КонкурсМоя історія

Моя історія

Війна… Таке страшне слово, проте до 24 лютого цього року було таким далеким і знайомим для мене лише з кінофільмів та сторінок підручників з історії.

Цьогоріч взимку я з мамою поїхали відпочивати в гори. Я на повну насолоджувалась відпочинком, катанням на сноуборді та екскурсіями. Рано вранці 24 лютого я прокинулася від телефонного дзвінка бабусі. Пам’ятаю наповнені жахом мамині очі від бабусиних слів: «Дівчата, війна! Війна почалась!…».

Увімкнули телевізор – новини транслюють жахіття наступу на Україну. Страху спочатку не відчувала, навіть не було усвідомлення цієї ситуації. Адже цього не може бути. Ми живемо у ХХІ столітті, у розвиненому світі, у незалежній країні. Здавалося, це якась помилка і що все ось-ось має скінчитись.

Проте надвечір бабуся повідомляє, що наше рідне місто закрите на в’їзд, ми не зможемо повернутися додому. До цього часу в готель приїжджає все більше людей: всі налякані, спимо вже не в затишних номерах, а на матрацах на підлозі, намагаємось один одного підтримувати, по телевізору транслюються лише новини, а в руках кожного телефон і дзвінок зі слів: «Як ви?».

Наступного дня бабуся повідомила, що дідусь (66 років, офіцер у відставці) пішов добровольцем боронити наше місто. Дуже переживаю за нього і, в той же час, пишаюся. В цей момент вирішуємо з мамою, що також не можемо просто сидіти, склавши руки. Так, ми тут, у відносній безпеці, проте ми маємо діяти. Я усвідомлюю, що це війна, і вона вже не на сторінках підручника історії, а в моєму житті.

Йдемо до місцевої школи, там зустрічаємо однодумців і почалося… Плетемо маскувальні сітки, збираємо теплі речі і матраци для наших бійців, сортуємо гуманітарну допомогу і ліки, якої все більше прибуває з Заходу. Робота допомагає впоратися із страхом. В одному приміщенні вимушено зустрілися сотні абсолютно різних людей, сотні доль, сотні життєвих історій, проте всіх об’єднала одна біда і одна мета – ПЕРЕМОГА.

Ми пробули на Закарпатті п’ятдесят днів. За цей час я чітко усвідомила, що необхідно цінувати кожен прожитий день, близьких і знайомих людей, і наскільки сильно я люблю свою Батьківщину.

Слова Великого Кобзаря: «Борітеся – поборете!  Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!» стали для мене такими близькими і пророчими.

Сьогодні я вже вдома, наша область звільнена від орків, відносно спокійно, за виключенням повітряних тривог, які періодично лунають по місту і області. Люди вже пристосувались до такого життя: працюють, навчаються, одружуються, народжують дітей… Ми стали більше цінувати одне одного. Зараз я впевнена, що кожна справа наближає нашу перемогу. І якщо раніше я мріяла про новий смартфон чи відпочинок за кордоном, то сьогодні хочу лише прокинутися від слів: «Доню, вставай. Ми перемогли!» І щоб поруч були всі мої рідні, друзі і знайомі – живі і здорові. Впевнена, що це буде вже зовсім скоро.

Читайте також:

Розумію, що в майбутньому після нашої перемоги необхідно багато буде зробити. І хоча зараз моє покоління ще не може взяти до рук зброю і боронити нашу державу, проте відбудова і розквіт країни буде вже у наших руках. І ми не підведемо!

Автор: Ратушна Яна

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Редакція

Слово про Слово – інформаційний християнський ресурс. Публікуємо щоденні новини, коментарі, аналітику, що висвітлюють релігійну тематику в Україні та світі. Публікуємо статті різних жанрів, авторські блоги, оповідання, поезію, притчі.

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Back to top button