XVIII століття, після першого поділу Речі Посполитої, Галичина опинилася в складі Австрійської імперії. Разом з частиною польських земель, вона утворила Королівство Галичини та Лодомерії. Хоча Лодомерія пізніше відійшла Росії, Східна Галичина не була самотньою землею з українським населенням у складі Австрійської імперії. Ще з XVII століття там перебувало Закарпаття у складі Угорського королівства. А в кінці XVIII століття у складі окремого округу до Галичини та Лодомерії приєднали Північну Буковину з містом Чернівці. Західноукраїнські землі були строкатими етнічно: хоча більшість населення становили українці, у Східній Галичині значною була частка поляків та євреїв; у Північній Буковині — румунів; а на Закарпатті – угорців, румунів та поляків. З приходом австрійської адміністрації, у статусі чиновників на управлінців, на західноукраїнські землі переїздили також німці.
Суспільство продовжувало ділитися на стани: шляхту, духовенство, міщан та селян. Більшість українців проживала у селах. Лише незначна кількість належала до інших, більш привілейованих станів. Тому до соціальних відмінностей, значною мірою додавалися й національні. Найбільші міста –  Львів, Броди, Ужгород, Чернівці, Тернопіль – були переважно не українськими. Зміни, пов’язані з промисловим переворотом та індустріалізацією, відбувалися досить повільно.
Українське населення західноукраїнських земель перебувало у не завидному становищі. Йому було складно долучатися до всіх передових тенденцій ХІХ століття. На відміну від Наддніпрянщини, тут не міг сформуватися свій прошарок інтелігенції. Тому прапор діячів українського національного відродження несподівано перейняли греко-католицькі священики. В межах освітніх та релігійних реформ Марії-Терезії та Йосипа ІІ, греко-католицькі священики отримали можливість здобувати вищу духовну освіту у семінаріях Європи на рівні з католиками. І ця деталь відіграла роль.
Діячів національного відродження на західноукраїнських землях ми називаємо «будителями». Першим осередком «будительства» стало Закарпаття, а саме Мукачівська семінарія наприкінці ХVIII століття. У середині ХІХ століття справу підхопив священик Олександр Духнович. Він почав писати власні твори народною мовою жителів Закарпаття, називав себе «русином», а також видав цією мовою буквар.
По той бік Карпат, у 1816 році у місті Перемишль виникло Товариство галицьких греко-католицьких священиків. Воно поставило собі завдання поширювати освіту серед простолюду та здобути право навчатися народною мовою. Член товариства Іван Могильницький першим почав проголошувати проповіді українською та обґрунтував, чому її не можна вважати мішаниною польської та російської.»[1]
«Боротьба українського народу за освіту рідною мовою була однією з яскравих сторінок суспільно-політичного та громадського життя Галицького краю. На погляд одного з учасників цих подій, “вона не тільки розбурхала нашу сонну суспільність, але й стала справою європейською, новочасною, модерною”. Важливим її аспектом були змагання за український університет у Львові, що зумовили гучний резонанс не лише в Австро-Угорщині, а й у суспільній думці Європи.
Чи не найбільш запекле українсько-польське суперництво розгорнулося в царині освіти, адже здобування знань рідною мовою ставало необхідною передумовою подальшого розвитку українського національного організму. Наприкінці ХІХ ст. Галичина становила найвідсталіший в освітньо-культурному аспекті край Австрійської монархії. За даними перепису 1900 р., із 7мільйонів 3 тисяч населення краю читати і писати вміло лише 2 мільйони 22 тисячі, а число неписьменних сягало 2/3 населення (4 мільйони 66 тисяч). Незважаючи на це, польські кола всіляко гальмували розвиток народного шкільництва в краї. Як зазначав Іван Франко, вони робили все можливе, “щоб мужик завжди був грубий і неосвітчений”, бо відчували, що “освіта мужика загрожує […] руїною, тому що освічений мужик не стане покірно і безвідмовно гнути шию в ярмо”.
Виховання в українському університеті національно свідомої інтелігенції галицька еліта розглядала як необхідну передумову до наступної націоналізації судівництва, адміністрації Галичини, “створення сучасної національної бюрократії”, а отже – як крок до реалізації української автономічної концепції. “Тоді і язик урядовий буде сам собою наш і економічне двигненнє піде легше, і москвофільство стане як віск від вогню. Університет буде вкінець і центром політичної боротьби за незалежність нації. З університету роздасться велике слово народу”, – підкреслював 1902 р. один із учасників руху за український університет.
Українська громадськість вважала посідання власного університету своїм невід’ємним історичним правом, бо традиційно володіла значними концесіями в університеті імені Франца І у Львові. Свідченням цього було зокрема те, що Львівський університет залишався наприкінці ХІХ ст. єдиним вищим навчальним закладом у світі, де існували кафедри з українською мовою викладання. Їх виникнення було тісно пов’язане із тим, що австрійський імператор Йосип ІІ заснував у 1784 р. Університет, який мав за мету підвищити освітній рівень Східної Галичини, де українці становили більшість населення.
Важливим історичним доказом того, що Львівський університет був призначений задовольняти передусім культурні потреби українського населення, українські інтелектуали кінця ХІХ ст. вважали існування при ньому в 1787–1809 рр. так званого “Studium Ruthenum” (“Руський інститут”) – відділення, в якому на двох факультетах (філософському і богословському) окремі предмети викладали українською мовою. Причини того, що українці не скористалися з нагоди здобути власне вище шкільництво ще наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. (упродовж 1804–1809 рр. “ Studium Ruthenum”(“Руський інститут”)  було закрито, а в 1805 р., унаслідок фінансових труднощів уряду, ліквідовано Львівський університет), вони вбачали в непослідовній політиці австрійського уряду, що “не дбав про пробудження національної свідомості руської народности”, не докладав систематичних зусиль у справі підготовки української інтелігенції, а також у неготовності самих українців усвідомити важливість національних освітніх установ.
Відновлюючи 7 серпня 1817 р. Львівський університет, імператор Франц І визначив своїм розпорядженням як головну підготовчу базу до нього першу Львівську (руську) гімназію, що також недвозначно вказувало на призначення університету для культурних потреб українців. Однак через вказані вище причини українська мова так і не зазвучала в стінах відновленого Львівського університету, натомість монополію мала латинська, а з 1848 р. – німецька.»[2]
На додаток до цього у 1817 році в усіх народних школах Східної Галичини запровадили польську мову.На жаль, українці настільки були не злютовані між собою, що польські сили намагалися використати це на свою користь. В середовищі самого українства розпочалося мовне баламутство, що увійшло в історію західних українських земель, як азбучна війна. Це була спроба латинізувати українську абетку. «Війна» мала два спалахи, спричинені двома різними проєктами латинки — на основі польської та чеської абеток. Перший спалах виник у 1830-ті роки внаслідок появи 1834 року статті «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego» українського вченого Йосипа Лозинського, в якій він запропонував завести замість невідповідної фонетичній системі української мови «мертвої» кирилиці   польський алфавіт (абецадло). Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 року цим алфавітом опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile». Ця пропозиція зазнала гострої критики, зокрема в публікації Йосипа Левицького «Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність» (1834, польською мовою) та брошурі Маркіяна Шашкевича «Азбука і abecadło» (1836). Мовознавець Михайло Худаш у 1980-х роках відзначив: «Захопившись суто предметною стороною питання, Лозинський не врахував, що в умовах штучної державної роз’єднаності українського народу та здійснюваної австрійсько-польською верхівкою полонізаторської політики в Галичині латинізація українського алфавіту була, по суті, спрямована на відрив західної частини від Великої України та становила сприятливий ґрунт для здійснення цієї політики, а отже, була політично шкідливою».
Другий спалах Азбучної війни спричинила спроба намісника (губернатора) Галичини Аґенора Ромуальда Ґолуховського 1859 р. запровадити в українських школах латинку, розроблену чеським філологом Йосифом Їречеком на основі чеської абетки.
Проти реформи виступили як москвофіли (серед них Богдан Дідицький), так і ті інтелігенти, що висловилися схвально про сам проєкт Їречека (вже згаданий мовознавець Йосип Лозинський та греко-католицький митрополит  Львова Спиридон Литвинович голосували проти введення латинки, вважаючи цю зміну політичним та культурно шкідливим для українців актом). Протести підтримали також інші славісти з Австрії, зокрема Франц Міклошич та навіть тесть Їречека — Павел Шафарик. На закиди щодо невідповідності церковнослов’янського письма новій українській мові, вони пропонували реформувати кирилицю «за зразком Караджича».
Хвиля протестів була винятково сильною (так званий «другий спалах азбучної війни»), тому міністерська комісія 1861 року забракувала проєкт (7 голосів проти 2, ще двоє утрималися). Як наслідок австрійське міністерство відмовилося від подальшого впровадження латинки.
Проте тривалий час по тому діяла цісарська постанова від 10 квітня 1861, згідно з якою, адміністрація та суди Австрійської імперії не мусили, але могли вживати в українськомовних документах кирилицю. Таке формулювання дозволяло галицьким органам влади (укомплектованим здебільшого поляками) ігнорувати кирилицю в українськомовних документах» .[3]
Та незважаючи на ці внутрішньоукраїнські непорозуміння національно-культурний рух не можна було спинти.
«У 1833 році студенти Львівського університету, а перед тим випускники греко-католицької семінарії, Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький заснували літературний гурток «Руська трійця». Подібно до своїх колег з Наддніпрянщини та Європи, члени «Руської трійці» горіли бажанням пізнавати та сприяти становленню народної мови та культури. Ключовою подією для трійчан, та й загалом галичан, стало проголошення Маркіяном Шашкевичем промови українською мовою в стінах університету на урочистостях на честь дня народження імператора.
Вершиною діяльності «Руської трійці» можна назвати видання альманаху «Русалка Дністрова» у 1836 році. Збірка містила зібрану трійчанами народну творчість та створену на її основі власну. Видання не на жарт розлютило імперських урядовців, тому майже увесь тираж вилучили, а «Руська трійця» вимушена була припинити свою діяльність.
Поширення ліберально-демократичних ідей у першій половині ХІХ століття, національне відродження та боротьба з ним, розвиток нових тенденцій та тягар старих проблем. Революційний потенціал накопичувався аж поки у 1848 році не вибухнув серією національно-визвольних рухів у багатьох країнах Європи. Вони отримали спільну назву «Весна народів».
«Клаптиковий» устрій Австрійської імперії затріщав по швах. У 1848 році, у результаті революції, було проголошено першу австрійську конституцію, скликано Рейхстаг (тобто парламент), а громадяни отримали права на свободу слова, друку та зборів. Довгоочікувану свободу отримали і селяни: у 1848 році в Австрійській імперії скасували панщину. Селяни ставали власниками землі та громадянських прав. Колишні власники отримували компенсацію за втрачену землю. Не вирішили тільки щодо права користування лісами та пасовиськами. Пізніше це стало причиною частих конфліктів.
У травні 1848 року утворили Головну руську раду, на чолі зі священиком Григорієм Яхимовичем – орган, що представляв українців під час «Весни народів». Головна руська рада розпочала випуск першої українськомовної газети – «Зорі Галицької», що виходила протягом революційних 1848-49 років.
Влітку 1848 року у Празі було скликано Слов’янський з’їзд, на який представники Головної руської ради відправили своїх членів. Восени 1848 року, Головна руська рада ще встигла скликати Собор руських учених у Львові – з’їзд українських науковців. Участь у ньому взяли приблизно 100 осіб. На ньому, серед іншого, вирішили взяти народну мову за основу літературної української і писати кирилицею. За одним з рішень Собору, утворили Галицько-руську матицю – організацію, що мала займатися друком та поширенням літератури серед українського населення.
Активній діяльності Головної руської ради протидіяли польські організації. Австрійська адміністрація робила поступки в культурно-освітніх питаннях, проте залишалася непоступливою у питаннях територіального поділу Східної та Західної Галичини. Зрештою, лавочку прикрили у листопаді 1848 року, коли у Львові спалахнуло повстання. Забарикадованих містян австрійці обстріляли з гармат. Повстання жорстко придушили і запустили маховик репресій. У всій Галичині згодом оголосили воєнний стан, і діяльність будь-яких товариств і зібрань стала незаконною. Головну руську раду закрили у 1851 році.
За час «Весни народів» українці австрійської імперії змогли отримати цінний досвід парламентської діяльності. На виборах до імперського Рейхстагу, українці змогли отримати своє представництво. Серед депутатів були й селяни. Депутатом Рейхстагу став і відомий нам ватажок селянських повстань на Буковині Лук’ян Кобилиця. Повернувшись у статусі депутата, «гуцульський король» почав нові селянські заворушення. Вони набули найбільшого розмаху у 1849 році, проте згодом були придушені.
«Весна народів» в Австрійській імперії досягла свого апогею тоді, коли угорці спробували збройно вибороти свою незалежність. Новий австрійський імператор Франц-Йосип не погребував попросити допомоги у російського імператора Миколи І. Завдяки монаршій солідарності та російським військам, восени 1849 року перший революційний виступ ліберального націоналізму, зрештою, придушили.
«Весну народів» творила галицька греко-католицька інтелігенція. Вона заручилася підтримкою імперської адміністрації і змогла протиставити полякам ідею окремої русинської греко-католицької нації. Тому основні організації того періоду носять частку «руська» (наприклад, Головна руська рада). Греко-католицькі священики бачили свого основного союзника в обличчі Габсбургів. Головним противником були, звичайно ж, поляки, які «русинам» в окремішності відмовляли. «Русинство» як провідна ідея національного руху протрималося до кінця Австрійської імперії. У 1867 році Габсбурги погодилися на компроміс і утворилася двоїста Австро-Угорська імперія. Двоїста або дуалістична означає, що поряд з монархом діяв ще парламент та уряд.
Бунтівні угорці додали свою частку до назви імперії. Бунтівні поляки отримали собі владу над цілою провінцією Королівства Галичини та Лодомерії, замінили на керівних посадах більшість німецьких чиновників та взяли під контроль сейм. Лояльні до Габсбургів «русини» залишилися нізчим. Це спричинило кризу ідеї «русинства» та позицій консервативних греко-католицьких священиків.»[4]
«До значного політичного посилення польського впливу в Галичині дійшло 1867 року, коли Габсбурги, зазнавши поразки у війні з Пруссією, вирішили опертися на поляків як на більш консолідований культурний і політичний елемент. До того ж поляки були значно лояльніші до Відня з погляду на їх непримиренне становище супроти Росії після приборкання повстання 1863 року.
У 1866 році польська сеймова більшість ухвалила закон про польську мову навчання у початкових і середніх школах, яка до того ж стала крайовою і урядовою. Ще 16 грудня 1865 року граф Адам Потоцький у ландтазі запропонував заснувати шкільну раду, яка б відала всіма шкільними справами в Галичині. На найближчій сесії ландтагу 17 листопада 1866 р. для обговорення цього питання було подано два проєкти: перший – “Про заснування крайової шкільної ради”, другий – проєкт закону “Про викладання в народних і середніх школах”. Після тривалих обговорень, які велися у ландтазі стосовно заснування шкільної ради, імператор 6 липня 1867 року своїм рескриптом узаконив цю інстанцію. Проте з утворенням крайової ради дедалі більше загострювалася боротьба як і в українських школах, так і у ландтазі. Про цю інституцію висловився депутат галицького сейму Йосип Красицький так: “Вона не має довір’я в краю… не шанує права української національности… вживає всіх заходів, щоб український елемент як можна більше придушити і українську молодь полонізувати…”. Якщо до створення крайової шкільної ради в Галичині було 1 293 українські школи, то тільки за один рік її діяльності кількість зменшилася на 572, а решту шкіл було закрито і полонізовано. Врешті, 5 листопада 1868 року, було видано адміністративне розпорядження галицької шкільної ради про використання польської мови посадовими особами у справі шкільництва.
Навіть у тих місцевостях, де не було польського населення, українські діти повинні були вивчати польську мову. Тож у багаточисленних громадах через фальсифікацію статистики в школах вводилась польська мова викладання.»[5]
«Натомість з’явилося три відповіді на питання «хто такі українці»: пропольський рух, що вважає українців Галичини — поляками; рух москвофілів, які виступали за єдність галичан з «великоросійською» нацією; рух народовців, що вважали жителів Галичини такими ж українцями як і жителів Наддніпрянщини
Основна боротьба у 60-80-х роках точилася між москвофілами та народовцями або ж, можна ще їх так назвати, українофілами. Спочатку, перевага була повністю на боці москвофілів. Після розчарування у Габсбургах, галицька інтелігенція схилила свої погляди на іншого самодержавця — російського. Самостійно, галицьким русинам було не уникнути полонізації, вважали москвофіли.
Наприкінці 60-х та на початку 70-х років москвофіли контролювали всі культурні-освітні установи, пресу, школи та університети Галичини. На Закарпатті місцеве населення піддавалося агресивній мадяризації (тобто намаганню зробити з них угорців), а на Буковині — румунізації. Тому місцеві діячі національного руху також приєднувалися до москвофілів. Зрозуміло, що російський імперський уряд не міг упустити такої нагоди і почав фінансову підтримку москвофілів. У 1882 році громада одного греко-католицького села заявила про перехід до православ’я. Імперський уряд розцінив цей факт як підривну діяльність. Лідери москвофілів потрапили під суд, інших почали переслідувати.
Гонінням на москвофілів скористалися народовці, тобто прихильники української національної ідеї. Народовці грунтували свої переконання на ідеях «Руської трійці», Кирило-Мефодіївського братства та літературних творах наддніпрянців, зокрема Тараса Шевченка та Пантелеймона Куліша. У 1868 році у Львові утворилося товариство «Просвіта». Основна його діяльність була культурно-освітньою: заснування бібліотек, читалень, видання українських творів, підручників і так далі. Від цієї організації можна починати відлік активної, організаційно оформленої діяльності народовців.
У 1873 році у тому ж Львові виникає Літературне товариство імені Тараса Шевченка, яке у 1892 році стає Науковим товариством імені Тараса Шевченка. Ця перша організація, названа на честь Кобзаря, засвідчила прагнення галицьких народовців до об’єднання з наддніпрянськими українофілами. І пізніше, це справді переросло у взаємовигідний союз: стиснені імперськими заборонами наддніпрянці постачали на Галичину ідеї та твори, а галичани, користувалися можливістю провадити легальну діяльність і ці твори друкували і допомагали розповсюджувати ідеї назад, через імперський кордон. Народовецький рух поширився й на Закарпаття та Буковину.
На відміну від громадівців, що змушені були провадити діяльність в підпіллі, народовці мали легальні шляхи втілення своїх задумів. У 1885 році вони утворюють Народну раду, яка мала б завершити почате ще Головною руською радою — добитися поділу провінції на польську та українську частини. У 1890 році народовці, поляки та австрійці підписують угоду. В обмін на культурно-освітні поступки, зокрема українська мова в адміністрації, судах, освітніх установах, кілька місць у парламенті, лідер народовців Юліан Романчук заявив про свою лояльність імперському уряду і початок «нової ери» у відносинах з поляками. Як стверджували народовці, вони діяли за принципом «краще щось, ніж нічого». Проте не всім такий принцип прийшовся до душі.
Ще у 70-х роках частина молодих галичан захопилася ідеями Михайла Драгоманова та стильного, модного, прогресивного тоді соціалізму. Так в Галичині виникла ще одна течія — радикальна. Її лідерами були Іван Каменяр Франко та Михайло Павлик. У 1890 році вони різко відреагували на компроміс «Нової ери» і вирішили створити свою політичну партію — Русько-українську радикальну партію (РУРП). Вона обстоювала ідеї соціалізму на базі демократичного та кооперативного устроїв, соборність (тобто єдність) українських земель і обмеження впливу греко-католицької церкви. Хоча РУРП заснували відвідувачі драгоманівських гуртків, сам Драгоманов вважав, що заснування партії поспішне. Після його смерті у 1895 році у партії намітився розкол і зрештою у 1899 році з лав РУРПу вийшло дві нові партії: Українська національно-демократична (УНДП) та Українська соціал-демократична (УСДП). Причина розколу полягала у тому, що одні більше уваги приділяли питанням національним, а інші — соціальним.
Лідери Української національно-демократичної партії, серед яких Юліан Романчук, Кость Левицький, а пізніше й Іван Франко з Михайлом Павликом, ставили ціллю демократизацію життя в Австро-Угорщині легальними методами та створення єдиної української національної провінції з власним сеймом та адміністрацією. УНДП своєю основною соціальною опорою вважала селянство та захист його інтересів, тому стала найпопулярнішою серед українських партій.
Лідери Української соціально-демократичної партії, серед яких слід особливо виділити Юліана Бачинського, виражали інтерес українського пролетаріату – робітників та безземельних селян. Серед цілей вони мали захист інтересів робітників та соціалістичні перетворення через реформи.
Юліан Бачинський у 1895 році у своїй брошурі «Україна irredenta» (тобто «Україна в ярмі») першим виголосив ідею необхідності повної незалежності України. Він пояснював це через марксистські ідеї. Щоб втілити всі бажані соціальні перетворення потрібна була «Вільна, велика, політично самостійна Україна, одна, нероздільна від Сяну по Кавказ!». Через кілька років Бачинському одізвуться з другого боку Дніпра.
Спливало ХІХ століття. У двері гучно почав стукати неспокійний ХХ вік. На заході Руси-України завдяки національно-культурному рухові значно зросла національна і політична свідомість. Українцям вдалося ледь не повністю українізувати початкову освіту: майже три чверті шкіл на Галичині були україномовними. Галицькі українці обиралися в імперський парламент, хоча на виборах у крайовий сейм поляки ставили палки в колеса. Наукове товариство імені Тараса Шевченка до 1914 року видало приблизно 300 праць. Активною була діяльність «Просвіт». Галичина стала постійним прихистком для українських емігрантів з Наддніпрянщини та друку їхніх опальних творів.
Посилив український національний рух новий митрополит греко-католицької церкви Андрей Шептицький, що обійняв цю свою посаду у 1900 році. Він зайняв чітку проукраїнську позицію і зовсім скоро став моральним авторитетом для українців Австро-Угорщини.
Відповідно до світових тенденцій, на Галичині почали виникати спортивні товариства та організації типу американських скаутів. Іван Боберський чимало зробив для популяризації спортивного товариства «Сокіл-батько» та Пласту. Український політичний діяч та юрист Кирило Трильовський у 1900 році створив товариство «Січ». Організацію офіційно позиціонували як пожежно-руханкову. Вона поширилася не лише на Галичині, але й у Буковині та Закарпатті. Хоча козаків на Галичині можна було зустріти хіба під час військових кампаній, назва «Січ» свідчила про утвердження саме української національної ідеї.
Після перипетій Першої світової війни та революцій, західноукраїнські землі опинилися у складі трьох різних держав.
Молода польська держава приєднала до свого складу так звані «східні креси» — території на Сході, що становлять нині частини Литви, Західної Білорусі, Волині та Галичини. Ці два українських регіони були визнані за Польщею у результаті підписання у 1921 році Ризького миру з більшовиками, а також підписання Версальського миру, що визначив світовий порядок після Першої світової війни.
Національні меншини становили майже третину населення міжвоєнної Польщі і були її найбільшою проблемою. Українці були другими за чисельністю після власне поляків — більше 5 мільйонів, що становило 15% населення держави.
Українці Волині та Галичини, згідно з угодами та договорами, мали б отримати культурну автономію. Проте поляки не поспішали виконувати взяті на себе зобов’язання. Українці Галичини чинили опір встановленню польської влади в регіоні: бойкотували перепис і вибори, а також створили у Львові у 1921 році Таємний український університет, який остаточно закрили 1925 року.
У 1920 році ветеран Української революції та полковник УНР Євген Коновалець створює Українську військову організацію. Члени УВО обрали підпільні та терористичні методи боротьби, зокрема вчинили невдалий замах на Юзефа Пілсудського. Проте, у 1923 році країни Антанти остаточно визнали право Польщі на Східну Галичину, після чого уряд ЗУНР, що все ще боровся в еміграції, саморозпустився.
В культурно-освітньому плані, польська держава у 20-х роках була повною протилежністю УСРР, де в цей час на повних парах неслася українізація. Польща обрала тактику асиміляції етнічних меншин. Полонізація відбувалася у системі освіти, де розпочався перехід на двомовні польсько-українські школи.[6] «1924 року Польська держава ухвалила закон про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам українських землях. Не зважаючи на те, що перед рішенням Ради Амбасадорів –  Великої Британії, Франції, Італії та Японії — від 15 березня 1923 року про признання Галичини Польщі, тодішня польська влада декларувала надання Галичині територіальної автономії з забезпеченням усіх мовних та культур-них прав. Проте на другий день забула про заяви. За рішенням Ради українська більшість Галичини на власній території стала національною меншиною.»[7]
«На управлінські посади приймали переважно поляків. Польський уряд заохочував міграцію польського населення до «східних кресів». Ветерани війн, офіцери та просто охочі отримували земельні наділи на території Волині та Галичини. Ця політика отримала назву «осадництва». Акцією скористалися до 300 тисяч поляків.
Натомість, українці та євреї західноукраїнських земель змушені були мігрувати. Нафтова промисловість вичерпала себе, але польський уряд не поспішав вкладатися у розвиток промисловості у «кресах», тому за невеликим винятком, регіон ставав майже повністю аграрним. Земельний голод та культурні утиски змушували галичан мігрувати. Ті, хто лишався пробували об’єднуватися у кооперативи, як у старі часи. Це допомагало, але все одно не могло виправити важкого економічного становища.
Попри те, що маршал Пілсудський у середині 20-х, по суті, встановив режим диктатури, Польща зберігала ознаки демократичності. Діяв парламент та виборча система. Провідною українською політичною силою стало Українське національно-демократичне об’єднання на чолі з Дмитром Левицьким, утворене в 1925 році. Представники УНДО намагалися легальним шляхом боротися за права українців.
Важливу роль відіграє греко-католицька церква, що стає виразно національною інституцією. Її провідник митрополит Андрей Шептицький докладає значних зусиль, щоб протистояти полонізації та захищати церкву.
Проте політика польського уряду, вплив глобальних, зовнішніх та внутрішніх чинників все більше радикалізувала західних українців, особливо в Галичині.
У 1930 році польська влада проводить акцію «пацифікації» (тобто «замирення») — серію репресивних заходів проти українських діячів та культурних установ. У 1934 році було створено концтабір «Береза Картузька», де утримували противників режиму, серед яких, звичайно, були й українці. Ці акції, начебто, мали усмирити українців, натомість радикалізувала два підпільних напрями — комуністичний та націоналістичний.
Комуністичне підпілля було представлене Комуністичною партією Західної України (КПЗУ). Партія мала також легальні представництва і через них навіть потрапляла у сейм. Ідеологія КПЗУ була близькою до націонал-комунізму. Тому популярність партії трималася на популярності та підтримці УСРР, а тому і коливалася відповідно до ситуації в радянській державі. В кінці 20-х років радянська Україна перестала бути такою привабливо, а з нею і комуністичний рух в Західній Україні, що перетворився на знаряддя сталінської політики.
Націоналістичне підпілля перейшло на новий рівень у 1929 році, коли Українська військова організація (УВО) перетворилася на Організацію українських націоналістів (ОУН). Першим її очільником був все той же Євген Коновалець, а після його вбивства у 1938 році, його замінив близький соратник Андрій Мельник.
Діячі ОУН перейняли від УВО основну ціль — боротьбу за незалежність України, а також підпільну структуру та методи. Проте опиралися у своїй діяльності на нову ідеологію — інтегральний націоналізм. Український варіант інтегрального націоналізму сформолював Дмитро Донцов.
Ідеологія ОУН базувалася на розчаруванні у нерішучості діячів періоду Української революції, що проґавили свій шанс. Відповідно, наступне покоління борців за незалежність, на їхню думку мало бути більш рішучим і жорстоким, як і їхні вороги. Націю проголосили вищою цінністю, якій мають підпорядковуватися всі інші цінності та інтереси індивідів.
Мета виправдовувала засоби, а основним методом боротьби обрали тероризм. ОУН гучно заявила про себе у 1933 та 1934 роках, коли вчинила два показові вбивства — радянського дипломата у Львові та польського міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. Радянського дипломата вбили як акт символічної відплати за Голодомор, а Перацького — за пацифікацію. Оунівці самостійно здавалися в руки поліції, щоб мати можливість виголосити свої ідеї під час судових засідань, до яких була прикута увага громадськості. Організатором цих політичних вбивств був Степан Бандера, 25-річний студент, що очолив ОУН на Галичині. Він представляв нове молоде покоління організації. Від того більш радикальне. У 1936 році Бандера потрапив за ґрати після показового судового засідання. Там він встиг виголосити своє бачення боротьби за незалежність: «ОУН цінить вартість життя своїх членів, дуже цінить; але — наша ідея в нашому понятті є така велична, що коли йдеться про її реалізацію, то не одиниці, не сотні, а мільйони жертв треба посвятити, щоб її таки зреалізувати».
Попри свою відомість, ОУН залишалася достатньо малочисельною та регіональною силою. Тим паче, що польська влада посилено боролася з намаганнями організації розростися та поширити свій вплив на інші землі.
Що цікаво, між українськими регіонами у складі польської держави — Волинню та Галичиною — існував внутрішній «сокальський кордон». Вони були частинами різних імперій і мали багато відмінностей, тому польські урядовці сприяли їхньому посиленню. Волинський воєвода Генрик Юзевський, в минулому міністр в уряді Симона Петлюри, проводив так званий «волинський експеримент». Його завданням було зробити волинян лояльними до Польщі. Тому воєвода робив усе, щоб обмежити шкідливий вплив Галичини на Волинь.
Було заборонено поширення на Волинь галицьких культурних інституцій, таких як «Просвіта», та греко-католицької церкви. Натомість, легальні українські політичні сили підтримували, і в освітній політиці запровадили обов’язкове вивчення української мови.
Проте, проникненню націоналістичних та комуністичних ідей ліберальні намагання Юзевського завадити не змогли. Як і радикалізації всього політичного життя у світі. Польща та українські землі у її складі стануть одними з перших учасників найбільшої драми в історії людства.

Українські землі у складі Румунії та Чехословаччини

Румунія змогла сповна скористатися перипетіями війн, що тривали на українських землях. Як союзники Антанти, румуни отримали можливість узаконити з переможцями всі свої територіальні надбання. Під час польсько-української війни 1918-19 років, Румунія відтяпала землі Північної Буковини. У 1920 році країни Антанти підписали з Румунією Бессарабський протокол, за яким визнали приєднання Південної Бессарабії. У цих регіонах проживав приблизно мільйон українців.
Якщо порівнювати усі чотири держави, у складі яких жили українці в міжвоєнний період, українцям Румунії велося найгірше. Румуни провадили щодо національних меншин політику культурної асиміляції: розглядали їх як румунів, які чомусь забули про це. Румунська мова стала єдиною в освіті, управлінні і навіть церкві. 1924 року Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх «румун», котрі «загубили матірну мову», давати освіту дітямлише в румунських школах. До 1928 року на Буковині діяв надзвичайний стан і було обмежено політичну діяльність. Румунський уряд, подібно польському, сприяв переселенню румунів в регіони населені українцями. Навіть українські прізвища міняли на румунський лад. Зрозуміло, що така політика румунського уряду створила благодатний ґрунт для поширення серед українців націоналістичних та комуністичних ідей.
Південна Бессарабія була більш сприйнятливою до комуністичних ідей. У 1924 році там спалахнуло Татарбунарське повстання, яке жорстко придушили. Натомість Північна Буковина надавала перевагу націоналістичним ідеям. Тут поширила свої перші осередки ОУН. Через переслідування румунської влади вона вимушена була перейти в підпілля.
Відстояти власні інтереси українці намагалися й легальним шляхом, хоча безуспішно. Єдина офіційна Українська національна партія на чолі Володимиром Залозецьким діяла аж до 1938 року. В Румунії встановили режим військової диктатури і діяльність усіх партій просто заборонили.
Українцям Чехословаччини жилося найлегше. Більше півмільйона українців Закарпаття потрапили до складу новоутвореної слов’янської держави у 1919 році. Країни Антанти виходили за логікою «аби не дісталося Угорщині».
Так, чехословацький уряд не надав закарпатцям повну обіцяну автономію, призначав на адміністративні посади чехів та словаків і сприяв їхньому переселенню до краю. Але закарпатці мали більшу свободу в культурно-освітніх питаннях, брали участь у виборах та провадили політичну діяльність у сприятливому кліматі. Закарпаття давало лише 2% промислового виробництва країни і було майже повністю сільським краєм. Тому чехословацький уряд більше вкладав у Закарпаття, ніж отримував дивідендів назад.
Міжвоєнні роки застали національний рух на Закарпатті у невизначеному становищі, подібно до підавстрійської Галичини у середині ХІХ століття. Закарпатці ще не визначилися з тим, ким вони все-таки є. Мадярофіли вважали себе угорцями і прагнули повернутися до Угорщини. Русини — окремою русинською нацією. Русофіли прагнули об’єднання з великим російським народом. Українофіли — відповідно, з українським. Якщо русинський та русофільський рухи були найпопулярнішими та найвпливовішими на початку, то українофільський рух зовсім скоро набрав обертів та рішуче обігнав конкурентів. Цьому сприяли зовнішньополітичні обставини.
Чехословаччина була, напевно, єдиною країною Європи, що не лише декларувала, але й намагалася втілювати в життя демократичні цінності. Можливо тому й стала однією з перших жертв авантюрного диктатора Третього Райху Адольфа Гітлера.
У вересні 1938 року угода між Німеччиною, Британією та Францією, відома як Мюнхенська змова, поклала початок розчленуванню Чехословаччини. Німці приєднують Судетську область, а добрі сусіди — Польща та Угорщина — відхапують і собі частинку чехословацьких земель. Провідні західні країни пішли шляхом умиротворення агресора, думаючи, що Гітлер вгамується захопленням територій населених німцями в Центральній Європі, або ж спрямує свій погляд на схід, до СРСР. Проте, апетит приходить під час прийому їжі. Британський прем’єр-міністр Невілл Чемберлен, коли повернувся додому після Мюнхенської змови, виголосив напевно найбільш помилкове твердження в історії: «Я привіз вам мир!».
Для Закарпаття Мюнхенська угода обернулася наданням автномії у жовтні 1938 року.
Уряд Підкарпатської Русі, що згодом було перейменовано на Карпатську Україну очолив діяч українського руху Августин Волошин. У листопаді відбувся Віденський арбітраж (додатковий дерибан чехословацьких територій), за яким частина Закарпаття з основними містами, Ужгородом та Мукачевом відходили до Угорщини. Уряд урізаної Карпатської України переїжджає до міста Хуст.
Августин Волошин починає провадити активну діяльність. На початку 1939 року створили політичну організацію Українське національне об’єднання, ідеологією якого був український націоналізм. На виборах до сейму Карпатської України УНО здобула тотальну підтримку більш ніж 92% виборців. Українська мова стала офіційною в краї. Формуються збройні сили — «Карпатська Січ», яку поповнюють також численні добровольці з Галичини, члени ОУН.
Військові формування були як ніколи доречними: Польща та Угорщина прагнули приєднати ці території та домогтися зникнення осередку української автономії. Поповзли чутки, що Гітлер може використати Карпатську Україну як плацдарм для наступу на Радянський Союз. Сталін назвав такі заяви провокацією, що хоче посварити його і фюрера.
У будь-якому разі, цього разу Гітлер надав перевагу підтримати свого союзника. У березні 1939 року німецькі війська починають остаточну окупацію Чехословаччини. Союзні Гітлеру угорські війська рушили на Карпатську Україну. Сейм Карпатської України не хотів миритися з таким ходом подій і 15 березня 1939 року проголосив незалежність. Карпатська Україна ставала республікою, яку очолює президент. Ним став Августин Волошин. Символами держави обрали синьо-жовтий прапор та гімн «Ще не вмерла України».[8]
Тож маючи незаангажоване й неупереджене уявлення про становище українців на західних землях, як в цілому і на материковій Русі-Україні, можна  переконатися, що теза про тернистий шлях Біблії до русько-українського народу в його рідній мові – це не метафора, це – історична реальність. Та проте, як тут відбувалась перекладацька справа? Освітлимо й цю частину.
Галицькі переклади Святого Письма. Для Галицької частини України можливостей для перекладу Святого Письма надавалося значно більше, оскільки тут не діяв, зрозуміло, ні Валуєвський циркуляр (1863 р.), ні Емський указ (1876 р.).
Менш відома в історії друга спроба перекладу Святого Письма тогочасною галицько-українською мовою одного з провідників національного відродження в західних українських землях першої половини XIXстоліття поета-зачинателя нової української літератури в Галичині, письменника, священика, культурно-громадського діяча Маркіяна Шашкевича. Він активно виступав за рівноправність української мови з польською. Протягом 1811 -1834 років він ретельно працював над “Псалмами” і Євангелієм від Матвія та Марка. Найбільше поета захопили “Давидові псалми” , хоча в прикінцевому варіанті інтерпретував їх довільно. “Давидові псалми” в перекладі Шашкевича одержали назву «Русланові псалми». Характерна їхня особливість у тому, що вони значно коротші від оригінальних і за своєю композицією скоріше нагадують сонети: наприкінці кожного псалму подається своєрідний ключ до розуміння викладених попереду думок. І ще одна відмінність Шашкевичевого перекладу “Псалмів”; прагнучи наблизити їх зміст до простого галицького читача, перекладач надав ряду сюжетів виразно національного характеру. Міркування Давида про святий Сіон, Ізраїль, спадщину Якова у “ Русланових псалмах” спроектовано на “наших людей”,  “вітер на степах України”, “русько-українське серце” , “віру руську” , “ віру тверду як Бескид” і т. д. Як і в попередньому випадку, за життя Маркіяна Шашкевича спроби його перекладів Святого Письма тогочасною галицькою мовою також не реалізувалися.»[9]
Антон Кобилянський у 1874–1877 роках працював над перекладами Євангелія від Луки та Івана.
У 1903 році у Львові було надруковано Новий Завіт та Псалтир в перекладі Олександра Бачинського , крилошанина і генерального вікарія Української Митрополичої Капітули у Львові з поясненнями Івана Бартошевського. Це було перше католицьке «двомовне видання — українською і паралельно церковнослов’янською мовами»,  «чи не з метою, щоб не дратувати тих, які й у ХХ столітті відправляють літургію старословянською незрозумілою народові мовою».[10] Але через свій галицький діялект та насиченість латинізмами, нестандартний формат та зовнішній вигляд даний переклад не знайшов поширення серед народу та зостався швидше настільною книгою священнослужителів.
Переклад Олексія Слюсарчука (1838–1912 рр.) – українського католицького священика, галицького церковного і громадського діяча, автора перших у Галичині українських молитовників, проповідей. В 1904 р. видав власний переклад Псалтиря паралельно українською та церковнослов’янською мовою, що отримав назву «Псалтиря розширена» (1899 р.). Але Слюсарчук, «як зазначають дослідники, переклав “аж занадто місцевою мовою”». Це підтверджується галицизмами, які відображені в його коректурі перекладу Куліша, що готувався до друку в Відні (1903 р.). Звісно, «Псалтиря розширена» не набула широкого використання.
У 1921 році у Жовкві отцями Василіанами було видано український переклад священника Ярослава Левицького, що містив П’ятикнижжя Мойсея, Псалтир та книги Нового Завіту. Книга Псалмів була надруковна 1925 року.
В 1930-х роках були видані в українських перекладах якщо не всі, то переважна більшість найнеобхідніших богослужбових текстів.»[11]
«1935 року у Львові вийшла в світ «Пісня Пісень» у перекладі Богдана Кравцева (1904-1975) – відомого поета і літературознавця. Переклад (або переспів, як його скромно називав сам перекладач), став помітним явищем нашої літератури. Як відомо, цей твір, що входить до складу біблійного канону, водночас являє собою дорогоцінну пам’ятку давньоєврейської обрядової поезії (власне, це збірник весільних пісень, укладений, найімовірніше, в 3 ст. до н.е.), що стоїть в одному ряду з весільними піснями Шумеру, Аккаду і особливо стародавнього Єгипту. Богдан Кравців, підходячи до твору саме як до літературної, а не церковної пам’ятки, у своїй передмові до книжки формулював цю проблему досить зважено: «У своєму переспіві підходжу я до «Пісні Пісень» як до високомистецького твору, поеми, що низкою пов’язаних незнаним автором ліричних визнань, настроєвих картин і порівнянь оспівує одну тему: любов двох і завжди тих самих осіб. Це не суперечить тому, що «Пісня Пісень», як і багато притч біблійних, переспіваних давнішими й сучасними поетами, може мати й має вищий, понадземський зміст і значення. Найкраще і найглибше людське почуття – кохання ставало не раз у старинних і сучасних символом величного, таємного й недовідомого – Божого». Переклад-переспів Богдана Кравцева, новаторський для свого часу і зігрітий непідробним ліричним чуттям, хоч і не позбавлений неминучих галицьких діялектизмів і по-своєму тактовної «нострифікації». (Ще Євген Маланюк відзначав, що «інтуїція поета, сина гірської Галичини, спрямувала щасливо його уяву в бік пастушеського гуцульського соuleur lосаlе… барвисто-коломийковий світ карпатських вівчарів у своїй первісно-чистій зв’язаності з ще не зрадженою природою ніби перегукується там з тим безповоротно далеким, опаленим жагучим біблійним сонцем Ліванських гір». За свідченням самого Богдана Кравцева, при перекладі він користувався з латинського тексту Вульгати та грецького – Септуагінти, а також брав до уваги церковнослов’янський переклад Кирила та Мефодія, український – П. Куліша, німецький – Лютера, польський – Вуйка; звертався він у міру можливості й до давньоєврейського першотвору. Дотримання характерних для першотвору паралелізмів – і розмаїття віршованих розмірів (від ямбів, амфібрахіїв, анапестів та коломийкового вірша – до праслов’янського за походженням колядкового десятискладовика та до античного елегійного дистиха з його правильним чергуванням гекзаметричних рядків і пентаметрів), лексичне багатство та елегантна формальна викінченість, грайлива легкість інтонації та смислова наповненість вірша – все це робить «Пісню Пісень» Богдана Кравцева значущим і навіть етапним явищем в історії українського художнього перекладу.
Приблизно водночас із Богданом Кравцевим над перекладом цього ж твору працював Михайло Кравчук: його «Пісня над Піснями» побачила світ у львівському католицькому часописі «Дзвони» (1936, №№1/2, 3).»[12]
У 1937 році у Львові на основі грецького тексту на українську мову з цінними поясненнями й розкішними ілюстраціями мистця Петра Худого був виданий переклад Євангелія, створений Михайлом Кравчуком;. Признання належиться видавництву Івана Тиктора. Повторно перевиданий разом з Псалтирем у Римі в 1966 році.»[13]
«Український богослов, професор богослів’я, релігійний і освітянський діяч, знавець стародавніх мов, автор і перекладач духовних книг Михайло Петрович Кобрин (1871-1956 рр.) у Польщі переклав і надрукував Новий Завіт та Псалтир українською мовою. Викладач духовних шкіл, маючи ґрунтовну духовну освіту, «добре володіючи трьома давніми мовами — івритом, грецькою та латиною, Михайло Петрович розпочав переклад книг Священного Письма та богослужбових книг українською мовою». Досить мало відомостей про цього вченого, але, зважаючи на його богословську освіту та пов’язану з нею викладацьку діяльність, слід придивитися до перекладу Михайла Кобрина як до такого, що заслуговує на визнання на рівні перекладів Пантелеймона Куліша та ІванаОгієнка.»[14]
«У 1946 році в Римі Католицька Церква видає переклад Євангелія біблеїста «василіянина, доцента Львівського університету (1916 р.), ректора Греко-Католицької Духовної семінарії у Львові (1920-1927 роки), дійснийого  члена НТШ, Теодосія Галущинського, який  переклав 4 Євангелії з грецького тексту на українську мову з науковими поясненнями. Переклад недбайливо виданий у Римі 1946 року на 512 сторінках поганого паперу.»[15] Цей переклад був призначений для розповсюдження в українській діаспорі, але він себе не виправдав.»[16]
«Окремі книги були перекладені Володимиром Дзебою, Премудрості (Рим, 1945 р.), Рут, Піснь Пісней, Товіта (Мюнхен, 1957 р.), Юдит (Мюнхен, 1958 р), Псалми, або, як він її назвав, Святі гімни (Мюнхен, 1962 р.), Йова (Мюнхен, 1964 р.), та Лазарем Березовським (Псалтир — зосталась тільки в рукописі, не видана до сьогодення).
Усі біблійні переклади, створені на Галичині, вільно друкувалися в місцевих періодичних виданнях. Це позитивно впливало на Галицьку  частину України оскільки робило Святе Письмо доступним та зрозумілішим для широкого загалу, що, у свою чергу, сприяло підвищенню моральности населення. Люди більш ревносно вірили в Бога, прагнули регулярно відвідувати богослужіння. Але ці переклади не вирізнялися якістю викладу, а тому й не мали широкого поширення.»[17]
 
[1] Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
[2] Володимир Качмар. Змагання українців за національні права у Львівському університеті. // Каменяр. Інформаційно-аналітичний часопис Львівського національного університету імені Івана Франка №8-9, жовтень-листопад 2016 р. http://kameniar.lnu.edu.ua
[3] «Азбучна війна» Українська версія «Вікіпедія»
[4] Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
[5] Галина Ріккарді. Становище українського шкільництва у Східній Галичині 60-х років ХІХ – початку ХХ століть: спроба історичного аналізу.
[6] Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
[7] Хроніка нищення української мови, Роман Сушко, Мирослав Левицький від доби Романових до сьогодення. Київ, 2012 р., стор.48
 
[8] Історія України в історіях. https://znohistory.ed-era.com/m3/l17
[9]Микола Тимошик. Як Святе Письмо ставало українським https://www.slovoproslovo.infoprosvity.org/2018/04/26/yak-svyate-pysmo-stavalo-ukrajinskym/
[10] Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво. Торонто.Канада. 1971.
[11] Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І // https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
 
[12] Михайло Москаленко. Переклади Святого Письма та богослужбових книг (фрагмент із нарису)
[13] Біблійний довідник під редакцією доктора К.Костіва. Християнське місійне видавництво. Торонто.Канада. 1971.
[14] Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина ІІ. https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
[15] Там таки.
[16] Протоієрей Андрій Ухтомський Історія перекладів Біблії українською мовою, частина І // https://r500.ua/istoriya-perekladiv-bibliyi-ukrayinskoyu-movoyu/
[17] Там таки
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Михайло Назаренко

Народився: Запоріжжя 1965; 1986-91 - Запорізький держуніверситет, спеціальність: викладач української мови та літератури. Працював учителем у школі 3 роки; 15 років - диктором і ведучим програм "Слово про слово", "Гранослів" на ОДТРК "Лтава".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button