Чимало християн в Україні з початком повномасштабного вторгнення Росії, зіткнулися з дилемою чи залишатися їм в Україні, чи виїжджати з неї? Залишатися означає, так чи інакше брати в руки зброю, а їхати, значить рятувати своє життя і життя своїх дітей від травмотизації війни.
Звісно, у цьому дуалізмі вибору є й інші відтінки. Не всі, хто продовжують сповідувати пацифізм, тобто відмову від використання зброї та участі у бойових діях, змогли виїхати з України. Так само як і ті, хто виїхали, не обов’язково є пацифістами. Причин для виїзду може бути багато: вік, стан здоров’я, кількість дітей — можна бути багатодітним батьком або батьком-вихователем/опікуном. І тоді ви розумієте, що краще залишатися з сім’єю та дітьми, ніж йти на фронт і виконувати свій обов’язок перед батьківщиною.
Агресія Росії проти України спричинила виїзд за кордон понад 10 мільйонів людей, серед яких є тисячі євангельських віруючих, що зазвичай виїжджали, оскільки мають багатодітні сім’ї. Багато хто з них почав шукати церкву за місцем свого нового проживання, а деякі навіть проявили ініціативу щодо створення таких церков там, де оселилися. За рік з’явилися десятки нових українських церков у Європі, а ті, які вже існували, наприклад у Польщі, зросли в кілька разів. З одного боку, це знову ж таки продемонструвало місіонерський потенціал українського євангельського християнства, яке перетворило проблему війни на можливості для створення нових громад у країнах Європи. А з іншого боку, християнські біженці, незважаючи на свою патріотичну позицію, не готові йти воювати, тим самим не реалізуючи свій обов’язок перед батьківщиною.
І тут немає нічого дивного, адже ніхто не хоче воювати. З іншого боку, Новий Завіт, до якого ми звертаємося для корекції своїх дій, не закликає до захисту свого “земного Єрусалиму”, а характеризує послідовників Ісуса Христа як чужинців і мандрівників.”
І. Послідовники Христа – мандрівники та чужинці у світі
Так у першій написаній книзі Нового Завіту, якою є лист Якова, ми з перших її слів зустрічаємо звернення до тих, хто змушений був виїхати зі своєї батьківщини. Яків, будучи пресвітером Єрусалимської церкви, звертається до віруючих так: «Яків, раб Бога й Господа Ісуса Христа, – дванадцятьом племенам, що в розсіянні: вітаю!» (Якова 1:1). Слова «що в розсіянні», на грецькій – en te diaspora[1]. Більшість з нас, звичайно, може вважати, що книга Нового Завіту, яка була написана першою (а їх у Новому Завіті 27), є Євангеліє від Матвія. Але насправді це не так… Першою книгою Нового Завіту вважається Послання Якова, і воно датується приблизно 45 роком І століття. Отже, Яків звертається до своїх членів громади, які знаходяться «у розсіянні»…
Хто такий Яків? Він був братом Ісуса Христа і був пастором, пресвітером Єрусалимської церкви. Чому він пише свій лист для всіх 12 племен Ізраїлю? Відповідь очевидна: тому що в його громаді були представники всіх 12 племен, і вони виявилися розсіяними по всьому світу. Особливість Єрусалимської церкви в тому, що вона була церквою паломників.
Єрусалим був центром Ізраїлю часів Ісуса Христа, а центром Єрусалиму був храм. Сюди їхали на свята юдеї з усього світу! І приходячи на свято до Єрусалиму, всі вони опинялися у зоні впливу Єрусалимської церкви. Активна проповідницька діяльність апостолів призвела до феноменального поширення Божого Слова – тисячі паломників Єрусалиму почули проповідь, і багато хто з них став віруючим в Ісуса Христа! Але чи залишалися вони в Єрусалимі? Ні, вони поверталися туди, де постійно жили, і таким чином несли прийняте Євангеліє до своїх міст… Так, наприклад, церква в Римі, швидше за все, утворилася завдяки такій спонтанній місіології.
І ось, Яків, як пастор Єрусалимської церкви, де більшість живе не в Єрусалимі, а по всьому світу, звертається до них, як до тих, хто розсіяний по всьому світу! І це перша відома характеристика християн! Вони розсіяні по всьому світу…
Ще один текст на цю тему ми знаходимо у посланні апостола Петра. Апостол починає своє послання такими словами: «Петро, апостол Ісуса Христа, – вибраним у розсіянні на чужині: в Понті, Галатії, Каппадокії, Азії та Віфинії…» (1 Петра 1:1) і потім продовжує: «Улюблені, благаю вас як – як чужинців і мандрівників, стримуйтеся від тілесних пожадливостей, що воюють проти душі» (1 Петра 2:11). Ми бачимо, апостол Петро йде ще далі, він не просто говорить про те, що перші християни розсіяні по всьому світу, а й називає їх чужинцями і мандрівниками у цьому світі. І це одна з перших характеристик християн щодо їхнього становища у світі. І важливо тут розуміти, що в ті часи християни були переважно єврейської національності і всі вони були буквально мандрівниками.
Раніше, до 24 лютого 2022 року, ми читали ці тексти Біблії як інформацію про минуле і особливо не замислювалися над ними. Ми буквально не застосовували ці тексти до себе і думали про себе як про мандрівників, розсіяних на чужині, тільки в духовному сенсі… Але тепер ми сприймаємо ці характеристики буквально… Ті християни, які через війну змушені емігрувати, стали мандрівниками на чужині.
Ось невтішна статистика: за кордоном України перебувають 8 мільйонів 177 тисяч громадян. З 41 мільйона громадян понад 20% населення знаходяться за кордоном. І це не просто факт, а наша дійсність, а також основа нашої місіонерської діяльності тут. Наша місія — свідчити про Христа тим, хто, подібно до нас, покинув свою батьківщину через війну.
Ми тепер мандрівники на чужині, і ці слова можна буквально застосувати до нашого життя.
Але це лише соціальна складова. Розглянемо духовну складову. Насправді віруючі в Христа є “духовними мандрівниками на чужині”. Світ, у якому ми народилися та до якого прийшли через Христа, не належить нам. Ми чужі у цьому світі, незалежно від того, як ми намагаємося інтегруватися.
Чому так? Тому що ми йдемо за відкинутим Богом… Христос, хоч і є Творцем цього світу, але у світі цьому Він був чужим! Він народився як внутрішньо переміщена особа у своїй країні. Його мати, Марія, з Назарету, але Він народився у Віфлеємі. Потім, у віці приблизно двох років, Йому довелося стати біженцем. Він та його батьки, Марія і Йосип, були змушені втекти за межі своєї країни — до Єгипту. Коли ж Він почав своє служіння, виявилося, що Він відкинутий — “до своїх Він прийшов, та свої Його не прийняли…” (Івана 1:11). У підсумку Він був засуджений на смерть і розп’ятий на хресті.
Віруючі в Христа в Єрусалимі, буквально через 3-4 роки після заснування церкви в день П’ятидесятниці в Єрусалимі (близько 33-36 років нашої ери), були розігнані та зазнали гонінь. І це тривало протягом усього І століття. Апостол Павло пише: “Адже всі, хто в Ісусі Христі бажає жити благочестиво, будуть переслідувані” (2 Тимофія 3:12). Як бачимо, це невтішна характеристика.
ІІ. Принципи життя християн, як мандрівників і чужинців у цьому світі
Як нам тепер жити? Уважно читаючи Біблію, ми раптом бачимо, що мандрівниками і чужинцями були не лише послідовники Христа в Новому Завіті, а й усі віруючі люди обох частин Біблії, Старого та Нового Завітів!
Найяскравішим прикладом цього є Авраам. І ця історія знаходиться у Старому Завіті. Вона допомагає нам зітхнути, тому що природа нашої мандрівки сьогодні відрізняється від природи мандрівництва перших християн. Ми не переслідувані за Христа, ми всього лише емігрували через війну…
Авраам став мандрівником не тому, що його переслідували родичі за віру, а тому що Бог закликав його покинути свою землю.
У книзі Буття 12:1 ми читаємо: “І сказав Господь Авраму: Вийди з твоєї землі й з роду твого, і з дому батька твого — в землю, яку Я тобі покажу.”
Ми, залишаючи свою землю, стали на шлях Авраама, який також був змушений покинути свою країну, рідних і батьківський дім. Отже, питання: чи є в Біблії принципи життя, які б характеризували життя мандрівника і чужинця? Так, вони є, і про них ми зараз поговоримо. Ми розглянемо ці принципи через призму життя Авраама (Старий Завіт) та життя ранньої християнської церкви (Новий Завіт).
Принцип №1. Вміння чути голос Божий
Авраам відрізняється своїм умінням чути Бога, і тому він звертається до нього зі словом. У книзі Буття 17:1 читаємо: “Коли Аврамові було дев’яносто дев’ять років, з’явився йому Господь і сказав: ‘Я – Бог Всемогутній! Ходи передо Мною і будь досконалим!’”
Авраам ніколи не описував, як він бачив Бога, але чув Його кілька разів. І майже завжди, коли він чув Бога, він слідував Його голосу, навіть якщо це призводило до радикальних змін у його житті.
Чи вмієте ви чути Божий голос? Треба зазначити, що Бог звертається до кожного віруючого індивідуальним способом. Бог говорить і сьогодні, але Його методи завжди різні. Що він говорить вам? Ми часто зосереджуємося на тому, як Він говорить, хоча нам слід зосередити увагу на тому, що Він говорить нам.
Для нас головним засобом для чуття Божого голосу є Святе Письмо – Біблія. Але Бог може використовувати різноманітні засоби, щоб донести до нас Своє Слово. Головне не тільки почути, але й застосувати його у житті. Отже, мандрівники і чужинці вміють чути Божий голос.
Принцип №2. Вміння розмірковувати над Божим словом та застосовувати його
Показовим тут є приклад з Нового Завіту. Про це ми читаємо в Євангелії від Луки 21:20-22: «Коли ж побачите, що Єрусалим оточений військами, тоді знайте, що наблизилося його спустошення. Тоді ті, хто в Юдеї, хай втікають у гори; а хто всередині міста, хай виходять; ті, хто в околицях, хай не входять до нього, бо то будуть дні помсти, щоб сповнилося все написане».
Ці слова були виголошені Христом і записані Його послідовниками. Вони збулися буквально через кілька десятиліть. Коли у 70 році війська римського полководця Тита оточили місто та зруйнували його, послідовники Христа вже покинули Єрусалим і перемістилися до міста Пелла, яке було найближчим безпечним місцем.
Християни Єрусалиму розуміли всю безперспективність повстання юдеїв проти римлян і усвідомлювали, що цей відчайдушний крок призведе до повної поразки і знищення, так як вони прийняли Ісуса за Месію Ізраїля.
Як можемо застосувати цей текст сьогодні? Якщо ми бачимо, що війська ворога наближаються до міста, де ми проживаємо, то можливо настає час його руйнування. У такий момент віруючі повинні вирішити, чи будуть вони боронити місто, чи залишати його.
Хоча християни Єрусалиму знали долю свого міста, сучасні християни можуть не мати такої впевненості, але вони повинні робити вибір. Захищати чи залишати — тут немає єдиної правильної відповіді, але кожен може розмірковувати про волю Божу в своєму житті. Мандрівники і чужинці вміють рефлектувати над Божим Словом і застосовувати його у своєму житті.
Принцип №3. Вміти поклонятися Богу в нових умовах
Коли Авраам покинув землю свого проживання, він, де б не знаходився, встановлював жертовники Богові. Про це ми читаємо в книзі Буття 12:5,7: «І збудував там Аврам жертовник Господу, який йому з’явився».
Спорудження жертовників, а точніше, поклоніння Богу, означає сьогодні, що де б ми не були, ми створюємо місце для поклоніння Богу. Для християн таким місцем поклоніння є місцева церква, громада християн, яка збирається разом.
Боже Слово відкриває нам одну з особливостей нашого життя як християн у цьому світі — ми розсіяні і ми мандрівники на чужині. Ми можемо відчувати це буквально, як зараз, але це також має духовний вимір.
Ми слідуємо за Богом, який, незважаючи на все, є Господом і Володарем цього світу. Ця розділеність світу в майбутньому буде усунена, але зараз ми перебуваємо в епіцентрі цього роз’єднання. Як нам жити в цьому світі, будучи мандрівниками? По-перше, нам потрібно навчитися слухати Боже Слово. По-друге, ми повинні роздумувати над Божим Словом і застосовувати його. По-третє, нам треба поклонятися Богу, де б ми не знаходилися, і встановлювати жертовники Богові.
ІІІ. Потенціал християн біженців
Залишивши свою країну, християни-біженці не змінили свою національність, ідентичність та ментальність. Навпаки, саме на чужині вони по-новому відчувають свою національну ідентичність і приналежність до народу, де народилися. Саме тут, на чужині, вони відкривають для себе не тільки проблеми своєї нації, а й порівнюють її з іншими націями, таким чином бачачи можливості, які допомагають їм найкраще використовувати себе у цьому світі.
В чому ж ми можемо вбачати потенціал християн-біженців з України для Христа, Його Царства і місцевої церкви? Чи існує взагалі у біженців якийсь потенціал, який вони можуть використати для того, щоб врешті-решт прославити Бога? Ці питання допомагають нам зосередитися не на засудженні чи виправдовуванні, а на тому, що може принести нам користь і збагатити нас.
По-перше, Святе Письмо не засуджує мирних людей за те, що вони втікають від війни чи залишають свою країну. У деяких випадках Нового Завіту ми бачимо заклик бігти від військових дій. Ті, хто встиг втекти, повинні усвідомити, що для них починається новий етап життя, новий початок, ніби вони народжуються заново. Їм необхідно почати життя заново, інтегруватися в країні, куди вони прибули, та розуміти, що вони мають зв’язок як зі своєю рідною країною, так і з новою, яка їх прийняла.
По-друге, виїзд із зони військових дій може сприяти швидшому зціленню від травм війни, ніж тим, хто залишається в цій зоні. Мирне небо також лікує і допомагає повернутися до мирного життя.
По-третє, саме у країні притулку християни можуть краще зрозуміти, як світ ставиться до подій війни у їх державі, як він сприймає історію та національні питання. І тут нас може чекати здивування: більшості людей байдужі історія та національні питання.
Більшість байдужа до військових конфліктів у світі. Наприклад, зараз у світі близько 26 війн та збройних конфліктів, але мало хто може перелічити, де саме ведуться бойові дії. Тільки невелика кількість експертів може назвати, де саме відбуваються військові дії, і класифікувати їх, як це робить «Індекс війни. 2022 річник». І тут дивуватися не має потреби, бо й самі українці мало що знають про інші збройні конфлікти і не зможуть перерахувати, де саме відбуваються війни. Наприклад, Джон Пол Ледерак, який запропонував проєкт примирення і розбудови миру, пише, що саме – «під час написання цього тексту (січень 1997 року) точаться сорок чотири конфлікти в тридцяти дев’яти країнах». Він це писав тоді, коли в Україні не було жодних збройних конфліктів, але чи могли українці назвати хоча б п’ять збройних конфліктів по всьому світі, не кажучи вже про всі сорок чотири конфлікти? Зрозуміло, що у далекому 1997 році українці могли знати лише про конфлікти на пострадянському просторі і радіти тому, що залишаються мирною країною з без’ядерним та позаблоковим статусом. Тому ми радіємо, що більшість у світі готова допомагати нам як людям, які стали жертвами війни, але ніхто не збирається заглиблюватися в причини цього військового конфлікту.
По-четверте, перебуваючи саме в такому контексті життя, українські віруючі можуть доходити до висновку, що допомога своїй країні буде систематичною саме через них, а не через міжнародні організації, які мають ресурс допомоги на невеликий термін. Це ми бачимо на прикладі Польщі, яка у перші місяці війни стала місцем гуманітарної допомоги від сотень місій та благодійних організацій, але це було в 2022 році. Вже в цьому році у Польщі можна порахувати кількість благодійних організацій на пальцях однієї руки.
Українські віруючі, які мають досвід згуртуватися в громаду ще в Україні, приїжджаючи на нове місце, шукають собі подібних, щоб разом поклонятися Богові в нових умовах і на новому місці. Але коли з’являються нові громади, ми бачимо, що вони копіюють свій український досвід і не завжди готові до змін у церковному житті та богослужінні. А саме в цьому ми можемо підходити творчо і бути відкритими до змін. Ми можемо по-новому поглянути на проведення богослужіння і не боятися змінювати форму. Так, лише в Німеччині за півтора роки війни українськими біженцями було організовано близько 54 громади. І це говорить про те, що віруючі з України бажають залишатися з українською ідентичністю в серці, проводячи богослужіння українською мовою і не забуваючи про свою Батьківщину.
Читайте також:
ІV. Гострі питання, з якими стикнулися віруючі біженці
Українські біженці зіткнулися з різними гострими питаннями, коли вони емігрували до інших країн. Перше питання — це питання прощення. І це питання не завжди стосується особистого прощення того, хто завдав нам шкоди. Воно стосується також колективної вини народу-окупанта, чия армія прийшла грабувати чужу землю. Це питання залишається відкритим, адже всі заклики Христа стосуються особистого прощення тих, кому завдано шкоди, і ніде не стосуються колективної вини.
Цікавий досвід єврейського народу щодо їхніх кривдників у цьому питанні. До речі, питання прощення колективної вини піднімається у повісті Симона Візенталя «Подсолнух», де автор так і не знаходить відповіді, чи має він право прощати німецьким військовим їх злочини проти його народу. Але він поставив це питання вже після Другої світової війни. Тепер це питання піднімають українські християни стосовно дій російських загарбників.
Друге питання, яке порушують українські християни, — це необхідність прийняття всього, що сталося у їхньому житті. Хтось залишив свій дім, а хтось залишився без нього, бо він був зруйнований під час військових дій. Хтось залишився без батька чи матері, чоловіка чи дружини, сина чи доньки, брата чи сестри. Війна приносить смерть. І це жахливе відчуття викликає справедливе запитання: чому саме вони загинули? Або що я міг зробити, щоб врятувати їхнє життя? Ці питання порушує відома психологиня Едіт Егер у своїй автобіографічній книзі «Вибір. Свобода полягає в тому, щоб прийняти все, що сталося». Вона пояснює, як важливо прощати на особистому рівні, але тільки те, що було зроблено проти вас.
Третє питання стосується відношення до національного питання. Чи залишаються християни у тому етносі, в якому народилися, коли навертаються до Христа? Чи є це головним, чи другорядним питанням? Адже до останнього часу національне питання у християн-протестантів було другорядним. Але тепер виявляється, що воно зовсім не є другорядним, і тут з’являється багато проблем, які тягнуться ще з далекого минулого. Так, український історик Ярослав Грицак у своїй книзі “Подолати минуле: українська версія глобальної історії” намагається запропонувати поглянути на минуле по-новому. Він закликає: «Ми маємо лише один обов’язок перед історією — її переписувати».
Отже, іншими словами, ми повинні переосмислити минуле і надати йому нову інтерпретацію. І тут виникає питання: чому українські християни-протестанти не приділяли уваги національному питанню? Чому вони до останнього використовували російську мову як мову богослужінь, теології, навчання, спілкування тощо? Чи було це другорядним питанням, чи просто віруючі-протестанти ще не досягли певного рівня розуміння? Очевидно, що ці питання потребують відповідей, і ці відповіді повинні з’являтися не лише в середовищі пасторів і богословів, які залишилися в Україні, а й серед тих, хто залишив країну і перебуває в еміграції.
Читайте також:
Висновки
Ми живемо в час невизначеності, коли війна практично змінила все і змусила велику кількість віруючих покинути країну. Але виїзд з країни не змінив християн. Вони, як і раніше, залишаються українськими віруючими, лише тепер живуть у інших країнах, намагаючись інтегруватися у місцеві спільноти і зцілитися від травм війни.
Біженці, які покинули місце свого проживання, несуть у собі великий потенціал служити Богу там, де вони перебувають. Вони можуть відкрити для себе зі Святого Письма, що ранньохристиянська церква також була церквою біженців, а віруючі називалися мандрівниками та чужинцями у цьому світі. Тож мало що змінилося з тих давніх часів. Для віруючих, які опинилися в статусі біженців, важливо по-новому знайти своє покликання і побачити Бога у своєму житті.
Таким чином, християни-біженці по-новому вчаться чути Бога в своєму житті, використовувати Боже Слово та поклонятися Йому в нових умовах. І хоча християни прагнуть до сталого миру, вони розуміють, що наразі це неможливо, тому необхідно сприймати нові умови не лише як виклик, а й як можливості для служіння і самореалізації.
Віруючим-біженцям необхідно побачити свій потенціал у нових умовах і продовжувати бути Тілом Христовим у цьому світі. Вони не лише ясніше розуміють свою національну ідентичність у нових умовах іншої країни, а й бачать, наскільки вони відрізняються в якісному плані від євангельських віруючих тих країн, де вони почали проживати. У цьому плані необхідно бути відкритим для Бога і розуміти, що все, що відбувається у цьому світі, контролюється Всевишнім, який продовжує вести Свою церкву як «ковчег спасіння» для світу, що заблукав і потребує в промені Божого Слова.
Використана література
- Визенталь, Симон. Подсолнух: Повесть. – М. Текст, 2001. – 191 с.
- Грицак, Ярослав. Подолати минуле: глобальна історія України. – Київ: Портал, 2022. – 416 с.
- Егер, Едіт Іва. Вибір: прийняти можливе. – Київ: Книголав, 2022. – 400 с.
- Ледд, Дж. Богословие Нового Завета. – СПб.: «Библия для всех», 2003. – 800 с.
- Ледерак, Джон Пол. Розбудова миру. Стале примирення в розділених суспільствах. – К.: «Дух і літера», 2019. – 250 с.
- Люцер, Эрвин. Церковь в Вавилоне. Следуя призыву быть светом во тьме. – Киев: Миссия Евразия, 2020. – 328 с.
- Ринекер, Фритц. Майер, Герхард. Библейская Энциклопедия Брокгауза. – Кременчуг: Издательство “Христианская Заря”, 2007, – 1088 с.
[1] Ринекер, Фритц. Майер, Герхард. Библейская Энциклопедия Брокгауза. – Кременчуг: Издательство “Христианская Заря”, 2007, – 740 с.
[2] https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3732355-kilkist-ukrainciv-ta-ih-migracia-za-kordon-cerez-vijnu.html
[3] У світі зараз 26 війн. Уроки збройних конфліктів в Африці, Чечні, Іраку, Ірані. https://www.youtube.com/watch?v=8dEBoAPfFDY
[4] Індекс війни. 2022 річник. https://ussd.org.ua/wp-content/uploads/2023/01/indeks-vijny-2022.pdf
[5] Ледерак, Джон Пол. Розбудова миру. Стале примирення в розділених суспільствах. – Київ: Дух і літера, 2019. – 24 с.
[6] https://www.almaz-germany.com/s-projects-basic
[7] Визенталь, Симон. Подсолнух. – М.: Текст, 2001, – 59 с.
[8] Егер, Едіт Іва. Вибір: прийняти можливе. – Київ: Книголав, 2022. – 43 с.
[9] Грицак, Ярослав. Подолати минуле: глобальна історія України. – Київ: Портал, 2022. – 7 с.
