Життя Катерини – це робота, і ще раз робота. І от так день за днем – від рання до смеркання. Та воно й начебто нічого у цьому поганого немає – хіба лінуватися краще? Звісно, ні. Ось так, за роботою, жінці ніколи було думати про здоров’я, та й для чого? Воно про себе нічим не нагадувало, хіба що люди.
– Катя, перепочинь, побережи себе, – не раз говорив їй хтось. – Від роботи коні дохнуть!
– Я не кінь – не здохну! – відмахувалася від них, як від настирної мухи жінка.
«Он родич хату нову збудував, а сусід – машину купив, а там хтось, ще щось придбав… А ми чим гірші?», – не раз думала Катерина, не даючи ні собі, ні чоловікові спуску.
Тож яка там душа? Було не до неї.
Отож, навіть тепер, бувши в літах, Катерині не здавалося, що їй вже добігає сьомий десяток, бо стільки ще всього треба зробити.
До сьогодні, вона якщо й була у лікарні, то хіба когось провідувала. Дітей народжувала теж вдома. А якщо коли й хворіла, то вже й не пам’ятає коли, і на що. Усілякі болячки, якщо вони й були, жінка переносила «на ногах».
Отож Катерина на здоров’я ніколи не скаржилася. Та щось пішло не так. Нині вона опинилася у лікарні і тепер сушить голову − звідки взявся інсульт? Та сталося те, що сталося – ліва рука й нога зробилися бездіяльними. А як же без них? Безпомічність – це важкий душевний тягар для хворого, а для близьких − ще й фізичний.
Людям, які пережили інсульт, завжди не просто. Потрібно починати все заново: вчитися одягатися, тримати ложку, їсти, підтримувати особисту гігієну. А для людей, які упродовж життя ніколи не мали серйозних проблем зі здоров’ям, це ставало важким ударом.
Для Катерини це був удар під дих. Все що вона тепер хотіла – це стати такою, якою була раніше.
У лікарнях для фізичної реабілітації пацієнтів після інсульту є певні інструкції. Та у цій ситуації, вираз «спасіння потопаючих, справа рук самих потопаючих» стає чи не головним чинником відновлення таких хворих.
Ось тут-то Катерині було нелегко. Усвідомлення того, якою вона була і якою стала, не вкладалося їй в голові. Втрата душевної рівноваги геть вибила її зі звичної колії. Жінка сильно запанікувала і ніяк не могла перебороти цю психологічну травму.
Того суботнього вечора зять Андрій в черговий раз відвідав тещу.
– Вам потрібна духовна реабілітація! – порадив їй під час розмови. – Господь − найкращий лікар! Моліться! А я попрошу Церкву молитися за ваше здоров’я.
Наступного дня, повернувшись із Церкви, чоловік знову відвідав жінку.
– Що це зі мною? – прохопилася Катерина. – Мені стало так добре.
– Бо ж ми молилися за вас, – пояснив Андрій.
– Навіть так! – відказала здивовано й надовго замовкла.
Церква й далі молилася. Хвороба потроху відступала. Ще через якийсь час жінка відчула, що її здоров’я значно покращилося. Тепер Катерина не ігнорувала зятеві розмови про Бога і охоче слухала, коли він читав їй Євангеліє. Її душа оживала, а з нею й тіло. Жінка набиралася сил.
Здавалося, тепер все буде добре. Проте… проте, світ так просто не відпускає тих, хто його. Якогось дня, на Катерину насунулися чорною хмарою сумніви. Вона знову запанікувала, впала в депресію…
Якось, відвідавши тещу, зять застав її за столом, біля вікна, у глибокій зажурі. Затуманений погляд жінки щось шукав там, за шибкою, та не знаходив, чи то через сутінки надворі, чи у душі.
Андрій, привітавшись, намагався її розрядити. Та зауважив, що теща й надалі залишається у пригніченому стані і, здається, його не помічає, й не чує.
– Почитаймо Святе Писання! – запропонував їй тихо.
Катерина ніяк не відреагувала. Далі сиділа мовчазна й насуплена.
Тоді чоловік взяв Євангеліє. Поклав біля неї на стіл. Хотів відкрити, як раптом жінка його зупинила. За якусь мить, не підводячи голови, повільно відсунула Книгу далі:
– Я того не хочу! – наче з потойбіччя глухо пролунав її голос.
На Андрія повіяло могильним холодом. Його аж зморозило від тих слів. У ту мить, йому здалося, що цим жестом вона відсунула Самого Бога…
Глибоко засмученим він повертався додому. Перед його зором весь час стояв цей неприпустимий жест.
Наступного дня до нього зателефонували родичі й повідомили, що теща впала у кому. Її організм перестав приймати їжу. Не могла вона й пити – коли Катерині намагалися бодай трохи закапати води, жінку починало душити.
Промучившись десять днів, так і не приходячи до тями, вона померла…
