Домашня » Актуальне » Християнські ідеї в історії української політичної думки

Християнські ідеї в історії української політичної думки

7
Поширень
Pinterest WhatsApp

Безперечно, церква як інститут відділена від держави, проте ні держава, ні суспільство не можуть бути відмежованими від християнського впливу. Безглуздо заперечувати чи ігнорувати той факт, що християнство кардинальним чином змінило людство. Усі сфери життя суспільства, зокрема політика, трансформувалися завдяки вченню Ісуса Христа. Христос змінив розуміння політики як такої: Його морально-етична система та вчинки кинули виклик її темній стороні. Було б наївністю стверджувати, що політика стала за своєю суттю християнською, втім відбулася помітна її гуманізація.

Для прикладу, взяти хоча б один із базових принципів сучасної демократії – народовладдя. Саме Ісус заклав революційне на той час розуміння того, що не народ служить правителю, а правитель народу. Ісус був царем-слугою і наказав слідувати Його прикладу (Мт. 20, 25-28). Цей принцип глибоко вкоренився в політичну культуру протестантського Заходу, тому слово «міністр» – одна з найвищих державних посад – означає «слуга».

Можна однозначно стверджувати, що чим більше в національній культурі біблійної істини, тим прогресивніший політичний лад. У цьому відношенні порівнювати Україну з розвинутими демократіями західних країн недоречно. А ось на фоні нашого східного сусіда ми виглядаємо не так вже й погано. Українські церкви внесли чимало конструктиву в націотворчі і державотворчі процеси. Цього не скажеш про російське православ’я, яке завжди було інструментом у руках держави і неспроможне на гостру пророчу критику імперської політики.

Зробімо невеликий екскурс в історію української політичної думки, щоб переконатися в тому, що державні і церковні діячі різних епох зробили чималий внесок у покращення морального клімату політики і розбудову української державності.

Українське Середньовіччя

Почнемо з українського Середньовіччя. Ярослав Мудрий, правління якого знаменувало найбільший розквіт Київської Русі, дає настанову своїм синам, намагаючись попередити внутрішній розбрат: “Якщо будете жити в любові між собою, Бог буде у вас…”. Його сучасник Іларіон, майбутній митрополит Київської Русі, у період між 1037 та 1050 роками написав «Слово про закон і благодать», у якому встановлює взаємозв’язок між законом та істиною та покладає надії на Бога у справі розбудови руської державності. Видатною пам’яткою цього періоду є також «Повчання дітям» Володимира Мономаха, морально-етичне вчення, що ґрунтується на християнських істинах.

XVI століття

У XVI столітті українські землі входили до складу Речі Посполитої, яка не дуже рахувалася з їхніми національними і релігійними особливостями. Тому серед багатьох прошарків суспільства наростало невдоволення і опозиція. Зокрема духівництво на чолі з митрополитом Йовом Борецьким гуртує українців для опору. Він пише полемічні твори, у яких доводить, що українці мають історичні права на вітчизну й церкву. Велика увага приділяється козацтву, яке позиціонується як спадкоємець Русі і захисник віри. Йов Борецький був наставником для Петра Могили, теж видатного митрополита, який чимало зробив для збереження української ідентичності. У його працях, крім релігійних тем, чимало роздумів про політику. Петро Могила звертав увагу на те, що влада дається від Бога, перед яким вона й підзвітна.

Сучасник згаданих вище митрополитів, польський філософ українського походження Станіслав Оріховський був одним із найпрогресивніших мислителів свого часу. Він пише політичний трактат «Напучування польському королеві Сигізмунду Августу», доводячи, що король обмежений законом і закон вище короля, а також ставить ще ряд гострих питань прогресивного політичного дискурсу. Йому належить цитата, співзвучна зі словами Ісуса Христа в Мт.20, 25-28: «Король вибирається для держави, а не держава задля короля існує».

XVIII століття

Українська Конституція Гетьмана Пилипа Орлика 1710 року, одна з перших європейських конституцій Нового часу, мала глибоке християнське наповнення. В її Преамбулі можна знайти дуже цікаву інтерпретацію історії України: «В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога в Трійці Святій славімого.  … Дивний і незбагненний у долях своїх Бог, милосердний у довготерпінні, справедливий у покаранні, як завжди від початку світу, на праведному мірилі правосуддя свого – одні держави і народи возвеличує, а інші за гріхи і беззаконня – упокорює, одні поневолює, інші – звільняє, одні підвищує, інші – понижує. Так і стародавній хоробрий козацький народ, що раніше називався козарським, спочатку був піднесений славою безсмертною, розлогими володіннями та лицарськими відвагами… Згодом той самий праведний Суддя – Бог за неправди та беззаконня, що збільшувалися, численними карами покарав той народ козацький, понизив, упокорив і звергнув, а наостанок зброєю держави Польської через польських королів …уярмив».

Сучасник Пилипа Орлика філософ Григорій Сковорода збагатив українську політичну думку християнським розумінням природи людини, її цінності, самопізнання, рівності і свободи.

XIX століття

Радянська пропаганда ліпила з Тараса Шевченка поета-атеїста, але він був глибоко віруючою людиною, хоча й дозволяв собі неприпустиму, як для XIX століття, критику церкви і сміливі суперечки з Господом. З точки зору християнської спадщини великого поета найцікавішими є «Давидові псалми». Повторюючи за Давидом, Тарас Шевченко засуджує утиски, неправду, грабунок з боку можновладних і багатих. У нашій корумпованій дійсності подібна християнська критика, яка пронизує всю творчість Кобзаря, повинна лунати дуже голосно. Втім, її майже не чутно. В інших творах Тарас Шевченко викриває противне Богу рабське мислення, національні комплекси і російське самодержавство.

Микола Костомаров у своїй праці «Закон Божий. Книга буття українського народу» звертається до Біблії, щоб довести, що всяка влада походить від Бога й не може бути абсолютною, самодержавною. Він вбачає за свободолюбністю українського народу провидіння Боже. Трактат також містить цілу низку прогресивних положень політичного характеру.

XX століття

Ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський аналізує причини поразки Української Революції 1917-1921 років крізь призму християнського світогляду. Він вказує на українські національні вади і антихристиянський характер багатьох панівних у той час ідей. Ось фрагмент із його праці «Листи до братів-хліборобів»: «Реліґія християнська, що … витворила нову культуру і нові держави, здатна ще й нашу Україну відродити та з руїни большовицької Державу Українську сотворити».

Андрей Шептицький, митрополит УГКЦ, відіграв функцію духівника і беззаперечного морального авторитету для українського народу. Він був виразником національних прагнень українців, водночас намагався попередити патріотичний рух щодо шовіністичних крайнощів і надати йому християнського змісту. Митрополит звертає увагу на необхідність повернення до простих біблійних істин, які мають потенціал стати фундаментом «української державної хати».

Більше про політику і церкву:

Сьогодні потрібно наново осмислити все раніше сказане, адаптувати до реалій сьогодення і поглибити новим, ще змістовнішим християнським розумінням політичних процесів в українському контексті. А якщо ні, то святе місце порожнім не буває. Будуть інші інтерпретації на кшталт макіавеллізму, марксизму чи ніцшеанства. Україна вже сповна відчула на собі дію цих фальшивих ідей.

Джерело: c4u.org.ua

Попередня Стаття

Абстарктне мислення

Наступна Стаття

Як бути людьми істини у світлі фальшивих новин?

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *