Читаю притчу про блудного сина і бачу, що батько дуже легко відпустив свого сина з дому і дуже легко прийняв його до себе знову. В його діях не простежується жодної маніпуляції. Тільки чиста любов і свобода. І це є те, що у Своїх діях завжди демонстрував Ісус.
Слухаю натомість численні історії з церковного життя і знаходжу, що релігійні громади дуже важко відпускають людей із церкви й потім дуже важко їх приймають до себе знову. Не важливо чи це через помилки молодості, які вчинила людина, чи через її бажання шукати кращої долі, чи з метою засновувати нову громаду. Як сказав дехто: «В релігійному середовищі таке довго пам’ятають, хоча говорять про прощення».
Часто життя в релігійній громаді нагадує підводний човен, в який дуже легко увійти, але вийти звідти по-доброму вже неможливо. Та це якось неправильно, нечесно, маніпулятивно. Тимчасом як Ісус дуже вільно звертається до Своїх учнів: «Може, і ви хочете відійти?» (Ів. 6:67) у церкві часто тільки при озвученні бажання здійснити рух назовні в повітрі уже починає чути запах сірки й вогню із пекла.
Чому так стається? На мій погляд, так стається тоді, коли церква починає вважати себе ковчегом спасіння, не розуміючи, що перетворюється якраз на підводний човен. А якщо бути чесним, то на справжню секту, в яку приймають із посмішкою та розпростертими обіймами, а виганяють із прокльоном, почуттям провини і ярликом на все життя.
Що ж робити в такому разі? На відміну від критиканства здорова критика пропонує шляхи розв’язання проблеми, а не тільки освітлює її. На мій погляд, вихід із вказаної проблеми може міститись у наступній притчі:
Тринадцятилітній Юрко прогулювався з мамою пляжем. Нараз спитав її:
– Мамо, як вберегти приятеля, якого дуже любиш?
Мама подумала трохи, потім, нахилившись, набрала в жмені піску. Одну руку стиснула в кулак і пісок почав вислизати поміж пальців. Чим більше стискала кулак, тим більше пісок вислизав.
Другу руку натомість тримала відкритою і пісок залишився в ній.
Хлопчик зі здивуванням спостерігав, а потім радісно вигукнув:
– Розумію!
Читайте також:
N.B. Будь-які збіги з реальними людьми чи подіями є випадковими. Все сказане вище описує загальні явища, а не конкретних людей. Якщо на комусь горить шапка від цього допису, запевняю, нікого особисто я не мав на увазі.
Проблема эта давно живет в церкви. Христианские общины поклоняются как в древности – храмам. Церковь поставили во главу, но Писание учит иначе: поклонение принадлежит только Богу. Ему слава, Ему и поклонение.