У своїх духовних пошуках і богословських дослідженнях ми часто прагнемо до того, щоб упорядкувати свої знання і незнання про Бога, не приділяючи належної уваги тому, що Він хоче впорядкувати наш внутрішній світ, заповнюючи його Собою, радістю і любов’ю, а не душевним болем, що розриває і спопеляє нас.
Біль не є гріхом. Але саме він нерідко утримує нас від упорядкування нашого внутрішнього світу Духом Святим, приводячи нас до розчарування іншими, Христом, життям.
Не долаючи свій біль, знову і знову вибираючи жити і перебувати в ньому, ми стаємо рабами своїх зламаних почуттів. І ці почуття пекучого болю все більше:
А) заповнюють мій внутрішній світ, руйнуючи мене як особистість;
Б) спонукають мене до того, щоб агресивно реагувати на кожного, хто доторкається до того, що болить;
В) визначають мету і сенс мого життя замість прагнення до здійснення свого Божого покликання;
Г) заміщають наші реальні спогади пам’яттю лише про те, хто і як заподіяв мені душевні страждання.
Наш характер виковується з любові і болю: з відносин любові з іншим за природою та з іншим за характером, а також із пережитого болю, оскільки ми живемо в зламаному гріхом світі, і кожному з нас властива більшою чи меншою мірою зламаність гріхом.
Ми дуже рідко здатні зрозуміти й прийняти той факт, що інший може заподіяти нам біль не стільки від гріха, скільки від свого глибоко болю і розгубленості. Коли наш перший пес Патрік помирав у мене на руках, безпорадно дивлячись в мої очі, він в судомах глибоко прокусив моє праве зап’ястя. Його біль завдала болю мені. Рука довго кровила і заживала кілька місяців. Але я живий, а він вже в іншому світі. (Його на пішохідному переході переїхав джип з метровими колесами: побачивши пса на переході, водій не пригальмував, а піддав газу). Біль живого і біль вмираючого – незрівнянний…
Нам, напевно, не варто мірятися болем один з одним, тому що мій біль, який завжди на моєму боці, незмінно виступить переможцем.
Шлях до прощення і примирення – розпізнати біль іншого, біль того, кого ми вважаємо своїм ворогом або ж біль того, хто своїм ворогом вважає мене.
Шлях до покликання полягає в тому, щоб заповнювати свій внутрішній світ новими спогадами з відносин любові та радості через прощення, а не душевним болем, що розриває і спопеляє нас.
І цей шлях нових спогадів починається з відновлення відносин між чоловіком і дружиною, дітьми та батьками, братами та сестрами. Перший крок завжди робить більш зріла людина, що подолала свій біль і готова розпізнати біль іншого. І зріла ж людина здатна чекати… Чекати часу і простору, коли інший дозволить мені розпізнати та прийняти його біль, щоб подолати його новими спогадами любові та радості. На жаль, в цьому світі поспіху, «чекати» вже не чеснота: ми поспішаємо говорити, оцінювати, розривати відносини, розлучатися, «ставити на відносинах хрест з нержавіючої сталі».
Читайте також:
Саме будучи здатним очікувати, Йосип зміг чотири рази сказати своїм братам, які стали причиною багатьох трагічних подій в його життя: «Не ви мене сюди привели, але Бог» (Буття 45). Оскільки Владика викував характер Йосипа Прекрасного з болю і любові, з любові та болю. Якимось чином Йосип (подібна до нас людина) зумів спогади про біль подолати спогадами радості та любові до Отця і братів, зумів дочекатися божественного часу і простору для зустрічі з братами, для турботи про братів.
Цей світ і наші сім’ї тримаються на плечах Владики, а також зрілих людей, які здебільшого пережили зламаність болем, але пізнали Джерело внутрішнього зцілення, любові та радості. Шануймося!
Джерело: facebook.com/taras.dyatlik
