Сьогодні увечері в мене «в особистих» була довга переписка з одним з євангельських церковних служителів. В моїх дописах (в тому, що я пишу) на тему масової участі євангельських християн він бачить велику загрозу для церкви. Тобто, виходить так, що публічний масовий похід в депутати євангельських християн (більшість з яких церковні служителі), не є загрозою для церкви, коли вона політизується тими ж служителями діаметрально протилежними політичними і партійними ідеологіями, які втягуються в церкву.
Моє ж, теж публічне, переживання сприймається як загроза передвиборчій кампанії деяких кандидатів. Людина запитала мене про мою істинну мотивацію перед лицем Бога Отця, навіщо мені роздуми про політику і християн. Я відповів, що моя мотивація в тому, що я бачу реальну загрозу і небезпеку для євангельської церкви, що її саме церковні служителі втягують в ідеологічні діаметрально протилежні політичні і партійні дискурси, в яких змінюється і розчиняється суть Євангелії… відбувається політизація українського євангеликализму, а ми майже нічого не навчились з досвіду політизованого євангелікалізму Європи і США, та політизованого православ’я в Росії…
Я особисто не вірю в аполітичність, бо її не існує в природі взагалі. Християни з різними покликаннями є невіддільною частиною суспільно-політичних процесів різного рівня, оскільки Церква, як людська спільнота, є частиною громадянського суспільства. Євангеліє в політиці через покликання християнина − це одне. Політизація ж євангельської церкви через політичний активізм церковних служителів і іхнє стале масове ототожнення з сумнівними політичними силами – це вже, повірте, зовсім інше.
- Про Євангеліє і політичний дискурс
- П’ять книг, які потрібно прочитати кожному кандидату в депутати з євангельських церков
Разом з тим, ми не можемо політизувати церкву, замінювати її місіональний дискурс на політичний і партійний, християнизуючи і духовно легітимізуючи його. Тобто, до твердження Ісуса “нині будеш зі Мною в раю” додавати “ну, якщо ти підтримуєш саме ці політичні чи партійні вподобання”.
Чи потрібно вчити прихожан суспільно-політичній розсудливості? Звісно, що так. Але ця розсудливість відштовхується не від політичної чи партійної приналежності чи ідеології. Навіть не від християнської партії, а саме від етики Царства Божого, явленої у Христі, Його втіленні, Його ставленні до ближнього, другого і навіть ворога, у Його хресті. Саме втрачена здатність розрізняти між місіональним і політичним привела очільників народу Божого до релігійно-політичної симфонії і синергії і нездатності розпізнати в Ісусі Бога, Месію.
Смію також уявити, що саме ось ця політична нерозсудливість і масова втрата місіонального покликання призведе багатьох прихожан і служителів в певний час до того, що вони підтримають політичний дискурс того, хто прийде перед Христом, але замість Христа. Втрата місіонального покликання – це втрата віри в силу Євангелії, що змінює і приписування цієї трансформаційної сили політичним чи партійним дискурсам і ідеологіям.
Бути і працювати в політиці по покликанню як християнин, це одне. Йти в політичний «хрестовий похід», не розрізняючи між романтичним бажанням і реальністю покликання, – це інше. Судити зло в іншому, йдучи в політику, це одне. Судити його в собі, ставши політиком чи депутатом, – це інше…
Відверто кажучи, я особисто не очікую, що щось сильно зміниться в країні на краще, коли чи якщо євангельські служителі масово прийдуть до влади. Але я знаю, що відбудуться внутрішні зміни саме у багатьох євангельських служителів під впливом специфічного середовища. І ці зміни будуть саме тому, що спрацьовує не покликання, а масовий духовно-емоційний романтицизм. Скоріше за все, через 5 років ми матимемо вже три тисячі кандидатів в депутати від євангельських прихожан і служителів, і, можливо, матимемо “церкви-вподобайки” – в залежності від політичних вподобань.
Саме в підміні місіонального дискурсу в церкві на політичний я розглядаю питання Христа, чи знайде Він віру, а також Його твердження, що в багатьох охолоне любов. Цілі і бажання боротися зі злом завжди достойні похвали. Проте інструмент Церкви як Тіла Христового – це, перш за все, Євангеліє про Христа, що трансформує серце людини роботою Духа Святого, направляє людей до стосунків любові та довіри один з одним і з Христом, і вбачає силу Божу не в можливостях, які дає влада, а в силі любові до ближнього, другого і ворога, які дає Христос, Сам пройшовши хрест.
Участь християнина в політиці – це не духовно-емоційний романтицизм; це покликання – професійне покликання, служіння Богу в політичній сфері. Тому варто бути дуже обережними, щоб романтичне бажання не переплутати з реальністю Божого покликання.
І щоб масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії не перетворився на танці на березневій кризі, коли ми своїми ногами руйнуємо єдність церкви, а тріщини списуємо на «сатана повстав»…
Так, я знаю різницю між двома царствами. І знаю наслідки і небезпеку втратити християнською спільнотою своє місіональне покликання в Божому Царстві, етику Божого Царства, віру в єдину трансформуючу силу Духа Святого, силу Євангелія про Христа. Саме тому і пишу роздуми про масовий похід євангельських служителів в політичний вимір… В цій масовості я вбачаю не стільки благо для «світу», скільки втрату для «малого стада»…
[sc name=”futerblock” ]
Ніби ж радіти треба стільки активних та небайдужих..а тут мова про втрати. а в чому причина? Людини майбутнього не виховали. А що заважало, недалекоглядність в справах виховання в Церкві починаючи з недільної школи. Да вони були нашими по 2 години раз в тиждень ну і ще зрідка в таборах. А далі вони самі по собі. Церква не цікавиться їхніми справами в школі, і як вони проводять вільний час. Після школи взагалі ми губимо їхній слід, через їхнє навчання в інших містах. А мусили б опікуватися краще ніж батьки. І тоді вони були б підзвітні Церкві.
“…масовий похід євангеликів в діаметрально протилежні за ідеологіями політичні партії…”
В Україні таких “партій” – з “діаметрально протилежними ідеологіями” – майже не існує.
Тобто сучасний політичний дискурс в Україні майже виключно представлений “партіями” (а, по суті, здебільшого, політико-бізнесовими середовищами чи окремими подібними проєктами), які, зазвичай, не мають якоїсь – дуже чіткої і конкретної – ідеології. Й тому – в цьому сенсі – не тільки “діаметрально НЕ ПРОТИЛЕЖНІ” одна одній. А взагалі: найчастіше світоглядно-змістовно мало чим відрізняються одна від одної…
Хіба що певний виняток складають тут деякі праворадикальні суспільно-політичні тусовки, в основі яких (прямо) лежить ідеологія (світогляд) відвертого, а то і КРАЙНЬОГО, націоналізму. Одначе саме в такі угруповання, наскільки мені відомо, євангельські християни практично не долучаються. Ну – хіба що – деколи, суто СИТУАТИВНО, контактують і блокуються з ними, зокрема, в питаннях протидії поширенню й утвердженню в Україні гендерно-содомської ідеології і практики (за суттю – гомодиктатури).
Р. S. Єдине, що маю тут уточнити, та це ось що.
Означені політико-бізнесові угруповання мають доволі суттєву різницю ось у чому.
Одні з них (мабуть, більшість) – так чи інакше – орієнтуються і декларують свою прихильність т. зв. “європейському вибору” та його “цінностям”. В т. ч. толерують, а то й – просто й конкретно – пропагують і провадять оту гендерно-содомську ідеологію і практику.
А от окремі інші з них – складають, по суті, “5-ту колону” країни-агресора. Ну і, звичайно, відверто прихильні до міфологем “русского міра” (включаючи, природно, і його проімперсько-шовіністську – псевдо-“православну” складову). А також (принаймні, на словах) дистанціюються і навіть критикують оту антисімейну – сексзбоченну ідеологію і практику.