Втілення Христа – це кульмінація місії Бога, коли в Христі в одній Особі (Іпостасі) незлитно і неподільно співіснують дві природи та дві волі – божественна та людська. Втілення Бога Сина – це виклик кожному сповідуючому християнину, який називає і вважає себе послідовником Христа Спасителя.
Втілення Христа розділило Вічність на до і після, коли Син споконвічно існував поза людським тілом, і коли Син вічно існує в новому людському тілі, через яке і ми стаємо причасниками спілкування Святої Трійці. У чому полягає виклик Втілення?
- Втілення Христа – це не так суд над грішною людиною, як свідчення грішній людині про Божу любов і благодать, заклик до стосунків з Богом та один з одним, подолання ворожнечі, а не відкидання та розрив стосунків один з одним. «Бо не послав Бог Сина Свого у світ, щоб судити світ, але щоб світ був спасенний через Нього».
- Втілення Христа – це відповідь на питання, як чинити стосовно ближнього, іншого та ворога. Ісус втілився не в дружній, ау ворожий світ. Не в міру друзів, а в міру Його ворогів. У міру, який потребував того, щоб Хтось примирив його з Батьком. Але «прийшов до своїх, і свої Його не прийняли»… мало того, свої ж за підтримки світу Його вбили… Але на хресті Ісус благав Отця не про кару над своїми, світом, грішниками – юдеями, греками та римлянами – не про відплату, засудження, заборону, але про прощення: «Отче, прости їм …» заради примирення. Христос хоче бачити нашу присутність у світі не в тому, щоб вбивати, проклинати, лихословити ближнього та іншого, але у явленні Його втіленої любові й служінні примирення.
- Втілення Христа – це перемога над владою та силою гріха через Хрест, а не меч. Це відмова від насильства, і вияв любові до ближнього, іншого, інакшого та ворога. Гріх неможливо здолати жодним законом (хоча закон і стримує гріх). Він долається лише силою Христа Спасителя, коли ми особисто примиряємось перед Ним, усвідомлюючи глибину своєї гріховності та падіння навіть в умовах своєї святості високого напруження.
Ми ж, культуротворчі християни, настільки захоплюємося ідеєю влади та впливу на суспільство і державу, що втрачаємо суть Євангелія, любові Христа, суть Його прощення гріхів, суть Його прийняття, суть Його жертви примирення на Хресті. Якби ми докладали стільки ж зусиль на проголошення Христової любові й прощення у Христі, на примирення з Ним і один з одним, прийняття один одного, скільки витрачаємо на агресивний захист своїх канонічних територій, структур, дат і нерідко знеособлених християнських цінностей, на домінування, вплив та владу…
У нас же, культуротворчих християн, які прагнуть домінування в житті ближнього, іншого, інакшого і ворога, які прагнуть божественної влади в суспільстві та державі, у політиці та ідеології, слова про прощення та примирення йдуть все далі в небуття. Ми більше хочемо бути національною Церквою, а не Соборною, готові приймати грішника зміненого і комфортного для нашого закритого християнського співтовариства, а не грішника інакшого, «приниженого та ображеного» (за Достоєвським), що ранить наше святе недільне богослужбове самолюбство. Ми прагнемо Божої відплати і справедливості та суду над іншим і своїм ворогом, але відмовляємось самі розпізнати й прийняти Божий суд у своєму житті, християнській громаді та країні. І все менше і рідше згадуємо, скільки прощено нам особисто, щоб примирити нас з Богом. Як у тій притчі Христовій: все більше вимагаємо повернення своїх боргів, і все менше бажаємо прощення боргів свого інакшого та ворога.
Ми ж, культуротворчі християни, забуваємо, що меч належить державі, а не Церкві. Церкві належить виключно Хрест Христовий і шлях від втілення до воскресіння, від Гефсиманського саду до відкритої порожньої гробниці Господньої. І Шлях цей – шлях примирення, прийняття, прощення, взаємодії, взаємозалежності один з одним. То чому ж ми так прагнемо відплати та кари за гріх іншого та іншого, але не бажаємо прийняти відплату та кару за гріхи свої, відмовляючись сказати разом із Христом: «Отче, прости їм…»?
Мені здається, що ми, культуротворча християнська більшість (незалежно від деномінації та патріархату), надто захопилися жадобою влади та домінування. Захопилися настільки, що хрест у наших руках перетворюється з нашої волі на меч, Радісна звістка про примирення з Богом перетворюється на непримиренні релігійні ідеології, вимога справедливої кари для соціальних гріхів інакших перетворюється на нездатність усвідомити деструктивні гріховні прояви своєї християнської корпоративної несвідомості.
Читайте також:
Втілення Христа – це не тільки відповідь на сподівання Божого народу на спокуту гріхів, а й виклик культуротворчому християнству: американському та європейському, російському та українському, православному та католицькому, протестантському та євангельському.
Вірую, Господи… Шануймося ❤
Джерело: facebook.com/taras.dyatlik/
