Варто замислитись

Пастка самооцінки

Кажуть, що допитливих мавп ловлять, поміщаючи солодку приманку у порожню колбу з гарбуза чи кокосу з невеликою діркою. Кулак більший за долоні, і вийняти захоплені ласощі не виходить. Мавпочка не хоче відпустити їх і сидить біля пастки, доки не приходить мисливець і не забирає тварину.

Цікаво, що мавпі складно відпустити бажане навіть ціною свободи. Питання самооцінки вловлює нас у подібну пастку. Не в змозі відпустити його, ми все більше занурюємося в себе, забуваємо про світ навколо і цінність свого життя. На самокопання і прагнення спертися на себе йдуть наші внутрішні зусилля, а життя в цей час тече повз нас. Що це за штука — самооцінка? Чому вона непродуктивна? Що допоможе нам відповісти на важливі питання про сенс нашого життя та наше місце у світі?

Проблематика ставлення людини до себе була сформульована в 1890 видатним американським філософом і психологом Вільямом Джеймсом у фундаментальній роботі «Принципи психології».  Самооцінка визначалася як задоволення чи незадоволення особистості собою та вимірювалася ставленням її успіху до рівня її претензій. Джеймс пропонував два можливі шляхи підвищення самооцінки – збільшення успішності людини або зменшення її претензій. Цікаво, що другий шлях він вважав кращим, тому що перший, на його думку, веде до розширення его і збільшення претензій. Виділення психологічного поняття самооцінки виявилося плідним і було розвинене в руслі гуманітарної психології уявлення про «я»-концепцію, самоповагу, почуття власної гідності, самоцінності та інших, що описують саме ядро ​​особистості.

Французька розробка теорії самооцінки, наголошуючи на тому, що людина оцінює своє життя відповідно до особистих цінностей, тісно пов’язувала її з самоповагою. Якщо діючи людина виносить судження, що її дії важливі, то загальна позитивна самооцінка накопичується; якщо вона оцінює свої дії як неважливі, то оцінка не підвищується. Якщо людина, що поважає себе, будує плани й досягає своїх цілей, то рівень її претензій підвищується. Навпаки, той, хто не поважає себе, не знаходить у собі внутрішніх сил для подолання перешкод і досягнення успіху.

У німецькій психології самооцінка взаємопов’язана із самозахистом. Висловлювання людей може або підвищувати, або знижувати самооцінку. Люди підсвідомо шукають інформацію про себе, яка їх підносить, і захищаються від інформації, що травмує. Будь-яка інформація, яка впливає на «я»-концепцію людини, може підвищувати або зменшувати її самооцінку. Тому люди вибірково шукають підвищуючу інформацію про себе, причому позитивні висловлювання оцінюються ними як правильні, а людина, яка їх висловила, сприймається як приємна і симпатична. Позиція людини стосовно інших така, що вона захищає свою самооцінку і прагне підвищити її в очах оточуючих. Позиція стосовно себе відбиває схильність переоцінювати свої позитивні якості та недооцінювати негативні. Це явище відбивається на оцінці інших. Ми маємо тенденцію високо оцінювати тих людей, у яких зустрічаються наші позитивні якості, і критично оцінювати тих, у кого відсутні наші особисті якості. Вбудована оцінка таким чином відштовхується від нашої власної тенденційної самооцінки. У крайніх випадках психологи говорять про самолюбування — підкреслене захоплення собою та своїми діями. Збалансований погляд на самооцінку розглядає її як самоповагу, самість та значущість, почуття власної гідності.

У 60-70-х роках XX століття кількість робіт, присвячених самооцінці, стрімко зростає, вона стає чи не найбільш обговорюваним предметом дослідження психології. Ставлення людини до себе позиціонується як ядро ​​людської особистості. Згодом цю концепцію було перенесено у сферу освіти. На чільне місце тепер ставиться здатність учня поважати себе і мати позитивну самооцінку. Програми школи та точки застосування виховних зусиль батьків зміщуються, і вимоги відповідності деяким стандартам замінюються на утвердження важливості думки учня та його значущості, уроку як «хорошого переживання». Цінність розвитку тепер бачиться не у дисципліні навчання, а у враженні і розвагах, самоствердженні учнів.

Англійський психіатр та психотерапевт Глен Харрісон підбиває підсумки за півстоліття зусиль по роботі з самооцінкою у своїй книзі The Big Ego trick. Аналізуючи численні дані про зв’язок самооцінки людини з її психічним здоров’ям, автор дійшов висновку, що вони суперечливі. Наприклад, спроби підвищення самооцінки шляхом позитивних тверджень, за деякими даними, погіршують стан людей із заниженою самооцінкою. Акцент на самозвеличення в культурі індивідуалізму призвів до того, що психічний стан молоді погіршився, незадоволеність життям і депресія виросли, і зараз депресія знаходиться на четвертому місці у списку найпоширеніших хвороб у світі. Кількість молодих людей з нарцисичними рисами особистості, коли людина живе виключно для себе, ігноруючи реальність та зловживаючи відносинами з близькими людьми, зросла багаторазово з середини минулого століття. Усе це ставить під сумнів результативність роботи з самооцінкою як стрижнем творення особистості.

Російський психолог і психотерапевт Тетяна Салахієва-Талал пише, що: «Депресії, панічні атаки, розлади тривожно-депресивного спектра – це бич нашого часу. Дослідники називають сучасне суспільство liquid society — плинним, рідким суспільством без стійких зв’язків, рухливим, нестабільним та непередбачуваним. Багато людей хворіють на депресію через втрату цінності відносин і дефіциту близькості. Ми надто захопилися нарцисичним вектором розвитку: “Сепаруйся від усіх, вибудовуй свої межі, будь сам по собі, стань self-made person, тобі ніхто не потрібний!” — усе це формує повістку особистих і громадських устремлінь, а результаті призводить до того, що ми втрачаємо одне одного і себе».

З християнської позиції заклик психології змінювати самооцінку на краще (на повагу, прийняття та задоволення) не береться до уваги, шляхом чого можливі такі зміни. Очищення самооцінки від думки оточуючих, власного досвіду призводить до критики зовнішніх факторів, що обмежують самореалізацію людини. Виходить логічне коло, в якому внутрішні зміни людини відбуваються шляхом її внутрішніх змін. Навіть фізичні закони свідчать, що закрита система без зовнішніх впливів прагне хаосу і руйнації. Людина, виступаючи як міра всіх речей, стикається з нездатністю змінити себе сама.

Крім того, зосередженість на пошуку свого «я» повертає людину всередину — до своїх бажань та особливостей. Звичайно, у процесі життєвого розвитку відбуваються кризи, в яких корисно ставити собі питання щодо відповідності зовнішніх та внутрішніх планів життя. Мої спостереження показують, що остаточної відповідь на запитання «хто я?» люди не одержують. Зміна життєвих ролей та віку призводить до різних відповідей, різних сенсів. Занурення в себе, бажаючи знайти там опору, призводить до розчарування. Іноді від людини приховано те, що очевидно оточуючим, вона дивиться, і не бачить, слухає, і не чує. Прагнення розглянути невидиме призводить до фрустрації та депресії.

Інтуїтивна стратегія капсулювання, повернення до себе, замкнутості виявляється непродуктивною. Людина знаходить себе лише у спілкуванні з іншим, виходячи за коло свого «я». Для повноти життя нам потрібна зустріч, потрібне співвіднесення себе з іншим.

Біблія наводить слова апостола Павла: «Для мене дуже мало означає, як судите про мене ви чи судять інші люди; я й сам не суджу про себе. Бо хоч я нічого не знаю за собою, але тим не виправдовуюсь; а суддя мені Господь» (1 Кор 4:3-4). Тобто, в сучасній термінології, Павло відмовляється від самооцінки та оцінки його з боку оточуючих, але важливою та авторитетною для нього є думка Господа.

При настільки радикальних твердженнях він усе ж таки розмірковує про себе, про покликання, показуючи логіку своїх міркувань. Його думки про себе в сучасній термінології могли б бути названі основою для завищеної та заниженої самооцінки. Так, у Посланні до Филіп’ян Павло пише про те, що йому є чим пишатися: гідне походження, досвід служителя, що ревнує про Бога, але він дає всьому цьому оцінку, називаючи предмет своєї гордості тілесною опорою для життя і відкидаючи його заради Бога: «Але те, що для мене було за надбання, те ради Христа я за втрату вважав» (До филип’ян 3:7). У порівнянні з Божим прощенням, спасінням і багатством слави Божої, весь позитивний і негативний досвід Павла втрачає свою значущість: «…я ради Нього відмовився всього, і вважаю все за сміття, щоб придбати Христа, щоб знайтися в Нім не з власною праведністю, яка від Закону, але з тією, що з віри в Христа, праведністю від Бога за вірою» (До филип’ян 3:8-9).

В іншому уривку ми зустрічаємо протилежні, принизливі думки щодо себе: «Мене, перш за відступника і гонителя і кривдника» (1 Тимофія 1:13), «першого з грішників…» (1 Тимофія 1:15). Однак Павло, негативно оцінюючи своє минуле, не залишається в ньому, а вказує на Христа, що рятує, зціляє і милує його: «Я дяку складаю Тому, Хто зміцнив мене, Христу Ісусу, Господу нашому, що мене за вірного визнав і поставив на службу» (1 Тимофія 1:12).

Гордовиті чи самознищувальні думки про себе за прикладом апостола Павла краще приносити Господу, покладатися на Його праведність і, «забуваючи заднє і простягаючись уперед», прагнути «мети, честі вищого звання в Христі Ісусі» (До филип’ян 3:13,14). Опора та надія повноцінного життя не в думці людини про себе, а в силі духовного перетворення через віру в Ісуса Христа.

Джерело: reshenie

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button