КонкурсМоя історія

Баночка супу

24 лютого 2022 року… Цей день не забудемо ніколи. Страшне слово «війна» стало, на жаль, нашою реальністю.

Чому? За що? Як можна так жорстоко, з ненавистю ставитися до людей? Що робити? Як захистити своїх дітей? Як допомогти? Ці та інші, не менш риторичні,  питання ставимо собі й дотепер.

Біль, горе, відчай – почуття, які опанували нами. І я не стала винятком.

Ранок почався о 5. Дзвінок від батька, який проживає недалеко від кордону з білоруссю. «Діти, прокидайтеся, війна!» Так, ми багато говорили про це і до 24 лютого, але все ж не вірилося, що таке ймовірно.

Чоловік швидко зібрався. І пішов. Він –  військовий. Прощалися, немов назавжди.

Що робити? Де знайти сили, щоб не втратити рівноваги? Як пояснити доньці та сину, де тато та чому заплакана мама? Як найти слова підтримки для інших, якщо й сама не розумієш, як далі жити?

Дякувати Богу, в нас є друзі, які з перших днів стали ще ріднішими. Поділилися з нами не тільки дахом над головою, їжею, речами, а й добрими словами, щирим співчуттям, розумінням, теплом своїх сердець.

Ранок. Очікування дзвінка від чоловіка. Дзвінок. Живий, дякувати Богу. Дзвінки рідним. Живі, тримаємося. Холод. Виття сирени. Виття літаків у небі. Вибухи. Підвал. Налякані діти. Налякані дорослі. І так щодня.

А потім зникла електроенергія. І до пустих полиць у магазинах, зачинених аптек, напівпустих холодильників додалося приготування їжі на вогнищі  у дворі біля багатоквартирних будинків.

Тільки за готівку продавали молоко, картоплю, печериці, глевкий чорний (але найсмачніший у світі!) хліб. Для того, щоб щось купити, ми стояли на холоді години. Іноді поверталися додому ні з чим.

Я та моя подруга Вікторія ходили по черзі по продукти, щоб діти не залишалися самі вдома. І от одного дня я бігла додому дуже радісна, бо змогла купити аж 2 кілограми печериць. На головній площі міста побачила бабусю, яка посиніла від холоду, вона продавала вербові котики. Було дуже вітряно, малолюдно. Всі бігли у своїх справах, бо ж котики були не на часі. Я теж спочатку пробігла повз. Але якась внутрішня сила змусила повернутися назад. Я запитала в старенької, що змусило її в таку погоду вийти на вулицю? Відповідь шокувала: бабуся не їла 1,5 дня, не було грошей, а вогнище палити, щоб приготувати їжу,  вже не здужати.  Попросила жінку зачекати мене. Занесла свій «скарб» (печериці) додому і взяла «скарб» для бабусі: баночку тепленького супу.

Бачили б ви ці очі, повні сліз, руки, які тремтіли від холоду та хвилювання. Бабуся хотіла віддячити мені, віддавши всі котики, та я не взяла. Тоді ця жінка спитала, де я живу, щоб пізніше віддячити. Але подяки мені вже й не треба було, бо я вже її отримала: допомогла ближньому.

Читайте також:

Про що я мрію? Думаю, про те, про що мріє більшість із нас: про мирне небо, щоб повернулися додому живі та здорові всі наші хлопці, щоб кожна людина повернулася у свою домівку. Мрію про щасливе дитинство та майбутнє для наших дітей. Щодня прошу, що Бог дав нам сили, віру, не дав упасти у відчай. Війна, як не дивно, зробила нас, людей, добрішими, більш уважними один до одного; зробила так, що ми перестали жити за принципом «моя хата скраю».

Дякую Богу, ЗСУ та всьому Українському Народу. Все в нас буде добре!

Автор: Нестеренко Тетяна

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!
Become a patron at Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button