65 років руху нереєстрованих церков: як баптисти відстоювали свободу віри від СРСР до сьогодення
13 серпня виповнилося 65 років від події, яку вважають початком руху нереєстрованих баптистських церков у Радянському Союзі. Відмова підпорядкувати церковне життя атеїстичній державі коштувала його учасникам тисяч років ув’язнення, обшуків і переслідувань. Після розпаду СРСР Україна дала цим громадам свободу, однак російська окупація повернула частину з них до реальності рейдів, штрафів і державного втручання у внутрішнє життя Церкви.
Джерело: mihail.britsin
13 серпня 1961 року Геннадій Крючков та Олексій Прокоф’єв прийшли до московської канцелярії Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів і звернулися до її керівників Якова Жидкова та Олександра Карєва з вимогою скликати надзвичайний з’їзд.
Цю дату згодом стали вважати однією з відправних точок руху, який вирішив існувати незалежно від системи державного контролю над релігійним життям.
Чому частина баптистів відмовилася підкорятися радянській системі
Причиною конфлікту стали нові правила, ухвалені керівництвом Всесоюзної ради ЄХБ під сильним тиском радянської влади. «Нове положення» та таємний «Інструктивний лист» суттєво обмежували внутрішнє життя церков.
Йшлося про хрещення молодих людей, присутність дітей на богослужіннях, благовістя, релігійне виховання та поширення християнської літератури.
Для частини віруючих це означало перехід межі, за якою держава вже не просто регулювала юридичний статус релігійних громад, а фактично визначала, як Церква повинна виконувати свою духовну місію.
У 1965 році сформувалася Рада церков ЄХБ, навколо якої об’єдналися громади, що відмовлялися реєструватися на умовах радянської держави.
Самвидав, допомога в’язням і протест біля ЦК КПРС
Рух швидко перестав бути лише суперечкою навколо церковного управління.
Нереєстровані баптисти створили систему підпільного друку Біблій, пісенників, проповідей та іншої християнської літератури. З’явилася Рада родичів в’язнів, яка збирала інформацію про переслідуваних віруючих, допомагала їхнім сім’ям та поширювала відомості про репресії.
У 1966 році представники братства провели безпрецедентну для СРСР відкриту акцію біля будівлі Центрального комітету КПРС у Москві, вимагаючи припинити переслідування віруючих.
За підрахунками самого братства, протягом 1961–1991 років 1055 віруючих були засуджені до ув’язнення, а загальний термін призначених їм покарань становив приблизно п’ять тисяч років.
Тому історію нереєстрованих церков важко звести лише до внутрішнього баптистського розколу. Це був один із наймасштабніших тривалих ненасильницьких релігійних рухів спротиву радянському контролю над свободою совісті.
Релігійне дисидентство, яке досі недооцінене
Історія цього руху досі не посідає належного місця в загальній історії українського спротиву радянському тоталітаризму.
Підпільне друкування християнської літератури, навчання дітей Біблії в умовах державного атеїзму, нелегальні молодіжні зустрічі, створення власної музичної культури та відмова передавати державі контроль над життям громад були не лише проявами релігійності. У радянських умовах це було практичним відстоюванням свободи совісті.
Символом покоління стала й християнська поезія, яка народжувалася у час переслідувань. Одним із авторів був Микола Храпов — письменник, служитель і в’язень сумління. Його тексти, покладені на музику євангельськими композиторами, стали частиною культури нескореного протестантського підпілля.
Незалежна Україна дала громадам право існувати без дозволу держави
Кардинально ситуація змінилася ще напередодні відновлення української незалежності.
Закон «Про свободу совісті та релігійні організації», ухвалений 23 квітня 1991 року, закріпив принципово іншу модель взаємин між державою та релігійними громадами. Стаття 8 прямо встановлює, що повідомлення державних органів про створення релігійної громади не є обов’язковим. Реєстрація статуту необхідна насамперед тоді, коли громада хоче отримати статус юридичної особи.
Це був фундаментальний розрив із радянською моделлю: для спільної молитви, богослужіння чи існування громади віруючим більше не потрібно було отримувати державний дозвіл.
У нових умовах громади Міжнародної ради церков ЄХБ почали активно розвиватися. Великі церкви сформувалися у Білій Церкві, Ужгороді та інших містах, виникли регіональні об’єднання. Паралельно розвивалося нереєстроване п’ятидесятницьке середовище, з якого сформувалася Об’єднана церква християн віри євангельської.
Місіонерська мережа вийшла далеко за межі України
Після розпаду Радянського Союзу МСЦ ЄХБ зберегла широку мережу зв’язків між громадами колишніх радянських республік.
Це дозволило розвивати місіонерську діяльність у Сибіру, на Крайній Півночі, у Центральній Азії та Монголії. Частина громад сформувалася також у Німеччині, США та інших західних країнах, куди протягом попередніх десятиліть емігрували переслідувані євангельські сім’ї.
Після 2022 року ця міжнародна мережа стала одним із каналів допомоги українським біженцям. Громади допомагали новоприбулим із житлом, транспортом, документами, роботою та адаптацією.
Російська окупація повернула старі методи контролю
Новий етап випробувань розпочався після російської окупації Криму та частини Донеччини й Луганщини у 2014 році.
За результатами моніторингу Департаменту релігійної свободи Місії Євразія, на окупованих територіях почали систематично застосовувати вимоги реєстрації або повідомлення про діяльність, рейди під час богослужінь, допити та адміністративні штрафи.
Загалом ДЕСС також характеризує російську окупаційну політику як таку, що фактично ліквідовує простір свободи совісті на захоплених територіях України.
Однією з показових стала справа пастора Володимира Ритикова з Краснодона. Ще за радянських часів він провів три роки у в’язниці через свої релігійні переконання. Уже за російської окупації служитель знову зіткнувся з рейдами, судами та обмеженнями.
За даними моніторингу Місії Євразія, у липні 2026 року окупаційний суд залишив у силі рішення, яке позбавляє його можливості проживати у місті, де він народився і прожив більшість свого життя.
У Мелітополі від громади вимагали список віруючих
Одним із найбільш показових прикладів на окупованому півдні стала громада МСЦ ЄХБ у Мелітополі.
За даними моніторингу, озброєні представники окупаційних структур неодноразово переривали богослужіння, перевіряли документи присутніх та допитували служителів.
У 2025 році окупаційний суд зобов’язав пастора Дмитра Малахова повідомити владі про діяльність громади, місця її зібрань, а також надати персональні дані учасників.
Служитель відмовився виконувати цю вимогу та оскаржив рішення.
Саме тут історія руху ніби повертається до своєї початкової точки: суперечка знову стосується не самого права держави встановлювати загальні правила, а межі, за якою вона вимагає контролювати внутрішнє життя релігійної спільноти.
Тиск посилюється і в самій Росії
За матеріалами Департаменту релігійної свободи Місії Євразія, після початку повномасштабного вторгнення посилилися репресивні дії й проти нереєстрованих громад у самій Росії.
У 2024–2026 роках російські суди забороняли діяльність окремих громад МСЦ ЄХБ, служителів штрафували за так звану незаконну місіонерську діяльність, а перевірки проводилися за участі силових структур.
Один із останніх зафіксованих випадків стався 23 липня 2026 року в Майкопі, де двох служителів притягнули до адміністративної відповідальності за проведення богослужіння у приватному будинку.
На думку авторів моніторингу, досвід окупованих територій демонструє модель, за якої Росія сприймає незалежні релігійні мережі як потенційно неконтрольоване середовище й намагається підпорядкувати їх державному регулюванню.
Складне питання альтернативної служби в Україні
Сьогодні головною правозахисною проблемою для частини нереєстрованих протестантських громад уже в Україні залишається реалізація права на відмову від військової служби з мотивів совісті.
Чинне українське законодавство про альтернативну службу створювалося передусім для умов строкової військової служби мирного часу. Повномасштабна війна виявила прогалину щодо практичного механізму реалізації цього права під час мобілізації.
Проблему визнають і на державному рівні. Голова ДЕСС Віктор Єленський наголошував, що право на альтернативну невійськову службу випливає з Конституції України та міжнародних зобов’язань держави. Комітет ООН з прав людини також раніше рекомендував Україні забезпечити доступність альтернатив військовій службі для всіх сумлінних відмовників без дискримінації за характером їхніх переконань.
Для людей із давніми пацифістськими релігійними переконаннями ця правова невизначеність породжує складні конфлікти з мобілізаційною системою та судами.
За даними МСЦ ЄХБ, улітку 2026 року десятки їхніх вірян перебували у військових частинах всупереч своїм заявленим переконанням, а частина стала фігурантами кримінальних проваджень. Ці твердження та обставини окремих справ потребують оцінки відповідних державних і судових органів.
Свобода потребує не лише зовнішнього захисту
65-річна історія нереєстрованого братства має і внутрішні суперечності.
Рух, який сформувався у боротьбі проти державного втручання, протягом десятиліть переживав власні поділи, конфлікти навколо керівництва, взаємні звинувачення та дискусії про те, хто є справжнім спадкоємцем переслідуваної Церкви.
Пам’ять про в’язнів сумління має особливу моральну вагу. Проте вона втрачає свою силу, коли використовується як аргумент у боротьбі між християнськими братствами або для знецінення тих церков, які в незалежній Україні обрали державну реєстрацію.
Свобода совісті означає право одних громад набувати статусу юридичної особи та співпрацювати з державними інституціями — і водночас право інших існувати без такого статусу. Саме така модель закладена українським законодавством.
65 років потому головний принцип залишається актуальним
Історія нереєстрованих євангельських церков є частиною ширшої історії спротиву радянському тоталітаризмові.
Її герої не створювали політичних партій і здебільшого не формулювали свою діяльність як боротьбу з державним ладом. Вони вимагали значно простішого — права молитися, проповідувати Євангеліє, хрестити, виховувати дітей у своїй вірі та друкувати християнську літературу без дозволу атеїстичної держави.
Саме тому їхній досвід виходить за межі історії однієї протестантської течії.
Через 65 років він нагадує: свобода віросповідання перевіряється не тоді, коли держава погоджується з переконаннями людини, а тоді, коли вона визнає право громадянина жити відповідно до совісті навіть тоді, коли ці переконання незручні.
Читайте також:
