Проза

Я того не хочу

Життя Катерини – це робота, і ще раз робота. І от так день за днем – від рання до смеркання. Та воно й начебто нічого у цьому поганого немає – хіба лінуватися краще? Звісно, ні. Ось так, за роботою, жінці ніколи було думати про здоров’я, та й для чого? Воно про себе нічим не нагадувало, хіба що люди.

– Катя, перепочинь, побережи себе, – не раз говорив їй хтось. – Від роботи коні дохнуть!

– Я не кінь – не здохну! – відмахувалася від них, як від настирної мухи жінка.

«Он родич хату нову збудував, а сусід – машину купив, а там хтось, ще щось придбав… А ми чим гірші?», – не раз думала Катерина, не даючи ні собі, ні чоловікові спуску.

Тож яка там душа? Було не до неї.

Отож, навіть тепер, бувши в літах, Катерині не здавалося, що їй вже добігає сьомий десяток, бо стільки ще всього треба зробити.

До сьогодні, вона якщо й була у лікарні, то хіба когось провідувала. Дітей народжувала теж вдома. А якщо коли й хворіла, то вже й не пам’ятає коли, і на що. Усілякі болячки, якщо вони й були, жінка переносила «на ногах».

Отож Катерина на здоров’я ніколи не скаржилася. Та щось пішло не так. Нині вона опинилася у лікарні і тепер сушить голову − звідки взявся інсульт? Та сталося те, що сталося – ліва рука й нога зробилися бездіяльними. А як же без них? Безпомічність – це важкий душевний тягар для хворого, а для близьких − ще й фізичний.

Людям, які пережили інсульт, завжди не просто. Потрібно починати все заново: вчитися одягатися, тримати ложку, їсти, підтримувати особисту гігієну. А для людей, які упродовж життя ніколи не мали серйозних проблем зі здоров’ям, це ставало важким ударом.

Для Катерини це був удар під дих. Все що вона тепер хотіла – це стати такою, якою була раніше.

У лікарнях для фізичної реабілітації пацієнтів після інсульту є певні інструкції. Та у цій ситуації, вираз «спасіння потопаючих, справа рук самих потопаючих» стає чи не головним чинником відновлення таких хворих.

Ось тут-то Катерині було нелегко. Усвідомлення того, якою вона була і якою стала, не вкладалося їй в голові. Втрата душевної рівноваги геть вибила її зі звичної колії. Жінка сильно запанікувала і ніяк не могла перебороти цю психологічну травму.

Того суботнього вечора зять Андрій в черговий раз відвідав тещу.

– Вам потрібна духовна реабілітація! – порадив їй під час розмови. – Господь − найкращий лікар! Моліться! А я попрошу Церкву молитися за ваше здоров’я.

Наступного дня, повернувшись із Церкви, чоловік знову відвідав жінку.

– Що це зі мною? – прохопилася Катерина. – Мені стало так добре.

– Бо ж ми молилися за вас, – пояснив Андрій.

– Навіть так! – відказала здивовано й надовго замовкла.

Церква й далі молилася. Хвороба потроху відступала. Ще через якийсь час жінка відчула, що її здоров’я значно покращилося. Тепер Катерина не ігнорувала зятеві розмови про Бога і охоче слухала, коли він читав їй Євангеліє. Її душа оживала, а з нею й тіло. Жінка набиралася сил.

Здавалося, тепер все буде добре. Проте… проте, світ так просто не відпускає тих, хто його. Якогось дня, на Катерину насунулися чорною хмарою сумніви. Вона знову запанікувала, впала в депресію…

Якось, відвідавши тещу, зять застав її за столом, біля вікна, у глибокій зажурі. Затуманений погляд жінки щось шукав там, за шибкою, та не знаходив, чи то через сутінки надворі, чи у душі.

Андрій, привітавшись, намагався її розрядити. Та зауважив, що теща й надалі залишається у пригніченому стані і, здається, його не помічає, й не чує.

– Почитаймо Святе Писання! – запропонував їй тихо.

Катерина ніяк не відреагувала. Далі сиділа мовчазна й насуплена.

Тоді чоловік взяв Євангеліє. Поклав біля неї на стіл. Хотів відкрити, як раптом жінка його зупинила. За якусь мить, не підводячи голови, повільно відсунула Книгу далі:

– Я того не хочу! – наче з потойбіччя глухо пролунав її голос.

На Андрія повіяло могильним холодом. Його аж зморозило від тих слів. У ту мить, йому здалося, що цим жестом вона відсунула Самого Бога…

Глибоко засмученим він повертався додому. Перед його зором весь час стояв цей неприпустимий жест.

Наступного дня до нього зателефонували родичі й повідомили, що теща впала у кому. Її організм перестав приймати їжу. Не могла вона й пити – коли Катерині намагалися бодай трохи закапати води, жінку починало душити.

Промучившись десять днів, так і не приходячи до тями, вона померла…

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Микола Мучинський

Письменник і автор оповідань, які публікуються в журналах та збірках. У 2018 р. вийшла авторська книга «Слід».

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Дивіться також
Close
Back to top button