Війна – незвана гостя
Донька, із сім’єю, вже другий день у селі. Після Києва відходять від стресу.
Вранці пишу по вайберу СМС-ку, аби взнати, як вони почуваються. Не телефоную – може ще відсипаються.
Отримую відповідь: «У нас все добре. Спали всю ніч нормально, без дьорганини. Правда і танки, і вибухи мені снилися…»
Прошу дочку вислати фотки внучки.
Висилає ще й відео.
Зі світлин та відео бачу, що внучка швидко пристосувалася до сільського життя. Думаю, що навіть коли вона виросте, не пам’ятатиме того, як вони цілими днями сиділи у метро і чомусь нікуди не їхали, як ночами не спала у себе вдома, а кантувалася у тата на роботі, в офісі.
Може я собі навигадував, проте мені здається, за тих три дні вона подорослішала.
Правду кажуть: «У війни не дитяче обличчя!»
Чомусь згадалася її прабабуся, 1942-го року народження, яка мала статус «дитина війни». Рівно через вісімдесят років, ця доля спіткала і мою внучку.
«Боже, бережи дітей України!»
****
На одній зі світлин, висланих дочкою – підсніжники – білі весняні квіти, як нагадування про те, що зима небезкінечна. Якось за тими всіма бідами забулося, що весна не за горами.
Тож я надіюся, що й над Україною засяє Сонце Правди, що через ті важкі випробування, які прийшли на нашу землю, скресне крига з людських сердець і вони пізнають Бога Всевишнього, і впадуть перед Ним на коліна, і схилять голови перед Його лицем.
Я вірю, що після того на їхньому життєвому обрії більше не буде хмар і на українську землю зійде мир.
А поки що від весни нас відділяє лише один день. Та в умовах війни кожен прожитий день, кожна година перетворюється у вічність…
«Мир на Україну!»