Коли Тимофійко починав плакати, мама міцніше його обнімала й говорила:
— Не плач, бо коли ти плачеш, тоді плачуть й ангели.
Тимофійко не хотів, щоб ангели плакали, тому швидко заспокоювався і питав:
— А ангели теж ховаються в укриття?
— Ні, їм не потрібно ховатися, бо їм ракети не страшні. Навпаки, вони охороняють нас, бо так велить Бог — пояснювала мама.
— Тоді я хочу бути ангелом, — сказав Тимофійко.
Але мама лише усміхнулася і поцілувала його в лоб. А Тимофійко думав, що раз ангелам не потрібно ховатися в укриття, то вони щасливі. Очевидно, вони собі граються поміж хмар і зовсім не бояться ракет і снарядів. А Тимофійко боїться. Хоч він з мамою уже два тижні в підвалі, однаково звуки надворі його лякають. Ще тиждень тому тут були ще сусіди, але вони виїхали. Кликали й маму.
— Чого ти чекаєш? Дитину пошкодуй, — говорили.
Тимофійко тоді навіть здалека бачив, як тривожна зморшка перекреслила мамине чоло. До війни він ніколи не бачив, щоб мама хмурилася. А тепер вона стояла худенька, якась ніби менша зростом й щось тихо говорила сусідові. Можливо, вона казала, що зараз їхати небезпечно, і вже не раз хтось розповідав моторошні історії про розстріляні машини. Але сусід лише махнув рукою. Його теж можна було зрозуміти. Між напівжиттям у підвалах з обмеженою їжею і постійними обстрілами та невідомістю, яка могла завершитися щасливим виїздом, люди обирали друге.
Сусіди таки поїхали. Залишили мамі трохи їжі та ковдру.
Коли мама вперше побачила його, то засміялася. Мабуть, це вперше вона сміялася в підвалі, тому Тимофійкові здалося, що її сміх звучить якось неприродно. Він сказав про це мамі.
— Вибач, синку, — мама зніяковіла.
Мабуть, їй теж було ніяково, що вона сміється тоді, коли їхньої квартири вже немає, а тато кудись пішов ще в перший день війни.
— А тато повернеться? — запитав тоді Тимофійко.
Вони ще були в квартирі, але мама вже складала речі у велику татову сумку. Тато завжди брав цю сумку в подорожі, але того дня пішов без неї.
— Повернеться. А ми будемо на нього чекати, — пообіцяла мама.
Може, й тому вони не поїхали з сусідами, бо чекають на тата? Тимофійко не хотів про це питати в мами. Та хіба це важливо? Йому подобалося в укритті. Звісно, що тут було сиро й холодно, але набагато тепліше, ніж надворі. Та й надворі було небезпечно. Мама строго заборонила йому виходити на подвір’я. Тимофійкові спершу було нудно, але зараз він уже звик. Головне, що мама поряд.
Ось така маленька хитрість. Тимофійко розказав про це мамі, а вона за таку винахідливість дала йому ще шматок своєї картоплі.
— А ти не голодна? — здивувався Тимофійко.
Мама похитала заперечливо головою. Вона ще вчора сказала Тимофійкові, що піде в місто. Можливо, там знайдеться якась їжа. А ще вона піде й подивиться, як там тьотя Марина. Тьотя Марина була маминою подругою і жила кількома вулицями нижче. Тимофійко хотів попроситися з мамою, але вона була проти.
— Там холодно, а в тебе немає теплої курточки. Я довго не буду. Можливо, я тобі принесу щось смачненьке, — сказала мама.
Мама й до того часу вряди-годи виходила з підвалу, тому Тимофійко не боявся. Просто сьогодні вона буде довше. От і все. Сьогодні навіть менше стріляють. Адже вчора звуки вибухів були такі голосні й близькі, що навіть тепла ковдра не могла їх заглушити. А так він не боїться. Тимофійко сказав про це мамі, але вона лише усміхнулася і легенько поцілувала в чоло.
— Ну я пішла. З Богом, — мама стояла вже закутана в теплий шарфик і пальто.
— З Богом, — чемно попрощався Тимофійко.
Саме так попрощався тато.
Тимофійко лежав у своєму коконі аж до вечора. Було тепло й затишно. Те, що вже вечір Тимофій зрозумів з того, що в підвалі було дуже темно. Вдень тут хоча б трішки освітлювали денні промені. Але де мама?
— Мам?…
Він до болю в очах дивився в темряву, але не бачив нічого. «Напевно, мама ще не повернулася», — подумав хлопчик. Йому вже дуже хотілося їсти, але він вирішив терпіти. Все одно їжі вже не було…
Не повернулася мама й зранку. У підвалі трохи посвітліло і Тимофійко виліз з-під ковдри. На нього війнуло холодом. Де ж мама? Тимофійкові раптом захотілося плакати. Але ні, він не буде плакати, бо тоді ангели теж будуть плакати. А вони повинні охороняти. Тому Тимофійко не буде плакати. Ні, він піде шукати маму. І нічого, що в нього немає курточки. Він замотається у ковдру і так піде. Може, мама й буде злитися, що Тимофійко вийшов, але вона повинна зрозуміти його. Головне не плакати…
Далекий вибух сколихнув тишу безлюдних вулиць.
Маленька фігурка в ковдрі вийшла з подвір’я. Тимофійко спершу не впізнав своєї вулиці. Йому навіть здавалося, що він не буде знати, куди саме йти. Але він піде. Ось так униз, а потім направо. Головне не плакати, бо сльози заважатимуть бачити дорогу. Головне не плакати…
Тимофійко йде вулицею вниз. Треба робити маленькі крочки, адже можна зачепитися об краї довгої ковдри й впасти. Тимофійко йде, поряд з ним ідуть ангели. Він знає, що вони йдуть, тому не плаче. Ангели приведуть його до мами, а потім до волонтерів, які вивезуть їх з міста. Жаль, що тьотя Марина не поїде з ними. Мама потім розкаже Тимофійкові, що тьотя уже з ангелами.
— І вона вже більше не плаче? — запитає Тимофійко.
— Ні, вона лише радіє, — відповість мама. — Там усі тільки радіють.
Читайте також:
Але сама чомусь заплаче. Напевно тоді вона згадає тата, про якого вони не знають, де він. Може, він теж уже не плаче?
Проте це вже буде потім. Про це знають ангели, але не кажуть маленькому хлопчику в ковдрі, який іде вулицями зруйнованого міста. Ні, вони лише уважно стежать за його крочками та вказують дорогу. А ще затуляють вушка, щоби він не чув вибухів. Адже тоді Тимофійко налякається і почне плакати. Ангели теж плачуть разом з людьми. Так само як плаче їхній Творець. Проте зараз не час плакати. Зараз час вірити…
