Проза

Один день із життя покійника

Він спостерігав, що відбувається з його мертвим тілом. Ми втратили з уваги його душу. Раніше вона давалася взнаки, блиснувши ледь помітними іскорками в глибині його блакитних очей, у його усмішці, в особливій нотці його голосу, у м’яких чи рвучких рухах. Тепер те, що залишилося від нього, було безмовним і нерухомим. Труп був схожий на воскову постать.

З самого раннього ранку у квартирі юрмилися люди. Тиснули руки вдові з почорнілим від безсоння і сліз обличчям. Він знав їх усіх. Він навіть міг читати їхні думки. Хоча тепер це було вже не важливо. товариші по службі розливали по пляшках спирт, подруги вдови снували всюди зі співчутливими обличчями та квітами в руках.

О дев’ятій годині всі почали ламати голови над тим, як винести покійного на подвір’я. Труна не проходила по довжині ні в кімнатах, ні в передпокої, ні тим більше на сходовій клітці. Непогано було б, щоб він підвівся і сам вийшов із квартири. Але він, на жаль, не збирався це робити. Сяк-так урочистий виніс організували. Перед купкою сусідів дама з похоронного бюро прочитала «ритуал». Усього за 20 гривень вона розхвалила померлого так, наче знала його все життя.

Через кілька хвилин «чудової душі чоловік», «легенда нашого часу», була засунута в облізлий доісторичний катафалк і видворена за місто. Супроводжуючі особи посідали в окремий автобус і вирушили слідом. Поїздка в катафалку навіювала спогад про фантастичний світ «Матриці», де людей, які стали непотрібними, система випльовувала в подібність до водостічної труби. І не дивно, у шофера сьогодні он скільки жмуриків, ніколи везти кожного «з оркестром». Автобус із друзями ледве встигав за катафалком, небіжчик весело підстрибував на вибоїнах, а рідні всіма вільними руками тримали – хто вдову, що плаче, а хто кришку від труни, що загрозливо їздила з боку в бік.

Біля воріт цвинтаря нас зустрів рудий Харон. Водій коротко з ним порозумівся, і ми в’їхали до міста мертвих. З усіх боків дивилися вже зворушені обличчя портретів, наче обурені непрошеним вторгненням. Гілки туй різко хльостали по склу, будячи людей від мимовільного заціпеніння.

Це тут. Ланцюжок чоловіків з хрестом, кришкою і самою труною пошльопали по слизькому, рудому цвинтарному бруду. Було дуже тихо. Ховали на самій околиці цвинтаря. Вдалині за широкою балкою виднілося місто, закутане туманом. Стук молотка і груди землі, що посипалися по кришці труни, нещадно порушили мовчання. Злетіла хмара рудого пилу. Серед могил похмуро тинялися бомжі з моторошними обличчями.

Люди розмовляли. Тепер колишні співробітники зустрічаються найчастіше на похороні. Кожен у душі тішився, що цього разу ще живим відвідав царство тіней. Усі знали лише те, що більше його не побачать.

Схожі статті

Але все-таки де ж зараз його душа? Можливо, він і затримався на якийсь час біля своєї могили й задумливо глянув на дружину. Але що було далі? Куди він отримав останній свій розподіл?

Бог стояв біля його ліжка в останній момент, вони тихо розмовляли. Але ніхто на світі не дізнається, про що вони домовилися…

Автор: Ірина Стоянова

Джерело: xristianin.org

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button