Домашня » Блог Миколи Романюка » 200 річчя з дня народження Пантелеймона Куліша, першого перекладача Біблії

200 річчя з дня народження Пантелеймона Куліша, першого перекладача Біблії

0
Поширень
Pinterest WhatsApp

7 серпня минає 200 років з дня народження Пантелеймона Куліша, першого перекладача і видавця Біблії сучасною українською мовою. Повз таких людей, як Куліш не можна проходити мимо, а тому ювілей в нагоді. Мене не покидає якась тривога з приводу стану українського священства – жоден з них того часу не зробив нічого, щоб наблизити Святе Письмо до мови народу. Зате ця ідея прийшла, і не лише прийшла, але й здіснилася разом з перекладом і виданням письменнику, який часто не дотягував, щоб бути порядним християнином згідно з біблійним вченням. Але Слово Бога завдяки його титанічній праці спричинилося до просвітлення багатьох в тому ж числі не виключено і самого Пантелеймона. Про себе він писав:

«…я був ентузіастом біблійного слова.
Воно, мов розжарене вугілля,
запалювало моє серце до любові,
до дружби, до своєрідного патріотизму,
патріотизму українського слова».

Пантелеймон Олександрович Куліш (26.07/08.08.1819 – 02/14.02.1897) – видатний український письменник і поет, перекладач і видавець, етнограф і громадський діяч. Народився поблизу містечка Вороніжа Глухівського повіту (тепер – Шосткінський район Сумської області) у заможній хліборобській родині. Після закінчення Новгород-Сіверської гімназії навчався з кінця 30-х років у Київському університеті як слухач лекцій. Але 1841 року його навчання обірвалося, бо він не мав документального свідчення про дворянське походження, хоч його батько і був із козацько-старшинського роду, а отже – і права навчатися в університеті. З 1841 року вчителював у Луцьку, Києві, Рівному. Під впливом М. Максимовича захопився українською етнографією та історією, працював у складі Археографічної комісії, розпочав літературну діяльність. У цей час зблизився з колом діячів, котрі відтак створили Кирило-Мефодіївське братство. З 1845 року працював в освітніх закладах Санкт-Петербурга. 1847 року (одночасно з іншими братчиками) був заарештований; після кількамісячного ув’язнення в Петропавловській фортеці Куліша заслано до Тули, із забороною друкуватися. Після повернення із заслання (1850) розгорнув інтенсивну наукову, літературну і видавничу (журнал «Основа», альманах «Хата» та ін.) діяльність. У 1863–1867 роках перебував на державній службі у Варшаві, у 1868–1871 роках – за кордоном, зміцнив давніше започатковані зв’язки з громадсько-культурними колами Галичини. Розчарувавшись у суспільно-політичній діяльності, зосередився на літературній і науковій праці, яку останні 15 років життя провадив на хуторі Мотронівці поблизу Борзни (Чернігівщина). У цей час активно працює над перекладом Біблії українською літературною мовою. Помер П. Куліш 14(2) лютого 1897 року. На цьому хуторі його й поховано.

Все своє життя Куліш активно працював, особливо як прозаїк (переробив і опублікував «Чорну раду», яка стала першим історичним романом в українській літературі), як збирач і видавець фольклорно-етнографічних матеріалів (у 1856–1857 рр. видано два томи «Записок о Южной Руси»), багато зробив у справі відродження української журналістики. Важливою віхою був вихід першого українського підручника для народу «Граматика» (1857), перший урок якого Куліш розпочав словами Псалма в шевченковому переспіві:

«Чи є що лучче, краще в світі,
Як укупі жити,
Братам добрим добро певне
Познать, не ділити?»

В останній період свого життя письменник видав збірки оригінальних поезій «Хуторна поезія» (1882), «Дзвін» (1893), багато перекладав, зокрема твори Шекспіра; переспіви з Байрона, Гете, Шиллера, Гейне склали його збірку «Позичена кобза» (1897). Значним надбанням у літературній спадщині є його переклади зі світової класики. Тут йому належить одне з перших місць. Він досяг значної культури перекладу. Багато працюючи в цій галузі, П. Куліш прагнув піднести свідомість, освіту свого народу. Особлива заслуга Куліша – так звана «кулішівка» – придуманий ним перший український фонетичний правопис, у якому він зумів вдало поєднати вже відомі з інших видань елементи фонетичного письма в єдиний правопис і зробити його популярним через численні видання. Майже всі сучасники Куліша визнавали його найкращим знавцем української літературної мови свого часу. Визнавав це й Іван Франко: «Куліш – першорядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів». Визнав це року 1899-го й Б. Грінченко, який твердив: Куліш був «наилучшимь знатокомъ малорусскаго языка, наилучшимъ стилистомъ малорусскимъ». П. Куліш пильнував про красу слова своїх творів, ніколи не занедбував форми, завжди намагався підносити культуру своєї мови, чому форма його творів звичайно була досконалою. Кулішева мова – мова високої якості, якої за його часу ніхто не тільки не перевищив, але й не досяг. Куліш знав вагу слова, у своїй поезії часто був філологом, і все своє життя вірно стояв на сторожі цього слова, хоч і мав аж забагато ворогів, що дошкульно заважали його праці.

Його неспокійний дух наклав свій відбиток і на релігію. Не міг «гарячий Куліш» змиритися із з’єднанням церковно- та бюрократично-державних структур у двох домінуючих імперіях Сходу – ісламської Османської та православної Російської:

«Від моря Чорного до моря Льодового…
Замовкло-вмерло спасенне правди слово,
І лжа попів і мул над ним превознеслась».

Чи не найбільше Кулішеві імпонував у духовно-релігійному плані Григорій Сковорода. Тому й з особливим натхненням і великим пієтетом написав його поетичну біографію як людини гідної наслідування. У Сковороді Кулішеві подобалося те, що той «з Христа й його науки театрування не чинив», тобто не ставив на перше місце формально-обрядовий бік релігії і завжди підкреслював духовну суть живої віри.

У листі до П. Плетньова (1858) Куліш так висловлює враження від Берліна та Брюсселя: «Тут багач байдуже топче бідного, розкіш не знає меж і не соромиться лахміття, яке її оточує. А побожних книг у вікнах магазинів без числа; святі Франциски, підперезані шнурками, лізуть до небес; ангели несуть туди непорочні душі, причепивши їм на шию хрестик, – і все це, як видно, порожня забава, все це ляльки для дорослих дітей, які розмовляють з Богом за допомогою молитовника, а потім виряджаються стрекозами чи кудлатими левами і з сигарою в зубах біжать на ринок життєвої марноти купувати дорогі задоволення… Спадкоємці святих Францисків відмінно присипляють совість багачів містичними роздумами». Кулішеві була чужа обрядова, фарисейська релігійність держаних церков – чи то православної, чи католицької. Його душа потребувала живої віри. Про себе Куліш говорив:

«…я був ентузіастом біблійного слова.
Воно, мов розжарене вугілля,
запалювало моє серце до любові,
до дружби, до своєрідного патріотизму,
патріотизму українського слова».

Ідея перекладу Святого Письма зародилася в Пантелеймона Куліша швидше за все під впливом Кирило-Мефодіївського братства. Члени цього просвітницького братства (серед яких були Т. Шевченко, М. Костомаров, В. Білозерський, М. Гулак) глибоко шанували Писання і розуміли важливість його перекладу народною мовою. Ймовірно особливе натхнення на переклад Писання Куліш здобув від спілкування з Тарасом Шевченком, який сам робив поетичні переспіви не одного Псалма. Та й сам Куліш добре знав, що в Європі багато сторіч люди вчилися своїй літературній мові головним чином по перекладу Біблії. Почати цю справу вдалося через вісім років після смерті Кобзаря.

1868 року він залишає працю у Варшаві, переїздить до Відня, де була велика богословська бібліотека при університеті, і поринає в роботу. З цією метою письменник працює над вивченням стародавніх мов, необхідних для перекладу. І тут Бог благословив Куліша на зустріч у Відні із земляком Іваном Пулюєм, який студіював тут фізику. Молодий учений досконало володів стародавніми мовами.

Згодом Куліш приїжджає до Львова, де друкує перші пʼять Мойсеєвих книг як додаток до «Правди» (1869), а також «Йов, переспівів Павло Ратай». 1871 року в нього був уже готовий Новий Заповіт, і він за допомогою І. Пулюя запропонував купити його Британському біблійному товариству, яке віддало Кулішів переклад на рецензію відомому славістові Міклошичу, але той визнав переклад рішуче невдалим, бо він не був науковим. Хоч частину перекладу він і робив з грецької, все ж ширше користувався слов’янською. Через це Британське біблійне товариство не схвалило переклад Куліша до друку. Але він не здався, а повернувся з дружиною з Венеції до Відня і разом з Пулюєм взявся до вірного перекладу. Коли переклад дійшов до 1 Послання ап. Петра, вони вирішили перепочити від пильної і напруженої праці. Куліш поїхав на літо на хутір Мотронівку, що на Чернігівщині, а Пулюй – до родичів у Гримайлів, де мав довершити переклад Нового Заповіту, а рукопис переслати Кулішеві. Ще перед від’їздом з Відня вони надрукували окремими книжечками переклад чотирьох Євангелій загальним тиражем 14 000 примірників. Далі триває процес «дозрівання»: переклад знаходиться спочатку в Куліша, згодом у Пулюя, а 1877 року потрапив до Костомарова. Вони сподівалися отримати від Костомарова зібрані кошти на друк Біблії, але оскільки це було неможливо зробити на теренах Російської імперії через указ 1876 року, то він не захотів, щоб кошти з Фонду потрапили за кордон. Тому за часткової підтримки І. Білозерського і з дозволу Куліша Пулюй друкує Новий Заповіт у борг у друкарні Товариства ім. Шевченка у Львові. Новий Заповіт вийшов друком 1881 року, але, на жаль, не набув поширення ні в Західній, ані в Східній Україні. Галицькі часописи поставилися до появи Нового Заповіту більше як стримано, а на Схід він і не міг потрапити. Хоч один примірник був надісланий у Петербург з проханням допустити його в Росію. Але в серпні того самого року прийшла ясна відповідь, що прохання «неподлежащее удовлетворению».

Далі тривала праця над Старим Заповітом, яку Куліш продовжив після повернення в Мотронівку (1883). На 1885 рік переклад Біблії просунувся далеко вперед. Але все було проти «гарячого» Куліша, і на справу його життя чекала велика трагедія: 6 листопада 1885 року згорів Кулішевий дім на хуторі Мотронівці, а з ним згоріло багато готових до друку Кулішевих праць, у тому числі і його переклад Біблії. Загинув плід вісімнадцятирічної праці. На щастя в різних львівських часописах друкувалися окремі частини Старого Заповіту, а Новий Заповіт був уже видрукуваний. І все ж потрібно було ще провести велетенську справу, щоб таки завершити перший український переклад Біблії. І Куліш знову взявся за свою пожиттєву працю, але вже не закінчив її – закінчили І. Пулюй та І. Нечуй-Левицький.

Можливо, хоч малим заспокоєнням для Куліша було те, що нарешті Біблійне товариство 1885 року погодилося купити в нього переклад Нового Заповіту таким, яким він був. Довгих 14 років (з 1871-го по 1885 р.) тривало листування в цій справі з директором товариства в Австрії – Мілардом, поки той купив Новий Заповіт. Це допомогло погасити борг за видрукуваний тираж. 1886 року Біблійне товариство викупило в Куліша права на Новий Заповіт за 460 карбованців.

Справа цього перекладу затяглася ще на 1886 рік, бо обидві сторони ставили нові вимоги. Біблійне товариство, за своїм звичаєм, не хотіло друкувати прізвища перекладачів, але потім погодилося, що на трьох перших виданнях будуть подані імена перекладачів.

1887 року у Відні вийшов нарешті друком Новий Заповіт у виданні Британського біблійного товариства. Щоби більше вшанувати Книгу, її надруковано кирилицею, якою зазвичай друкувалися церковні книги. Це видання було повторено 1893 року та інших років.

Роки 1896-й і 1897-й Куліш цілком присвятив перекладу Біблії, поспішаючи, бо почувався нездоровим. І прийшов кінець: 2(15) лютого 1897 року Куліш помер. Помер самотнім, не закінчивши своєї важливої праці – залишилося ще немало не перекладених біблійних книг. Так і не побачив перекладач свою 30-річну працю надрукованою.

Пантелеймон Куліш усвідомлював значення свого подвижництва, вірив, що слово має велику живлющу силу.

У листі до Олександра Кониського від 22 грудня 1862 року Панько Куліш наголошував: «Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації… нехай нашим ворогам буде тяжко від нашої розумної праці!» – і закликав «стояти на тій стороні, де правда».

Куліш взявся за цей переклад, щоб посприяти просвітленню свого народу, його пробудженню. Релігійний розвиток народу збігався також з розвитком освітнім та культурним. Тому він видавав і популярні книжечки для народу, і підручники для шкіл. Куліш бажав, щоб український народ також мав Біблію, перекладену літературною народною мовою. Він казав, що бажає «виробити форми нашої мови на послуги мислі все чоловічій».

Цілком влучно висловився після смерті Куліша Іван Франко: «…хиткість Кулішева, ота пристрасть, оте вічне шукання нових ідеалів, нових богів і нової віри лишиться характерним і навіть симпатичним обʼявом його великого, хоч недужого духу. Йому не дано було гармонії, але він ніколи не міг успокоїтися на дисгармонії і пристрасно шукав того, чого не міг осягнути».

Значення перекладу та його критична оцінка

І хоч у справі перекладу Куліша є ще багато недосліджених питань, маловідомих, сумнівних та загадкових сторінок, все ж без сумніву можемо говорити про значення цієї важливої справи, а також з висоти часу розглянути помилки.

Переклад Біблії П. Куліша в історичному розрізі відіграв не малу роль.

Насамперед потрібно визнати за Кулішем право піонерства в цій справі, першопрохідника, адже ВІН БУВ ПЕРШИЙ. То був перший повний переклад Святого Письма українською літературною мовою. В умовах Валуєвського циркуляру та Емського указу цю роботу можна назвати подвигом. Йому не було в кого вчитися чи брати приклад. А з тієї причини, що не було ще сталого українського правопису і стійких літературних форм, Кулішу довелося прикласти найбільше зусиль, щоби переклад був придатний до друку.

Окрім того, переклад Куліша надихнув інших свідомих знавців Писання робити свої переклади. Дяка Богові, сьогодні ми маємо українською мовою доволі точний і якісний переклад проф. Огієнка, але він свою працю вже ґрунтував на Кулішевих засадах, він йшов протоптаною стежиною.

Важливим є те, що Писання потрапило до читача, а посіяне Слово Христове дало свій плід – навернені на справжній шлях гуртувалися спочатку в невеликі групки, а так створювалися євангельсько-баптистські громади. Правда, це більшою мірою стосується Правобережної України. Бо до Російської імперії згідно з указом 1876 року не можна було ввозити українських книжок. Аж 1928 року в Харкові баптистське об’єднання надрукувало 5 000 екземплярів Біблій в перекладі П. Куліша.

Але чому нове видрукуване Слово Боже не мало попиту і чому суспільство поставилося байдуже до Святого Письма?

Тут варто сказати про недоліки перекладу. З одного боку, Куліш намагався писати «народною мовою»… а далі кинувся в протилежний бік і переповнив свій переклад церковнослов’янізмами: «істинно бо глаголю вам», «глаголе Господь», «Благе слово», «Вість благая», «покликає до жизни народи» і т. ін. Звичайно, це Кулішевого перекладу не прикрасило. Крім того, є багато новостворених слів, які вживав і знав тільки він сам. Багато в нього маловідомих і місцевих слів, якими не можна зловживати при перекладі Біблії, бо ж переклад Біблії призначався для всеукраїнського читання і розуміння. А з іншого боку, переклад зазнав значних змін від руки д-ра І. Пулюя та о. Слюсарчука, який допомагав йому з редагуванням. Невідповідний правопис, якого надали вони перекладу, дещо пошкодив текст. В Україну Кулішів переклад потрапив після 1905 року, коли в Україні вже з’явилася преса, яка майже вся без винятку писала так званою грінченківкою. Такі форми, як: «нїчо», «станесь», «зватись ме» та ін., змушували наддніпрянського читача тільки дивуватися. Та й взагалі треба сказати, що українська літературна мова в ті часи швидко зростає і набирає нових форм. А Кулішів переклад тягнувся понад 30 років (1867–1901). І це були ті 30 років, коли українська мова й український правопис зазнавали рік за роком значних змін. Обговорення всіх правових питань з Біблійним товариством також забрало чимало часу, що позначилось на кінцевому результаті. Через три роки після видання Біблії читачі Наддніпрянської України так і не сприйняли галицького стилю її викладу. З цієї причини І. Левицький змушений був звернутися із заявою до Британського біблійного товариства в особі його представника А. Моррисона в Берліні, мотивуючи своє клопотання тим, що Біблія на галицькому наріччі не буде пропущена Синодом в Україну, де проживало 30 млн народу. Чи прислухався пан Моррисон до прохання Івана Семеновича, невідомо.

Варто також сказати, що Кулішів переклад часто не дослівний, бо він аж надто багато додавав від себе «для більшої ясності перекладу». Для нашого часу переклад П. Куліша з багатьох причин зовсім застарів: і правописом мало не кожного слова, і мовою, і самим змістом. Трапилася найбільша письменницька трагедія: твір був перестарілий ще до свого виходу у світ.

Але в Галичині Біблія Куліша, як її тут називали, стала читаним і поширеним перекладом, на якому виховалось не одне покоління євангельських віруючих, які хотіли читати й молитись до Бога своєю рідною мовою.

Це – титульна сторінка Біблії в перекладі П. Куліша, І. Пулюя та І. Нечуй-Левицького мого прадіда Івана Дмитровича Романюка. Він був одним із перших хрещених по вірі на Снятинщині (Івано-Франківська обл.). Згодом він став пресвітером баптистської громади у своєму селі Підвисока.

Більше про переклади Біблії:

Від часу навернення і до останньої години поруч з ним була його Біблія. Її перша сторінка містить всю найважливішу інформацію про земний шлях християнина – дата приходу в цей світ; час поворотного моменту в житті людини – навернення до Господа Ісуса; дата обіцянки посвячено служити Йому через все життя. І остання дата – відхід до вічної оселі – приписана рукою його сина, а мого діда Миколи… До речі, він до кінця свого довгого життя читав Біблію Куліша, вважаючи новий переклад (проф. І. Огієнка) кострубатим щодо мови і зрозумілості.

З висоти часу ми можемо бачити помилки й невдачі. Але залишається неспростовним той факт, що перший переклад Писання українською мовою прислужив до відродження не лише мого прадіда Івана, але й багатьох його земляків у всій Галичині. Це достатній ґрунт, щоб сьогодні згадати працю Пантелеймона Куліша і подякувати Богові, що в нашій історії була така людина.


Л. Мацько, Пентелеймон Куліш в історії укараїнської літературної мови//Дивослово, № 8, 2000. стор. 23.
Іван Пільгук, Пантелеймон Куліш// П. Куліш, Вибрані твори, К., Дніпро. 1969, стор. 44.
І.Огієнко. Куліш як ідеолог і творець української літературної мови//Історія української літературної мови. – К., 1995.
Войтюк А. Символ віри Пантелеймона Куліша// Віче, № 3, 1997. стор. 124.
Іван Пільгук, Пантелеймон Куліш// П. Куліш, Вибрані твори, К., Дніпро. 1969, стор. 12
Хроніка. 2000. – 1993. – № 3-4. – стор. 111.
Домашовець Г. Нарис історії української євангельсько-баптистської церкви, Торонто, 1967. стор. 546.
Іван Франко, Твори в двадцяти томах, т. XVII, К., Держлітвидав України. 1955, стор. 307.

Приєднатися до нас у Facebook  Twiter   Instagram

Підтримайте розвиток сайту "Слово про Слово"

Slovoproslovo.info – Газета “Слово про Слово є неприбутковим проєктом і працює коштом пожертв.

 Ми прагнемо забезпечити якісну незалежну християнську журналістику, якій ви можете довіряти. Але на те, що ми робимо, потрібно багато важкої праці, часу та грошей.

 Просимо вас фінансово підтримати розвиток та діяльність цього інформаційного християнського ресурсу.


Попередня Стаття

Найбільш зростаюча церква у світі не має будівель і керована жінками

Наступна Стаття

Щаслива здача Богові в полон

Без коментарів

Залиште коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *