Громами й канонадами котилося гаряче літо по землі. Йшов 1943 рік. Західна Україна ще перебувала під німецькою окупацією. Хоча подільське село, в якому проживала баба Килина, не лежало на перепутті військових доріг, але війна, як непрохана гостя, своїми чорним крилом торкнулася тоді чи не кожної сільської родини. Не минула також її оселі.
Глиняну хату, в якій тепер проживала Килина, ще задовго до війни будували всім селом. Допомагав щось робити своїми дитячими руками навіть її малолітній син Василь. Але тоді так і не закінчили будови, бо не було звідки. Чоловік Кирило ще перед початком військових лихоліть виїхав у Канаду, на заробітки. Казав, як заробить трохи грошей, то повернеться додому, тоді й довершать і хату, і хлів. Але не так сталося, як гадалося… Спочатку від нього надходили листи, інколи родині висилав навіть посилки. Відтоді ж, як почалася війна, Килина не отримала від Кирила жодної вісточки. А в одній з останніх посилок, як пригадувала вона, була маленька книжечка в чорній палітурці. Називалася «Євангелія». Чоловік писав дружині, що ця книжечка змінила його життя і тепер він став зовсім іншою людиною. Просив її читати, а якби чогось не розуміла, то нехай звертається в селі до тих людей, кого називають штундами. Вони, писав Кирило, допоможуть їй зрозуміти написане. Килина й сама знала цих людей, серед котрих був навіть її далекий родич. Але не поспішала зустрітися з ним, та й у Євангелію дуже зрідка зазирала, все відкладала на кращі часи.
Але трапилося так, що захворів син Василь, тепер уже майже парубок. Мав сильну гарячку, але ніякі трави, на яких Килина добре розумілася, не допомагали. Навіть пігулки, які прописав йому сільський фельдшер, не дали результату. Син прямо згоряв на очах. Тоді Килина згадала про Євангелію. Натрапила в ній на те місце, де написано, що коли хтось хворіє, то нехай покличуть віруючих і над ним помоляться, а молитва віри оздоровить хворого. Усе відкинула й швиденько побігла до того родича – штунди, розказала йому про хворого сина. Ввечері того ж дня він та ще двоє інших віруючих односельчан ревно молилися над Василем і Бог його уздоровив. Це було справжнім чудом і про нього в селі ще довго говорили.
Після одужання Василь не надав цій події особливого значення, зате його мати ніби прикипіла до своєї віруючої родини, приходила на зібрання, які дозволяла тодішня німецька влада, молилася, читала свою Євангелію і Господь змінював її на добру, чуйну та повну милосердя жінку.
Особливо Килина вболівала за сиріт, приходьків, хворих. Мабуть, тому, що сама виростала сиротою. В дитинстві, після смерті батьків, виховувалась у сиротинці. А тепер, коли пізнала живого Бога, то милосердя до людей стало проявлятися в ній ще більшою мірою. У селі її називали бабою Килиною, хоч мала на той час лише сорок років. Мабуть, через те, що зналася на травах, вчасно збирала їх, сушила на сонці та допомагала лікувати людські болячки. За послуги не брала ніяких грошей, хіба що хтось хотів їй віддячити чимось з власного городу чи поля. Тоді уже не випадало відмовлятися від дарунків.
Якось уночі в її хату постукали, зайшли двоє сільських чоловіків і один незнайомець. Сказали до сина: «Василю, ти вже підріс. Пора тобі ставати на боротьбу за вільну самостійну Україну»…
Тієї ж ночі Василь пішов з хати разом з нічними гостями, а повернувся лише через довгих вісім років. Був в УПА, потім у підпіллі, де його піймали органи НКВС і відправили на заслання в Сибір за так звану антирадянську діяльність. Молитви матері були почуті, їх вислухав Господь і залишив Василя живим. Це було уже другим чудом для матері, за яке вона дякувала Богові …
А навесні того ж 1943 року велика трагедія спіткала сусіднє село. Німецькі карателі дощенту спалили його, вбили та замучили 617 сільських жителів, серед яких були люди похилого віку й діти, як українці, так і поляки. Баба Килина була однією з перших, хто відгукнувся на це вселюдське горе. Вона взяла на виховання шестирічного польського хлопчика Янека, який після такого лиха разом зі своїм старшим братиком залишився сиротою. Хотіла узяти ще й того старшенького, але сусідка переконала, що їм обом буде легше виховувати сиріт, якщо кожна з них візьме по одному. Спочатку Янек просто грався з сусідськими дітьми, потім уже пас корову біля хати, а згодом був навчений виконувати всяку роботу по господарству в міру своїх сил… (У свій час він закінчив сільську школу, потім професійне училище у Львові та виїхав у Польщу).
Які ж короткі літні ночі та й ще до того такі тривожні!.. Село жило у воєнний час. Часто бували облави. Німцям бракувало робочої сили. Тому ловили молодь і силоміць відправляли на роботу в Німеччину.
…Тільки-но проспівають другі чи треті півні – а баба Килина уже на ногах. Швиденько видоїла корову, прип’яла її на моріжку, наготовила їсти Янеку, а сама поспішила далеко в поле дожинати свою невелику нивку. На сусідніх полях уже давно стояли полукіпки пшениці чи жита, а її поле лише дожидалося женців. Та не встигла вона нажати й снопа, як раптом із жита почула незнайомий чоловічий голос:
− Мать! А, мать! Не бойся… Подойди ко мне…
Жінка аж ахнула від несподіванки, але не злякалася, підійшла. В житі лежав важко поранений у ногу радянський офіцер, росіянин, якого з літака закинули вночі на окуповану німцями територію. Йому було дуже небезпечно появлятися на людях. А тут ще й нестерпно боліла нога від рани, яку він отримав, невдало стрибнувши з парашутом. Поранений потребував серйозної допомоги. Не ставлячи зайвих питань, Килина відразу почала оглядати рану. Тут їй згодився досвід сільської баби-лікарки. Швиденько наклала тимчасову пов’язку й, не гаючись, поспішила додому. Настояла рум’янок та інші трави, взяла дві чисті синові сорочки, також деякий одяг з чоловіка й знову подалася в поле, нібито закінчувати свою недожату ниву. Там уже зробила пораненому росіянину перев’язку з порізаної сорочки, нагодувала його, допомогла переодягнутися. Разом з ним поставили такий-сякий полукіпок-затишок зі снопів, які встигла нажати. У ньому зміг переховуватись поранений офіцер.
Щодругий день баба Килина виходила в поле жати свою нескінчену ниву, а насправді доглядати за пораненим. Так тривало досить довго, аж поки він достатньо окріп на силах й однієї ночі сам вибрався зі своєї криївки. Полями перейшов у найближче село на Східній Україні, яке було розташоване в якихось п’яти-шести кілометрах від Килининого поля. Мабуть, саме туди й планувало радянське командування закинути цього офіцера, але в ту ніч льотчик не розрахував, де саме мало бути місце стрибка…
Минуло пів року і в березні 1944 року радянські війська звільнили Поділля й Волинь від фашистської навали, в тому числі й село, в якому проживала баба Килина зі своїм Янеком. Повз їхню хату маршем проходили радянські війська, прямуючи на захід. Іноді офіцери й прості солдати забігали до хати Килини, щоб напитися свіжої води. Одного дня якийсь офіцер зайшов у хату, а з ним були двоє солдатів і ще двоє підлітків, дуже худих та змарнілих. Килина хотіла щось запитати в тих молодиків, але вони лише помахали їй головами, що не розуміють. Виявилося, що це були німецькі хлопчаки 15-17 років, яких Вермахт мобілізував у свою армію наприкінці війни. Німеччина в той час уже не мала дорослого чоловічого населення для продовження військових дій, тому на війну посилала навіть отаких дітей.
Баба Килина серцем відчула, що з тими молодими німцями може статися щось непоправне. Тому стала дуже просити радянського офіцера, щоб залишив цих двох хлопців у неї до часу, аж поки надійде пора, щоб їх оформити як військовополонених і відправити в місце, де мали таких тримати. Вона обіцяла, що буде поводитись з ними по-людськи, а хлопці допомагатимуть їй по господарству. Звичайно, у той час вона менше всього думала про господарство. Але офіцер категорично відмовив їй, пославшись на наказ зверху доправити полонених німців до пункту призначення. Напившись води, усі вони швидко побігли наздоганяти своїх, а баба Килина, залишившись стояти на подвір’ї, почала вголос молити Господа, щоб живими допровадив цих хлопців до місця збору полонених. Та, на жаль, цим німецьким підліткам не судилося добратися туди…
Килинина хата знаходилась край села. І як тільки військова частина віддалилася від нього, баба Килина почула два постріли. Хутенько, в чому була одягнута, не пішла, а побігла в той бік. Сама не знала, чого мала сподіватися. Але те, що побачила, боляче вразило її материнське серце.. У рові біля дороги вона запримітила тих самих двох німецьких юнаків, які недавно казали їй «Danke!» за кухоль води, а тепер нерухомо лежали на дні рівчака, недбало прикриті зрізаними вітками з найближчого дерева.
Килина не плакала, була надто вражена, щоб плакати. З важкими думами поверталась додому. Попросила сусідських чоловіків піти з нею на місце трагедії. Там, край дороги, вони викопали спільну могилу і віддали землі ще дві жертви жахливої людиноненависницької війни…
Читайте також:
Вона не думала про те, чи ці ще незрілі німецькі вояки встигли зробити якесь зло для українців, чи когось убили, виконуючи примхи своїх божевільних правителів. Не згадувала, що тут вони були як загарбники. Килина не знала, скільки життів на совісті радянського офіцера, що ховався у її снопах. Не задумувалася над тим, що він потім може полювати за її сином Василем по лісах та криївках. Вона цьому не надавала особливого значення. Для жінки всі вони були людьми, яким потрібна допомога. Її допомога. Можливо, заради них вона й жила ще на цьому світі. Заради того ж Янека-поляка.
А що вчасно тоді не дожала своє поле, то таке, несуттєве… Головне дожати свою життєву ниву, засіяну зерном любові та співчуття. І вона її дожне. Допоможи, Господи!
Автор: Ростислав Білосевич
