Наталя думала, що діагноз РАС (розлади аутичного спектру), записаний незрозумілим почерком у медичній картці її сина, то вже найбільше горе, найбільше нещастя. Згодом до всіх записів та діагнозів додався ще один – пухлина в голові. Ні, не злоякісна, і вона не росла, не прогресувала, але від того її синові та і самій Наталі не було спокійніше. Чи може все це витримати одна дитина? Чому все це на Наталчині плечі? І те ще не було б найбільшою бідою, коли б чоловік не злякався усіх цих діагнозів і записів та одного дня не пішов геть. Звичайно, він знайшов для цього купу інших причин, але ж Наталя знала, що причина тут одна. Тільки дуже сильний чоловік зможе визнати, що його дитина тяжко хвора, і вона потребує догляду, лікування, підтримки, вільного часу і терпіння. І це не закінчиться завтра, цей тягар потрібно нести все життя. Він пішов. Але це горе Наталя не вважала найбільшим. І вже тоді, коли вона звикла жити з цією думкою і зі своєю дитиною, не такою як усі інші, вона зрозуміла, що то було ще не найбільшим горем. Уже її власний діагноз – рак щитоподібної залози – розділив життя на до і після. Вона не здавалася, знайшла лікаря в одній з київських клінік, перенесла операцію по видаленню залози й розпочала подальшу терапію. За три місяці стала до строю, повернулася на роботу до ліцею, де працювала вчителькою образотворчого мистецтва. Добре, що співробітники допомогли коштами, бо сама б вона точно не подужала такого вартісного лікування. Пропрацювала недовго. До лютого. Війна в її рідній країні стала тепер загальним горем, не тільки її власним. Тепер життя не просто поділилося на частини, воно стало найбільшою цінністю для кожного.
Затори на дорогах, автівки швидкої з сиренами, відсутність громадського транспорту, зачинені аптеки, черги в продуктових магазинах, відсутність хліба – це ще не всі проблеми, які з’явилися у Наталинім містечку. Наталя багато малює, займається каліграфією, знімає відео про мистецтво для свого каналу в ютубі й страждає від кожної звістки про руйнування пам’яток культури в її рідній Україні. Називає себе рептилією, що чекає тепла, чи Алісою, яка падає в колодязь і думає про якісь нісенітниці, сприймає ці події дуже болісно. Щодня навідується до штабу гуманітарної допомоги у своєму містечку, приносить харчі, одяг, необхідні речі для тероборони, слідкує за новинами, щохвилинно дякує ЗСУ. Постійні вибухи, сирени, винищувачі, які пролітають над будинком, ППО, яке вчасно спрацьовує, однак не дає спокою. Наталя хвилюється за друзів у Харкові, за своїх однокласників, за всіх, хто на блокпостах і на передовій. Годує собаку, який прибився в перші дні війни й став справжнім другом для її особливого сина. Життя триває, але і війна не йде до свого завершення. Наталя помічає, що в неї з’явився страх, що з аптек зникнуть ліки, які вона має приймати пожиттєво – еутирокс, гормональні препарати для щитоподібної залози. Наталя починає думати про те, скільки людина може прожити без гормонів. Скільки ще часу їй залишилося? Шукає в інтернеті відповіді на це запитання, бо ще не готова просто так померти. Її син з РАС потребує її тепла, до то ж відмовляється від харчів. Вона називає таких дітей дуже консервативними у смаках, намагається знайти підхід. Її гріє фраза президента рідної країни «немає такого бункера, де можна сховатися від Бога». І вона молиться. Кілька разів на день.
Квіти, які подарували чоловіки з тероборони на восьме березня, коли Наталя навідалася з черговою допомогою, вона пам’ятатиме все життя. Їй і так завжди бракувало чоловічої уваги, а тут чоловіки, мужні, відважні та ще і з тюльпанами.
Одного дня страх переміг, з’явилася суміш болю, гніву, ненависті й безпорадності. Тиск почав повзти вгору, мозок відмовлявся працювати, реальність здавалася уповільненою зйомкою. Наталя все почала робити на автоматі, сварилася з мамою, плакала, страждала. Якось усвідомила, що замість гормонів уже котрий тиждень п’є ношпу, тобто не контролює вже навіть базові речі. Страхітливі звуки війни притуплюють і одночасно загострюють всі почуття та відчуття. Одного дня Наталя з сином приймає рішення і вирушає на північ Польщі до рідних, які кликали до себе ще з початку війни. Скільки вона картала себе за те, що злякалася, що не залишилася на рідній землі разом з іншими, що втекла в той час, як її країна героїчно бореться за існування, демонструє неймовірну відвагу, коли кожен робить свій вклад у перемогу. Важко було залишити маму, собак, кота, рідні стіни, рідне місто, рідну країну.
Тепер там, у Польщі, у родичів їй добре, затишно. Хоча Наталя, однак почувається зрадником, зізнається Україні в любові всім своїм «боягузливим», «синьо-жовтим» серцем. Наталя впевнена, що можна виїхати з країни, але від себе втекти їй набагато важче. Вона вважає, що частину кожного з українців вбили росіяни, малює смутні картини, але в них віддзеркалюється надія на теплий мирний світанок. Там, у Польщі, де скрізь відчувається тепло і підтримка українців, Наталя починає оживати – бачити озерце за вікном, журавля, зайців на березі, мартинів та граків, перепілок, лисиць. Вона згадує про першоцвіти, які цвітуть десь там, біля її хати в рідній країні. Поляки майже не садять квітів біля будинків, а вони так нині важливі для Наталі. Єдині квіти, які знайшла – на зруйнованому Прусському цвинтарі – біля них сиділа довго і нерухомо якийсь час. Не дивлячись на привітність і турботу з боку оточуючих, їй весь час хочеться плакати. «Є рани, яких не видно, невідомо, як їх лікувати, а вони ниють, сіпаються, печуть і кровоточать». Щоб якось відволіктися Наталя йде працювати до місцевої невеличкої школи, швидко опановуючи польську мову. Крім викладання мистецтва Наталя активно займається з дітками з України, навчає їх граматиці рідної мови, математики. Навіть у шкільній їдальні їй пахне рідним домом, бабусею, бо на вікнах цвіте її улюблена герань, а блюда в меню як у неї – квасолевий суп, пюре, солоні огірки, котлета. Потроху звикає до нового місця роботи, тут стає навіть затишно та комфортно. Колеги завжди привітні, відкриті, готові допомогти. Проходять благодійні ярмарки для підтримки української армії, в яких Наталя бере активну участь.
Мер міста організовує великий Великодній сніданок для українців. Всі присутні дякують українцям, що не дали їх серцям зачерствіти. Поляки одягли вишиванки, надрукували пісенники з українськими піснями польськими літерами, щоб співати разом з українцями. Наталя не перестає плакати від щирої любові цих людей. Директорка – пані Віолетта, від якої відчувається тепло і опіка, дарує Наталі книги польською, які та вважає безцінним скарбом, який вона повезе з собою додому. Бібліотекар школи, пані Оля та її мама українка розповідають, що вдома слухають українські пісні, і від цієї думки Наталі стає якось тепліше. Тут мова має важливе значення, і Наталя закликає всіх друзів та знайомих з України переходити на українську.
Син Ларіон теж ходить до школи, відчуває підтримку і турботу з боку однокласників, вчителів. Увесь вільний час Наталя малює. Картини дарує співробітникам, директорці школи та добрим людям, які зустрічаються на її шляху в цій ніби й чужій, але такій теплій і привітній країні. Малює для тих, хто допомагає ЗСУ, малює на прохання колег, адміністрації школи. «Не полишає відчуття, що я застрягла між двома світами, і в цьому місці немає ні тут, ні зараз, ні навіщо…». «Тут дуже сильні вітри, здається, вони хочуть вирвати з мене душу, якщо вона там ще є. Там всередині живе якась порожнеча глибиною в Маріїнську западину». «Я точно знаю, що наша суперсила – бути українцем». Часом Наталя розуміє, що страшенно скучила за домом, за мамою, за своїм песиком, але про повернення в рідну країну поки що може тільки мріяти. «Як жити далі, коли наші діти пишуть листи вбитим батькам, коли хлопчик носить гуманітарну допомогу на могилу матері, коли наших дітей зґвалтовано, все наше попереднє життя знищено?» «Чи зможемо ми знову колись радіти, чи зможемо зустрітися й обійнятися». Суміш провини і тривоги не дають їй вдихнути повітря. «Таке відчуття, що проживаєш чуже, вкрадене життя, а твого власного уже ніколи не буде. Ти втратив коріння, обличчя, особистість». Наталя порівнює себе з привидом, який не може сумувати. Щоб якось забутися намагається співати народних пісень.
Читайте також:
Тут Наталя отримує необхідні гормональні ліки, це додає спокою. В Україні триває війна, захоплюються все нові й нові території, помирають люди, руйнуються долі. Наталя навіть в Польщі не може спокійно спати. Але вона вважає, що не може бути втомленою, коли волонтери вже три місяці не сплять, не може плакати за котом чи песиком, коли люди плачуть за своїми рідними, які загинули. Вона не дає собі страждати, бути слабкою. Якогось дня приходить усвідомлення, що через тиждень це не закінчиться. Це надовго. Саме нині Наталя розуміє, що її довоєнний світ був безкінечно прекрасним, тепер вона цінує його ще більше. Її настрій – то осінь, то безкінечний лютий, але вона продовжує мріяти і жити на крилах надії. Саме надія веде Наталю по життю.
Автор: Турчин Валентина
