Той більше любить, кому більше прощено,
Спасенне серце вміє щиро плакати,
Коли відчує: щастя не прострочено,
Воно в долонях Господа розп’ятого.
Хто здалеку приходить до Спасителя,
Хто знайдений на перехресті розпачу,
Той не соромиться до ніг Христа схилитися,
Як Магдалина, слізно милість просячи.
І не черствіє та душа, не вицвіте,
І до Голгофи з часом не збайдужіє,
Як самарянка, водоноси кинувши,
Ту радість побіжить звіщати друзям всім.
Хай роки віддаляють день навернення,
Та хіба час мірилом є Любові?
Коли душа до Господа повернена,
То з неї б’є струмок води живої.
Тоді пустеля розцвітає садом
У змучених гріхом розбитих долях,
І душі, як квітки, побиті градом,
Вмить оживають в променях Господніх.
У того, кому прощено багато,
Є при собі завжди бальзам цілющий,
Щоби прийти на допомогу брату,
Не тільки брату, просто людським душам.
Є й в нашій Церкві добрі самаряни,
Які до цього світу не байдужі:
Любов’ю перев’язуючи рани,
До Господа несуть розбиті душі.
Снопи, снопи, чи ми багаті ними?
Для Господа – приємний доказ вдячності,
Що почуття є трепетно живими,
Що серце за людьми ще здатне плакати.
Я мрію: там, перед Престолом Білим,
В оточенні крилатих Серафимів,
Почую я: «Ввійди, Мій рабе вірний,
У радість Свого Пана й будь щасливий!»
Більше поезії Марії Звірід:
Марія Звірід
