«Моя» війна розпочалась з 22 лютого, коли ще нічого довкола не віщувало біди, але вже всі новинні сайти без кінця передавали інформацію, що через добу-другу розпочнеться бомбардування українських територій російськими військами, які наблизились до українського кордону упритул.
Я – журналістка й добре знаю із чужих репортажів, ЩО таке війна у холод й голод, вмію аналізувати інформацію, але мені, як і мільйонам інших українців, важко було навіть думати про те, що через кілька днів мій рідний український край перетвориться у справжнє пекло, яке для всього світу буде схоже на страшне криваве місиво та на розправу царя Ірода над невинними дітьми Єрусалиму.
Я знала, що ворог буде обстрілювати не тільки стратегічні військові об’єкти, а з «Градів» і ракет масово будуть знищуватись і мирні міста і села, але я ніяк не хотіла думати про те, що оскаженілий снайпер осміліє навести приціл на дитячі школи, садочки, пологові будинки й лікарні. Бо той снайпер також є людиною, чиїмось сином, батьком, братом, другом. Людиною, яку, як і нас усіх, створив Господь для сіяння добра на цій Землі.
Я з жахом думала про те, що скоро у деяких містах будуть викопані братські могили, в яких поховають сотні українців, які у 21 столітті загинули від голоду і холоду під час блокади їхніх рідних міст. Що рідні оселі для них скоро перетворяться у тюрми й найстрашніші місця на Землі.
Було важко повірити, що це все може бути вже за кілька днів…
Ці кілька днів активно прибираємо у підвалі, облаштовуємо місця для себе, і найбільше мені зараз хочеться повиносити звідси геть всі речі, щоби він згодився ще й комусь із сусідів. Моторошне відчуття, особливо коли зовсім не віриш у війну, хоча точно знаєш, що її уже не оминути. Щоб хоч трохи зм’якшити гнітючий вигляд стін, вішаю туди ікону, дитячі малюнки, а на лавку з ковдрою й подушкою кладу дитячу іграшку. Запаси їжі, води, ліки… Все готове до війни. Точно як в інструкції.
Дай Боже, щоб ото усе нікому і ніколи не згодилось… І так хочу не одна я, а цього хоче цілий світ.
Та вже наступний ранок для мене розпочався із виття сирен, бряжчання танків, паніки й хаосу на вулицях, з ракетних обстрілів аеропортів. Той день почався в Україні о 5-ій ранку із війни…
А потім була тяжка втеча у село і 36 годин у справжнім пеклі на кордоні. Не буду вам описувати усі жахи, які ми пережили тут за півтори доби, але лише скажу, що страшнішої картини людського відчаю я не бачила ніколи у житті.
Люди в черзі масово втрачали свідомість, «швидкі» одна за одною відвозили біженців в місцеву лікарню. В першу добу, поки ще не була налагоджена робота волонтерів, нам катастрофічно бракувало води, їжі, елементарно пристосованого місця для сну.
Як нам там було? Хоч і тяжко, але й спокійно, бо розуміла, що Господь подбав про мене і про мою дитину – нас оточили щирою турботою місцеві українські люди. Ми мали їжу і тепло.
Але вже на світанку другої доби, коли ми знову повернулись на КПП, то нам масово розповідали, що ця ніч на кордоні була страшною, і як біля КПП у лісі на сирій землі, під деревами замість подушок, при морозі -5, постеливши свої скромні пожитки, спали потомлені далекою дорогою люди. Ті, в яких просто закінчилися сили далі йти. Особливо страхітливо то виглядало, коли молоді мами, поклавши собі на груди малих діточок, накривали їх своїм одягом, зігрівали їх теплом і годували молоком…
Від тої картини мені на очі одразу навернулись сльози, і я одразу повіддавала їм всю їжу й воду, яку тільки мала на запас собі й дитині, і подякувала Господу, що моя дитина нині спала в теплій хаті. Подякувала Богові за те, чого я досі зовсім не цінувала.
Такою була моя друга ніч війни й перша на кордоні, але ми не жаліємось, бо в багатьох українців вона була набагато гіршою й страшнішою.
Так, періодами було страшно всім, були моменти відчаю, коли ми розуміли, що ми їдемо просто в невідомість і тікаємо з Батьківщини у нікуди, також була страшенна і фізична й емоційна втома, але нам повсякчасно додавала сил величезна підтримка наших рідних українців. На кожному кроці я відчувала їхнє дружнє плече. На цій «дорозі виживання» ми всі були в однакових умовах, ділилися з ближнім усім, чим тільки мали, і я розуміла, що ми тут не одні такі…
Яке воно тепер наше життя, життя біженців у Польщі?
Почну з того, що після 36-годинного перебування в живій черзі 26 лютого усю процедуру офіційного переходу українсько-польського кордону ми відбули за якісь короткі 15 хвилин. Я була сильно вражена привітністю польських службовців, які одразу сказали нам, що вся процедура митного контролю є спрощеною через воєнну ситуацію, і тільки запитали імена дітей та дуже швидко владнали всі справи з документами.
Одразу на кордоні нас зустріли польські волонтери, які відвезли нас в Перемишль в українсько-польську сім’ю, де ми нарешті провели першу спокійну ніч, а вже наступного ранку зовсім інші польські волонтери доправили нас в Краків, де завдяки старанням вже наших українських знайомих, ми поселились у невелике мешкання польської родини, яка попри те, що виплачує кредит за житло, виховує малесенького сина, сказали нам, що ми можемо залишатись жити стільки, скільки буде потрібно.
Хочу зазначити, що особисто до мене і до моєї дитини протягом цих двох тижнів, відношення поляків було і є дуже привітне, на кожному кроці відчувається їхнє щире бажання допомогти.
За той короткий час, який ми провели разом, ці люди стали для нас вже справжньою родиною.
За останні два тижні Польща прийняла понад 2 мільйони українців. На території міста Кракова увесь місцевий транспорт є абсолютно безплатним для тих українців, які перетнули кордон після 24 лютого, так само як і безплатним є медичне обслуговування. В Кракові створені декілька Центрів допомоги українським біженцям. Тут безплатно роздають харчові продукти, одяг. Такі Центри допомоги організовані за державний кошт, а також сюди зносять допомогу й усі охочі поляки.
За ті два тижні, які я тут перебуваю, я не бачила жодного українця, який би спав на дворі чи був виснажений голодом.
На 4-му пероні Залізничного вокзалу м. Кракова організовано Великий інформаційний центр міста, де усім українським біженцям надається необхідна інформація та допомога щодо житла, оформлення документів, можливість перепочинку та їжа.
Сотні польських, українських, білоруських волонтерів цілодобово працюють і допомагають українцям у найкоротший термін отримати всю необхідну інформацію про їхнє перебування на території Польщі. Тут же ж роздають безплатні телефонні мобільні картки. Польща зробила дзвінки в Україну на найближчий час абсолютно безплатними.
Президентом Польщі підписаний ряд документів, які дають можливість офіційного працевлаштування українцям в Польщі, наші діти зараховуються до польських шкіл-ліцеїв та вищих навчальних закладів.
Польща стала єдиною країною у світі, яка за цей час війни прийняла у свої клініки понад 300 онкохворих дітей з усієї України, які потребували негайного і безперервного вартісного лікування.
На кожному кроці ми відчуваємо турботу і щире бажання поляків допомогти нам, українцям. Але варто зазначити й те, що ресурс Польщі не є безмежним, і рано чи пізно може настати такий момент, коли навіть така дружня до українців Польща вичерпає усі свої ресурси.
Час від часу я чую розповіді українців про те, що поляки не хочуть допомагати українцям. Особисто я з такими речами не стикалася жодного разу, зате я маю підтверджену інформацію із правдивих джерел про дуже прикрий випадок, коли саме наші українці, які проживають на території Польщі вже доволі багато часу і мають тут дуже серйозні фінансові можливості й статки, в такі тяжкі для українців перші дні війни не допомогли «своїм», а навпаки зробили так, що наші біженці ще й не отримали фінансової підтримки від інших осіб.
Я не суддя цим людям і я не знаю, якими справжніми мотивами вони керувалися в той момент, і тому я не хочу ніяк коментувати тої ситуації. Але хочу лише відмітити, що і таке тут буває і, що не все тут є так добре й гладко.
Єдине, що я можу сказати, на превеликий жаль, в кожному стаді буває своя «паршива вівця». І мені дуже прикро, що в такому випадку вона була синьо-жовтою.
І наостанок: документів щодо статусу біженця ми офіційно не оформлювали, оскільки після реєстрації документів на такий статус пів року не можна ні офіційно працювати, ні покидати територію Польщі.
І хоча ми тут знайшли не тільки прихисток і дах над головою і, а і нашу справжню «нову родину», і ми дуже вдячні Польській Республіці за допомогу, ми й далі віримо у те, що рано чи пізно війна в Україні закінчиться і ми зможемо повернутися на нашу рідну землю, щоб будувати на ній нове щасливе і вільне життя!
“…розправу царя Ірода над невинними дітьми Єрусалиму.”
Тут, напевно, помилка (неточність). Бо, як знаємо з Євангелія від Матфея, Ірод своїх вояків “послав повбивати усіх немовлят [хлопчиків] у Вифлеємі і в усіх околицях його, – від двох років і менше – за часом, про який вивідав у волхвів” (Мф.2:16).