Інтерв'ю

«Ми живі – значить, хтось інший загинув»: розповідь мешканки Маріуполя

Кореспондент NEWSru.co.il Алла Гаврилова поговорила з мешканкою Маріуполя Надією Сухоруковою. Надія – журналістка, 20 днів вона перебувала під обстрілами та вела хроніки блокадного Маріуполя. Вона виїхала із Маріуполя 16 березня.

«У нас була лише гречка. Ми заливали її окропом (воду кип’ятили на вулиці між обстрілами) і, коли вона набухала, їли по дві ложки».

Де ви мешкали в Маріуполі?

Ми з чоловіком жили на лівому березі, у Київському провулку. Але буквально за день до початку війни я приїхала відвідати маму, яка мешкала на Проспекті Миру, і залишилася в неї ночувати. Коли почалася війна, ми спочатку сподівалися, що все скоро закінчиться. Поки ми так думали, між берегами перестав ходити транспорт, і ця дорога стала дуже небезпечною. Тому чоловік весь цей час залишався на лівому березі.

23 березня, коли я їхала в поїзді до Одеси, він зміг мені додзвонитися і розповів, що росіяни його та ще дуже багатьох вивезли з лівого берега в Безіменне. І поки що незрозуміло, як йому повернутися в Україну.

Що означає «вивезли»?

Прийшли та сказали, що зараз проводитимуть «зачистку». Мовляв, чи ви погодитеся виїхати на нашу територію, чи ми вас зачистимо.

Як проходили для вас перші дні війни?

Мама мешкає на п’ятому поверсі дев’ятиповерхового будинку. Спочатку, коли починалися обстріли, ми виходили до тамбура – невеликий загальний коридор, куди виходять дві квартири. Не те, щоб це було безпечно, але підвал у нашому будинку на той момент ще не відкрили. У нас немає бомбосховища, просто підвал із комунікаціями. А у квартирі було дуже страшно, бо багато вікон.

Але оскільки в тамбурі було небезпечно, ми переїхали в будинок до знайомих – у приватному секторі. Думали, що приватний сектор не бомбитимуть. Там вже ховалося дуже багато людей, будинок був дуже міцний. А потім ракета потрапила прямо в дах будинку, і будинок спалахнув. Дітей, які сиділи у підвалі, витягували, коли будинок уже горів. Але всі, хто був у домі, врятувалися.

Ми були в цьому будинку з мамою, племінниками, подругою, мамою подруги та донькою подруги, у якої другого березня народилася дитина. У тому самому пологовому будинку, який 9 березня розбомбили.

Коли ракета потрапила до будинку, всі діти були у підвалі, а ми – у холі. Я спочатку подумала, що ракета потрапила в якусь машину поряд з будинком, бо ми побачили сильний спалах. Тут же прибігли сусіди з вигуками: «Ви живі? У вас немає даху». Сусіди сказали, що будинок уже почав горіти. Почалася паніка, почали діставати із підвалу дітей. Мій дев’ятирічний племінник так сильно кричав, що звук його голосу перекривав виття ракет і звуки вибухів. Він кричав: «Мамочко, я не хочу вмирати, будь ласка, мамочка». Мого собаку витягла з дому мама подруги. Вона одягла на голову якусь каструлю, забігла в будинок, дістала собаку і куртки, і ми побігли назад до нашої дев’ятиповерхівки, до 99-го будинку на проспекті Миру.

Коли ми звідти тікали, було дуже страшно, бо обстріл продовжувався. На той час у будинку вже відкрили підвал, і там ховався весь під’їзд. Люди сиділи у відсіках. Там було завжди темно, і ми зробили гнотів з гілочки та олії. У когось ще залишалися ліхтарики та батареї, у когось були свічки. Підвал довгий, йде під усім будинком і там скрізь труби – опалення та води. Ми оселилися у відсіку, де до нас мешкала азербайджанська сім’я з 11 дітьми. Вони поїхали. Казали, що вибралися, але точно ніхто не знав.

Зв’язку взагалі не було?

Зв’язку не було взагалі з 2 до 9 березня. Але потім хтось виявив, що «Київстар» працює, хоча їхній офіс розбомбили. Ходили чутки, що хтось із співробітників ходить до офісу та заряджає генератор, щоб у людей був зв’язок. Я не знаю, чи це правда. Але 9 березня я змогла додзвонитися до сина, який перебував у Чорноморську під Одесою, і змогла сказати йому, що жива. Розумієте, доки не було зв’язку, ми взагалі не знали, що відбувається. Про те, що діється в місті, ще якось можна було дізнатися, але про Україну ми нічого не знали. Поки ми сиділи в тому двоповерховому будинку, там хтось зміг упіймати радіо ДНР, а ним розповідали, що Україна вже повністю захоплена.

І коли я стояла і розмовляла з сином, до мене підійшли двоє чоловіків і запитали, з ким я розмовляю. Я пояснила, що з сином, і вони кажуть: «Так запитаєте у нього Київ наш? Одеса наша?». Я їм передаю, що все добре, що Київ наш і Одеса наша, а найважча ситуація в Маріуполі. Вони так зраділи. Ідучи, сказали, що всім розкажуть.

Якийсь час зв’язок був біля одного будинку на нашій вулиці. Це 105-й будинок, який страшенно обстрілювали й який постраждав найбільше. Але ми ходили під обстрілами. Дякуємо тому, хто цей зв’язок налагодив. Це було чудо, створене людиною.

Як ви заряджали телефони?

Поки ми жили у тому двоповерховому будинку, заряджали від генератора, куди додавали бензин, від машини. До нас приходили люди з усього району та просили підзарядити телефон. Потім заряджати перестали, бо намагалися заощаджувати бензин, щоб трохи топити, але потім, коли обстріл став зовсім щільним, вже боялися топити.

Розумієте, все довкола обстрілювали. І я навіть не можу назвати це страхом, це щось тваринне. Ви живете в Ізраїлі? Ви ж знаєте, що таке бомбардування.

Ні, на нас не скидають бомби. Я чую, що у вас сирена. Вам не треба сховатися?

Я зараз у Чорноморську. Сирени є, але місто не обстрілюють, стріляють далеко. У Маріуполі тривога була лише в перші дні, але й вони не встигали. Спочатку починали бомбардувати, а потім включався сигнал тривоги. А потім сирен уже не було, ми просто чули якийсь скрегіт, і знали, що зараз почнуть стріляти. Я не знаю, що це було, але перед обстрілом був чути якийсь залізний брязкіт.

Як ви жили у підвалі вашого будинку?

Ми практично не виходили. Я тільки виводила гуляти собаку, але дуже страшно. У квартирі точно залишатися не можна було. Знаєте, я досі, коли ходжу вулицями інших міст, дивлюся і думаю, навіщо в будинках стільки вікон…

У відсіку, який нам виділили, ми жили вдев’ятьох, плюс собака. Але оскільки було дуже холодно, то навіть добре, що нас було так багато. Азербайджанці, які мешкали там до нас, все залишили – ковдри, килими. Ми так і спали.

Чим ви харчувалися? Де брали воду?

Річ у тому, що всі наші запаси згоріли на другому поверсі приватного будинку. У нас була лише гречка. Ми заливали її окропом (воду кип’ятили на вулиці між обстрілами) і, коли вона набухала, їли по дві ложки. Солі та олії у нас не було.

А з водою нам пощастило. По-перше, оскільки в маминому будинку нерідко відключали воду, вона завжди мала запаси води. І плюс ми запаслися у перші дні війни, доки можна було щось купити. А потім, як казала мама, нам сама природа допомагала і йшов то сніг, то дощ. У перервах між бомбардуваннями ми ходили з цеберком і збирали воду з водостічних труб і сніг. А ще в наш район якийсь час приїжджав майже кожен день, під обстрілами, чоловік із бочкою води, і до нього шикувалася черга. Люди взагалі допомагали одне одному, як могли.

Микита, Наташа, Анечка

Микита народився 2 березня. Слава Богу, з ним усе гаразд. Юля, його мама, вже через кілька днів пішла з пологового будинку, і вони відразу прийшли в той наш двоповерховий будинок, де ми всі якийсь час жили. Микита весь час був у підвалі. У них із собою була суміш, бо груди він не брав. Юлі ми обробляли шов від кесаревого перекисом, Микиту купати було ніде, і ми просто його протирали вологими ганчірочками. Умови антисанітарні, води нема, темно.

Ми спочатку не могли зрозуміти, чому вона одразу втекла з пологового будинку, але вона пояснила, що там були дуже великі вікна, і вона боялася. І ось приблизно 5 числа вона звідти пішла, а 9 пологовий будинок розбомбили. Юля розповідала, що там було дуже багато жінок, які вже народили, які просто жили в селах під містом і не могли повернутися додому.

Микита був жовтенький, але дуже гарненький. З підвалу його не виносили, і йому, звичайно, не вистачало вітаміну Д. Але одразу було видно, що хлопець бойовий, як і його тато, який воює за Україну. І таким спокійним був весь час, тільки перед обстрілом увесь час плакав. Ми вже звикли, що спочатку чуємо його голос, а потім одразу обстріл. Може, збіг. Коли в покрівлю потрапив снаряд, вони схопили Микиту і побігли. І ми того дня навіть не знали, вижили вони чи ні. Але вони вижили та поїхали з міста за день до нас. Нині вони у безпеці. Уявляєте, перші два тижні життя пацан жив у пеклі. Думаю, він буде сильним та щасливим. І проживе дуже довго.

11 березня, ми тоді все ще жили в приватному будинку, до нас прибіг 13-річний Саша Дідов, син наших близьких друзів, і сказав, що до їхньої квартири в тому самому 105-му будинку, який увесь час бомбардували, було пряме влучення. Ми запитали, що з його батьками, а Сашко каже: «Мама та тато там, всі живі, але тата засипало, і мама його відкопує. Я тільки чув, що мама кричала “Саша, Сашко, де ти?”». Мій старший племінник з другом, який теж жив у цьому будинку й теж на дев’ятому поверсі, побігли туди… Вітя, чоловік Наташі, помер від прямого влучення осколка, вони так і не змогли витягти його з квартири.

У тому ж будинку на балконі лежала мертва бабуся друга мого племінника. Вона померла від інсульту у перші дні війни. Тоді ще у місті була поліція. Хлопець запитав у поліцейських, що йому робити з бабусею, а вони сказали, що зараз нікого не ховають. Мовляв, покладіть її на балкон. Загалом на цьому дев’ятому поверсі лежала мертва бабуся, лежав мертвий Вітя і, мабуть, не тільки вони…

Аню я знала не дуже добре. І не знаю, що з нею зараз. Вона просто знайома господарів того приватного будинку. Знаю, що в неї були літні батьки, яких вона відвідувала. А дорогою заходила до нас і просто стояла у дверях, ніколи не заходила до кімнати. Вони з чоловіком обладнали в їхньому будинку притулок у підвалі, чоловік якісь лавки зробив, а потім пішов воювати. Здається, потім вона перевезла до цього підвалу батьків, але до цього вона їх весь час відвідувала. Вона, дуже симпатична жінка, танула на очах. Говорила, що не може їсти. Схоже, дуже багато бачила, коли ходила містом. Адже ми потім їхали приблизно тим самим маршрутом, яким вона ходила до батьків.

«Ми живі – значить, хтось інший загинув»

З вами в підвалі будинку 99 на проспекті Миру були двоє ваших племінників, дев’яти та семи років. Як вони це переживали?

Тяжко. Істерики, страх. Але що добре в дітях – щойно вони дісталися безпечного місця, вони ніби з себе це струсили. Напевно, це в них залишилося, і потім треба їм психологічно допомагати, але вони знову стали звичайними дітьми. А під час обстрілів вони були мовчазними, млявими, сонними та дуже слухняними. Діти такими не мають бути. Наші діти просиділи під бомбами рівно двадцять днів, а ті діти, які залишаються там і зараз… Я не знаю, що з ними буде. Я не знаю, що з дітьми із драмтеатру, на яких скинули бомби. Наші актори навіть записали звернення з дітьми, які просять: «Дайте нам зелений коридор. Будь ласка, перестаньте стріляти». За кілька днів до загибелі Віті вони з Наташею ходили до театру. Наташа розповідала, що він [драмтеатр] був набитий дітьми та жінками. Вона запам’ятала одну дівчинку у фойє, яка лежала в комбінезончику на зсунутих стільчиках і спала. Кулачки під щоку підклала і спала посеред усього цього. Сподіваюся, вона встигла поїхати. Ми вже знаємо, що загинули щонайменше 300 людей. А мені пишуть знайомі росіяни та втішають, що будівля театру «не повністю зруйнована». Будівля…

Коли було ще можна, ми з подругою їздили до «Червоного хреста» за памперсами та сумішшю для Микити. Офіс «Червоного хреста» був на Торговій вулиці, яка дуже стара. Її збудували на початку XX століття. Вона вистояла і Першу світову війну, і Другу світову. А росіян вона не пережила. Виявилося, що її вщент зруйнували.

Як ви вирішили евакуюватись?

Було дуже страшно, коли люди виїжджали, а ми лишалися. І залишатися було страшно, і їхати. Ми не знали, чи вдалося вибратися тим, хто виїхав. Ходили чутки, що дороги навколо міста заміновані. І машина – це хороша мішень.

Проте стріляли вже постійно. І залишатися у підвалі було неможливо. У ніч на 15 березня ми не спали жодної секунди. Бомбили з літаків, до того ж кожні 10 хвилин. Чуємо сильний гул, він заходить, ми знаємо, що скине дві бомби. Чекаємо, доки скине першу. Для чогось закриваємо голову подушками. Чуємо, що десь затремтіла земля. Ми живі – отже хтось інший загинув. Літак заходить вдруге, скидає другу бомбу. Ми думаємо, що він полетів заправитися, і ми відпочинемо, але за десять хвилин знову гул. А в ніч на 16 березня було таке відчуття, що довкола вже знищують усе, і напевно залишився лише наш будинок. Потім нам розповіли, що по місту стріляли з кораблів.

Тієї ночі, на 16 березня, було особливо страшно. Ми взагалі чомусь дуже боялися ночей. Щовечора думали, що ніч не переживемо. І вже напередодні вирішили поїхати. У моєї колеги, у якої загинув чоловік, у гаражі стояла машина. Але водив чоловік. Тому машину зголосилася вести дружина мого брата. Але для цього потрібно було дійти до гаража біля 7-ї школи. За мирними мірками це лише п’ять-сім хвилин ходьби, але під обстрілом це дуже далеко. Вони все одно вирішили вранці йти. Але все вийшло набагато вдаліше.

Ми ночами після комендантської години зачиняли під’їзд і підпирали ще двері величезною балкою. Проспектом Миру вже їздили танки з цією літерою Z, і ми боялися, що окупанти зайдуть у наш будинок і будуть звідси вести бої. І ось рано-вранці дівчата вже зібралися виходити, і тут у двері почали стукати й кричати наше прізвище. Виявилося, що за нами двома машинами приїхали друзі.

Ми завжди спали в одязі та взутті та з маленькими сумочками, в яких лежали документи. Так і завантажились. Тільки взяли із собою сало. Незасолене сало, яке нам хтось дав, щоби ми додавали його в кашу. А друзі, які по нас приїхали, везли з собою картоплю.

Навіщо? Ви ж поїхали на «велику землю».

Я не знаю, чому ми брали їжу. Напевно, на той момент просто їжа і вода була для нас найважливіша.

Виїжджати було дуже страшно. Мама ще раптом, стоячи біля під’їзду, почала відмовлятися сідати в машину, говорила, що ми не помістимося. Помістилися, звісно. 16 людей на двох машинах.

Знаєте, мені зараз росіяни пишуть у Facebook якусь нісенітницю про те, що це наші військові людей із міста не випускають. Це не правда. Щобільше, наш український блокпост, який був на виїзді з міста у бік Мангуша, був розбомблений, його зрівняли із землею.

І ось коли ми поїхали, ми побачили, скільки людей лежать на вулицях, у дворах. Просто лежать мертві люди, іноді чимось накриті.

А коли ми виїхали до Приморського району, який найменше постраждав, ми раптом побачили на вулицях живих людей. Навіть якусь дівчинку із собакою. У нас у районі на вулиці були лише мертві.

Добре, що наші дівчатка не пішли по машину. Коли ми вже виїхали з міста, моєму синові зателефонувала дружина мого двоюрідного брата і сказала, що Рома загинув. Вийшов за водою і почався обстріл. Її невдовзі після цього вивезли, і вона так і не змогла сказати шестирічному синові, що батько загинув. Сава нічого не знає і пише татові СМС-ки. Але ми хоч знаємо, що він загинув. А скільки людей нічого не знають про своїх близьких…

Вони ж воюють із жінками та дітьми, бо чоловіків бояться. Від чого вони нас звільняють? Від наших будинків? Близьких? Життя? Від міста нас уже «звільнили».

Джерело: ieshua.org з посиланням на newsru.co.il

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Євген Коновальчук

Новинний редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Студент Запорізької Біблійної Семінарії. Навчався в Запорізькому національному університеті на факультеті "Журналістика", спеціальність "Видавнича справа та редагування".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button