Проза

Пастор

Був звичайний день. Початок серпня. Спекотне каліфорнійське літо… Біля входу в госпіталь юрмилися люди, які прийшли відвідати хворих. Пропускали по одному, інші чекали на вулиці. На душі було сумно – тато перебував у важкому стані: проблиски надії на одужання змінювалися безпросвітним розпачем в передчутті близької розлуки. Прогнози лікарів були невтішні…

Кожен відвідувач прийшов зі своїм болем. Привернула увагу групка емоційних мексиканців, які щось бурхливо обговорювали. Кілька людей намагалися пробитися через пропускний пункт, але безрезультатно, і поверталися. У цій групі був уже немолодий сухорлявий чоловік невисокого зросту. Він тримав у руках чорну книгу з позолоченими сторінками. «Напевно, Біблія», – подумала я. Він ще трохи постояв і сів на єдине вільне крісло біля мене. «Пастор…», – було вигравірувано золотими літерами на книзі. «Це у Вас Біблія? Напевно, іспанською?», – запитала я. «Так. Я – пастор церкви… А Ви прийшли когось провідати?». «Так, у мене тут батько в критичному стані…». Пастор співчутливо зітхнув і відповів: «Ці люди, – вказав він на групу мексиканців, – прийшли до вмираючого родича, який підключений до апаратів, які підтримують дихання…». «Як добре, що у нас, християн, є надія на вічне життя з Богом», – відповіла я.

У мене в телефоні було чудове фото: щасливий тато у своїй улюбленій українській вишиванці, з тортом в руках, на якому золотими цифрами виблискує 85. Ми сфотографували його рік тому – на ювілей. Показала це фото мексиканському пастору-незнайомцеві. Він посміхнувся і дістав свій телефон: «У нас сьогодні ввечері молитовне зібрання. Надрукуй ім’я свого батька, і ми будемо за нього молитися». Він повторив це двічі, і тому я із задоволенням взяла його телефон, де на екрані вже було «Please pray for:» І я надрукувала: «Yaroslav».

Раптом, до пастора підбігли його побратими, почали щось голосно і наполегливо пояснювати. Він швидко підхопився, попрощався зі мною, і пішов здійснювати свою місію, до якої закликав його Господь: втішати й зміцнювати тих, хто страждають, клопотати за них перед Богом.

На душі, як і раніше, було сумно, але поступово печаль розвіялася від того, що хтось зовсім незнайомий вирішив взяти частину духовного тягаря на себе і просто щиро помолитися.

Читайте також:

Незабаром критичний стан у батька минув. За нього моляться багато. Господь чує молитви Своїх дітей і відповідає у Свій час. Будемо ж і ми тими, хто помічає біль і скорботи інших, хто готовий приносити до престолу благодаті прохання тих, кому необхідна милість і своєчасна допомога від Всевишнього.

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button