Історія та археологія

Русь-Україна в Речі Посполитій. Литовсько-Руська держава. Дорогою до живої мови, або що собою являла українська мова XIV-XVI століть. Перекладацька справа у слов’янських народів   

Перекладацька справа у слов’янських народів

По смерті Юрія II , останнього з роду Романовичів Галицько-Волинська держава перестала існувати. Тільки-но польський король Казимир ІІІ Великий  почув звістку про смерть Юрія, як відразу зорганізував похід на Галичину і здобув Львів. Але польська зверхність на західних українських землях запанувала не відразу. На це Польщі довелося витратити майже півстоліття військових і дипломатичних зусиль, щоб Галицька земля підпала під неї.
По приєднанні Галичини після тривалих війн до польської корони – у 1340 році західні землі були відірвані від решти Руси-України, що у свою чергу влилася до молодої литовської держави, яка дістала назву Великого Князівства Литовського або Литовсько-Руської держави. Серйозний опір польській експансії чинило Велике Литовське князівство, що було, фактично, спільником українців в їхній боротьбі за своє державне існування.
Завдячуючи її мілітарній силі та одновладності великого литовського князя руси-українці вже у XIV столітті звільнилися від татаро-монгольського ярма, тобто на півтора століття раніше, ніж вдалося це зробити Московському царству. Сталося це 1362 року, коли Великий Литовський князь Ольґерд Гедимінович на чолі литовсько-українсько-білоруського війська розгромив війська монголо-татарських правителів Поділля, що відбулася на річці Сині Води (тепер — річка Синюха, притока Південного Бугу).

Литовсько-Руська доба в історії Руси-України тривала фактично два століття – з 1362 по 1569 роки.  Це дало їй суттєвий поштовх у подальшому в прилученні до європейського розвитку і набуття більших культурних цінностей.
Литовська держава, її урядовці і панство не втручалися у внутрішній склад життя українців, не вносили в нього революційних змін. Натомість, бачачи чималі здобутки русів у царині культури й освіти, визнаючи їхню вищість, самі ставали їхніми протегувальниками, а почасти, українізувалися і були певною мірою виразниками української відрубности (автономности). Сприяло цьому і спільність релігії – українці й литовці були православними.
По державних установах на всій території великого Литовсько-Руського князівства використовували руську мову у двох редакціях – на просторах безпосередньо українських – українську, на землях, що були ближче до Литви – білоруську (або литвинську). Проте Велике Литовське князівство не являло себе цілковитим продовженням великокняжої Руси-України: за своєю сутністю воно було не українською державою. Адже великим князем на чолі був не українець. Та й на інші ключові посади, що були в державі, литовський князь садовив не українців, а своїх одноплемінників. Та в українських князів були привілеї, які давали їм можливість себе реалізовувати, бо молода Литовська держава не мала виробленого державного апарату, пише український історик Дмитро Дорошенко: «Що найбільше вона могла дати князя. Тому залишалася на місці вся прежня управа. Руські бояри ставали на службу литовського великого князя, а руські дружини й земські полки підсилювали його військо.
Центральна влада на Литві не мала органів управи областями, число яких до того ж зростало в дуже скорім темпі. Тому, коли на місці виникали якісь трудні справи, вони звичайно йшли просто до самого «господаря», до великого князя, однаково, чи це були цілі адміністраційні, чи законодавчі, чи судові.
Вища культура русинів мала непереможний вплив на литовців. Вони переймали від русинів військову організацію й способи оборони. Будування фортець, їх укріплення, обсаджування залогами, княже господарство й адміністрація; податкова організація, суд — усе це запозичалось у Руси.
На корінних литовських землях появляються руські назви: «намісник», «городничий», «тивун», «конюший», «ключник» і т. д., руська мова стає мовою великокняжого двора й державної канцелярії.
Руська віра — так звалося на Литві спочатку християнство — мала вже в XIII в. свого гарячого адепта в особі Мендовгового сина Войшелка. Шлюби литовських князів з руськими князівнами скріпляли сей вплив ще більше. Сам Ольгерд перед смертю вихристився за православним обрядом. Столиця Вільно в XIV в. була властиво столицею не литовської, а литовсько-руської держави. В складі цієї держави тепер етноґрафічні литовські землі займали всього одну десяту частину»[1].

Тож, маючи, можна сказати, сприятливий ґрунт, українська перекладацька писемна школа могла продовжити свою місію донесення українцям Слова Божого на рідній або максимально близької для їхнього розуміння  мові. Але якою була і як розвивалася наша мова у XIV-XVI віках. Адже без цього буде важкувато зрозуміти, якою мовою говорили, писали, перекладали тогочасні руси-українці. Стверджувати, що саме на такій мові, якою говоримо ми нині, писали, говорили по установах або перекладали того часу ми немаємо жодних підстав. Бо тоді було чітке розмежування між простою мовою та адміністративно-канцелярською. Саме простою мовою, якою в основі своїй говоримо і ми зараз, розмовляли всі люди, навіть вищі верстви суспільства Руси-України, але коли йшлося про ведення адміністративних функцій, то по установах була запроваджена адміністративно-канцелярська мова, яку називали руською мовою з чималим домішком простих українських чи білоруських слів, як було сказано вгорі, в залежності від територіального розташування.
Інакше кажучи, існувало два варіанти руської мови: канцелярсько-діловий та простий живомовний. Не останню роль у захисті руської мови відіграла українська шляхта, яка на своїх сеймах і сеймиках писала до польського короля листи, в яких обстоювала права українців, щоб всі листи з королівської канцелярії спроваджувалися руською мовою, «як то було на Київському сеймику 1571 року.
Року 1576-го король Стефан Баторій покликав до себе на суд заскаржених деяких шляхтичів з Брацлавщини листами, писаними мовою польською. Брацлавська шляхта затривожилася й не дозволила викликаним їхати, вимагаючи, щоби листи подібні писано українською мовою. Шляхта відправила через осібне посольство королеві листа в імени 22 осіб, в якім підкреслила, що порушуються наші вольності й права тим, що з канцелярії Вашої королівської милости посилаються до нас листи, які писано польською мовою. Тому ми просимо Вашу королівську милость покорними просьбами на майбутній час заховати в цілості привилеї й свободи наші цебто умови акту 5 червня 1569 р.), наказавши, щоб листи до нас з канцелярії вашої королівської милости писалися руською (українською) мовою».[2]
Коли йде мова про переклад Святого Письма на зрозумілу для українців мову, то в контексті XIV-XVI століть це означало максимальне наближення мови перекладів із залученням більшої частини саме української народної лексики, наскільки могли самі перекладачі дозволити собі це зробити. Проте, чималий шар ще довго забирала зукраїнізована старослов’янщина. Тому українці в силу певної традиції і звички ще послуговувалися і церковною (або як її ще тоді називали болгарською) мовою. Через це ми і не бачимо наших чистих українських перекладів  як-от  у чехів чи поляків, на живу просту мову, якою говорили у побуті українці.
Від решти слов’ян у цьому плані ми відстали були сливе на 300 років. Справа перекладу Біблії на живу українську мову відбулась тільки у другій половині XIX століття. Для цього було кілька причин. Одна з них – це опір певної частини  православного духівництва, що сповідувавло сакральність церковнослов’янської мови  у Богослужінні.
Відомий оборонець православ’я і палкий патріот Руси-України Іван Вишенський навіть і помислити не міг, щоб у церкві звучало Боже Слово простою мовою. В одному із своїх послань він писав: «Євангелія й Апостола в церкві на літургії простою мовою не вивертайте. Після літургії для розуміння людського попросту тлумачте й викладайте. Книги церковні всі та устави словенською мовою друкуйте»[3]  Православний полеміст допускав лише тлумачення чи пояснення Божого Слова простою мовою, але не його переклад.
Наступний чинник, що суттєво обмежував вживання живої мови для перекладу – це московські емігранти-втікачі, що перебували на території Руси-України.
Наприклад, відомий князь Андрій Курбський, який був високоосвіченою і прогресивною людиною, не зміг вижити на Московщині через тиранічну політику московського царя Івана Лютого. Тому змушений був шукати політичного притулку на нашій землі. Саме він обстоював право церковнослов’янської чи болгарської мови на виняткову роль у церковному православному житті.
Інший представник московської еміграції в Русі-Україні, славнозвісний львівський друкар Іван Федорів  також обстоював старослов’янщину в церкві. Разом зі своїм однодумцем Петром Мстиславцем (литвином (білорусом) за національністю) відмовили відомого прибічника православ’я, великого гетьмана литовського Григорія Ходкевича друкувати Учительну Євангелію простою мовою. І видрукували її в 1569 р. церковнослов’янською, бо ця остання ніби «кожному не є закритою і до розуміння не важка»[4] .
Не останню ролю у гальмуванні до вжитку простої української живої мови для Святого Письма відіграла й освіта навчальних закладів, таких як братські школи, що почали з’являтися в Русі-Україні у другій половині XVI – на початку XVII століття, а також окремих вищих навчальних закладів – Острозька та Києво-Могилянська Академії. Навчальний процес у них відбувався не в цілковитій живомовній українській стихії, а на тримовній: зукраїнізованій старослов’янщині, латині та грецькій мові. Про це ясно розповідають статути навчальних закладів: «Діти одне одного питали по-грецьки, аби йому відповідали по-словенськи, і коли запитують по-словенськи, аби їм відповідали на простій мові». [5]
Відомий український письменник, церковний і освітній діяч, мовознавець Мелетій Смотрицький у передмові до своєї «Граматики» 1619 року наказує, щоб: «діялект у звиклій шкільній розмові славенський між студентами через кару був захований». Тобто, студентів змушували говорити між собою церковнослов’янською мовою.[6] Таке пієтичне ставлення до церковнослов’янської мови і недооцінка простої, на жаль, збережеться і законсервує духовне життя в Русі-Україні надовго. Шкода, що найпрогресивніші українські представники і патріоти недооцінили значення живої мови, щоб дійсно провести водоподіл між латиною, старослов’янщиною та дійсно справжньою народною мовою.
Без перебільшення, українська мова тоді вже б зіп’ялася на ноги, як мова, що здатна забезпечувати всі потреби в усіх царинах життя нашого народу. Як це не звучить боляче, але не завжди провідники нації бувають зрячими, щоб побачити переваги даного від Бога дару, якою була і є мова. І парадокс, що пізніше багатьом іншим українським виразникам нації доведеться лупати цю скелю не однією книгою і стосом списаних статей, щоб крига нарешті скресла і на світ з’явилися перші переклади Святого Письма простою мовою українців. Але це буде пізніше, а зараз розглянемо, що ж відбувалося на наших землях у цей описуваний нами час.
В цю добу, напевно, виготовлялося й перекладалося чимало рукописних книг, але від неї до нас дійшла тільки невелика їх кількість. Ми допускаємо, що і нині, можливо, є інші рукописи, які не просто недосліджені, але й невідомі. Проте і той невеличкий масив, що мають у своєму розпорядженні науковці, є достатнім, щоб уявити картину мовного розвою тодішньої України і наближення Біблії до ліпшого мовного сприйняття. До числа цих раритетів належать Луцьке Євангеліє, Київський Псалтир, Нобельське Євангеліє, Пересопницьке Євангеліє, Новий Заповіт Валентина Негалевського, Літківське Євангеліє та Острозька Біблія. Отже, саме ці перекладацькі праці і стануть предметом нашого ознайомлення.
Але відносно сприятливі умови для розвитку перекладацької справи, на жаль, тривали  до 1569 року до Люблінської Унії, коли Польща та Литва утворили без участи Руси-України іншу державу – Річ Посполиту. Ця дата не випадкова в історії Руси-України. Саме тоді почався відлік зменшення впливу і витіснення української мови з ужитку провідних верств вже колишньої Литовсько-Руської держави.
В західних українських землях – на Галичині й Волині – руська мова з часом хіба що тільки і годилася для церковної служби та побожного християнського повчання. Особливо сильних обмежень українська мова зазнала на Галичині, трохи менше – на Волині. З мови, колись державної і представницької, українська стає попелюшкою у власному домі. На жаль, провідні українські прошарки в особі панства не дивилися на руську мову з практичного боку, вищого і ширшого. Через це українська (руська) мова перетворюється більше на елемент патріотичний, аніж, скажімо, прагматичний. Тож загроза зречення своє мови нависла над багатьма українськими знатними родами.
Відомий свого часу урядник, культурний діяч і меценат Василь Загоровський, перебуваючи у татарській неволі 1577 року написав заповіт своїм дітям, в якому  окремо наголосив: «Також аби письма свого руського й мовлення руськими словами та звичаїв цнотливих і покірних руських не забували». А що таке відбувалося масово, історія також залишила чимало фактів.
Середньовічна Русь-Україна другої половини XVI століття вже була не тою, що у період свого великокнязівського розквіту. Особливо історична церква, роль якої відігравало на українських землях православ’я, в силу політичних та ідеологічних чинників польською владою поступово була усунута з усіх державних та політичних інституцій. Натомість її поволі заступило католицтво, що провадило доволі нетерпиму й принизливо-неприйнятну політику щодо православних  українців.  Українським вищим верствам в особі князів, вельмож, купецтва, а також нижчих прошарків без визнання примату папи Римського і вищості католицької церкви,  фактично нічого було робити в жодному  представництві Речі Посполитої. Навіть ремісничі цехи, що були вельми поширені в державі, носили явний релігійний характер.
Привілейоване становище католицтва в польській державі, що вже не соромилося себе таким власне вважати в другій половині XVI століття, диктувалося різкими релігійно-політичними подіями в Європі. Саме це століття стало реформаційно-революційним в житті не тільки окремих людей, але й цілих народів європейського континенту. Реформаційні ідеї, що проголосив Мартін Лютер у своїх 95 тезах проти індульгенцій римо-католицької церкви у 1517 році,  не просто сколихнули свідомість людей, вони запалили вогонь релігійної свободи в духовному житті. Адже повернення до першоджерел християнства, чим стала Біблія для кожного народу в його рідній мові, відкрило людям очі, що кожен може мати свої стосунки з Богом без людських посередників.
Вогонь релігійно-духовної свободи почав з дивовижною швидкістю ширитися в багатьох європейських країнах. Це викликало неймовірний опір з боку вищих католицьких єрархів: від папи Римського і кардиналів  до простих єпископів і священників.
Реформаційний рух потрібно було спинити. Польська Річ Посполита  стала добрим ґрунтом для католицької контрреформації. Проте, цілковито папською Польща стала не відразу, попри її латинство: в самій Польщі також були наявні реформаційні течії і церковні громади. Об’єднаними силами державної влади в особі королів і римо-католицької церкви вдалося витіснити з польської держави реформаційно-протестантські рухи. Через державно-адміністративні репресії, релігійні утиски, правові заборони в країні вдалося припинити зріст некатолицьких віровизнань.
Незважаючи на поступові наступи Польщі на українство, ситуація на переламі двох половин XVI століття в середньовічній Русі-Україні не нагадувала нині сучасної. Національна свідомість русів-українців не зникла. Крім певної частки української шляхти, яка залишилася вірною своїй руськості, тобто, українству, в цілому національно-свідомим був увесь народ. Опріч не покинули своєї отари й провідні пастирі українського православ’я.
Події цього часу вимагали не пробудити національну свідомість, а зберегти та зміцнити її. Цій вкрай потрібній шляхетній справі мали служити і переклади Святого Письма на українську мову. Це обіймало й другу, коли б сказати, не першу найшляхетнішу мету – духовне пробудження українців: не підвищення їхньої релігійності у виконанні обрядів і приписів церкви, а саме, пошуку Бога в Євангелії спасіння. Інакше як можна і трактувати слова перекладачів Пересопницького Євангелія: «для ліпшого вирозумління люду християнського посполитого».
Саме такими мотивами і могли керуватися автори цього видатного перекладу. Бо тільки через «ліпше вирозумлення» проста людина у зрозумілій для неї мові могла осягнути прості істини Євангелія і наблизитися до Бога Христа-Спасителя. Адже в цей час у Європі вже створили не один повний переклад цілої Біблії  або Нового Заповіту на прості мови європейських народів: у Німеччині – Біблія Мартина Лютера(1522 рік), Нідерландська Біблія Якова ван Лізвельта (1526 рік),  перший повний текст французької Біблії Жака Лефевра з Етапля (1530 рік),  Новий Заповіт Вільяма Тіндейла в Англіїї (1523 рік) та  Новий Заповіт Роберта Естьєна у Франції (1550 рік) та багато інших. Це в свою чергу спонукувало людей до пошуку Бога. У такий спосіб усувалася потреба якогось земного посередника між Всевишнім і людиною в особі священника[7]. Вірянин ставав розкутим у своїх стосунках  з Богом, з’являлася довіра Творцеві і віра в Нього. Ще віруючий міг читати й іншу духовну літературу, якої згодом в Русі-Україні намножилося чимало.
Хоча об’єктом нашої історії є Святе Письмо в нашій рідній русько-українській мові, але було б несправедливо і неввічливо не кинути жмут світла на захід і північно-захід від нас, а що діялося на той час у наших слов’янських сусідів, з якими у нас набагато є чого спільного і до яких зараховуємо себе, аніж із угро-фінським північним сусідом, котрий до нас хоч і близький територіально, але такий далекий за світоглядом, як небо від землі.
Пальма першості серед слов’ян щодо перекладу Святого Письма на рідну мову, належить чехам.[8] Історичні факти доводять, що саме цей народ доклав зусиль через своїх найкращих піклувальників, що Боже Слово має доноситись у рідній мові. Та й ґрунт для цього у чехів був добре підготовлений.
Відомий католицький священик Ян Гус у Вифлеємській каплиці проповідував чехам на їхній рідній мові. Сама Вифлеємська каплиця від самого заснування була призначена для проповідування народною чеською мовою. Спалення католиками 1415 року  Яна Гуса призвело до повстання чехів проти Римо-католицької церкви, що в історію чеського народу увійшли під назвою гуситські війни.
Гуситський рух спонукав чимало інтелектуальних і побожних людей з богословською освітою взятися за справу перекладу Біблії на чеську мову. Тож ув останній чверті XV століття чеський народ мав «33 цілі кодекси Біблії і 28 кодексів Нового Завіту в ріжних редакціях; а з 1490 по 1526 рр. було вже 83 списки чеської Біблії.»[9] Протягом понад 20 років у Чехії з 1488 по 1506 рік тільки цілком перекладеної Біблії на чеську просту мову вийшло три видання. І зроблені вони були ще до появи Лютерового перекладу на німецьку мову 1526 року. Щоб Святе Письмо дійшло до чехів в їхній рідній мові, чимало сил доклав і присвятив своє життя «геніяльний учений свого часу, мораванин Ян Благослав(1523 – 1571). Як гуманіст, Благослав багато працював над критичним вивченням Нового Завіту в оригіналі; врешті, в 1564 р. вийшов у світ надзвичайно цінний переклад Нового Завіту, який зробив Благослав з грецького оригіналу.
Переклад Благославів відразу став широко знаним і в 1568 р. вийшов другим виданням. Благослав був гарячим патріотом і пильнував написати свій переклад якнайчистішою живою чеською мовою, чому його Новий Завіт займає почесне місце в історії вироблен- ня чеськоі літературної мови. В рік смерти Благослава, в 1571 р. вийшла його знана “Чеська граматика”, в якій піклування про розвій рідної мови оголошено обов’язком людини.»[10] Протягом 1579-1593 років чеські перекладачи дали своєму народові широкознанну для Чехії Кралицьку Біблію в шести томах. Це була праця дев’ятьох самовідданих чеських патріотів і побожних людей. Саме з Кралецької Біблії не одне покоління чехів навчалося своєї рідної мови. В історіі цієї мови Кралицька Біблія займає перше чільне місце. [11]
В силу історичних причин реформація не скріз торкнулася слов’янських землях, а коли і захоплювала певні частини, то не надовго. Це можна сказати про Русь-Україну і Білорусь. На цих національних теренах реформаційні течії зачепили тільки верхи українського й білоруського грамадянства, а ширше й глибше закорінитйся не встигли.[12] Можна сказати, що пощастило мати переклади, а також молитви в зрозумілій мові словакам. Вони прийняли чеські переклади та запровадили у себе чеську мову Богослужіння.
У лужицьких сербів чи лужичан справа перекладу була хоча й не на високому рівні, як у чехів, але, завдячуючи реформації, вони мали свої переклади і молитви рідною мовою. А 1548 року Микола Якубиця випустив у світ переклад Нового Заповіту з німецької Біблії Лютера. Цей переклад зазнав чеського впливу. «Трохи пізніше, Михайло Бранцель (1628 -1706) переклав Біблію (не цілу), частини якої й були видрукувані в кінці XVII ст.; користався чеськими й польськими перекладами.»[13]
Благотворно вплив Реформації позначився і на сербах і хорватах. «Хорват М.Бучич видав був Новий Завіт хорватською мовою, але інквізиція знищила його до останку. У словінців багато зробив для заснування рідної літератури протестант Примус Трубер (1508-1586); в Любляні він виголошував свої палкі казання словінською мовою й пильно працював над перекладом св. Письма. Прихильник і оборонець Трубера, барон Іван Унгнад (1493-1564) багато працював разом з ним. Унгнад заснував друкарню в Ураху і друкував потрібні для поширення реформації книжки. В 1563 р. вийшов Новий Завіт в перекладі Трубера, правда, не високої якости. Значно ліпшою була Біблія 1584 р. Юрія Далматина, написана вже чистою народньою мовою.»[14]
Не пасли задніх у цій доброчесній справі й поляки. Такі спроби польські перекладачі робили й до Реформації. Але їхні переклади не такі, які мали б бути як з наукового, так і з мовного поглядів. І лише Реформаційний подув змінив ситуацію на краще. Чехи надали вагомого імпульсу і, фактично, не бажаючи того, змусили пізніше багатьох перекладачів Святого Письма з інших народів рахуватися з їхніми перекладами. Тому чимало перекладів на інші слов’янські мови мали неабиякий чеський вплив. Не були позбавлені його і польські переклади. Як зазначає Іван Огієнко: «При великій подібності чеської й польської мов користання чеськими джерелами при перекладах зробилося необхідним; так, ще Єраним Малецький в 1574 р. визнавав необхідним для доброго перекладчика також знання чеської мови.»[15] Тож поляки заходилися до перекладу Святих Писань і під патронатом герцога Альбрехта протягом 1549-1553 років у місті Кролевці було перекладено й видруковано цілий Новий Заповіт, який звуть Секлюціяновим, за ім’ям видавця, польського протестантського пастора в Кролевці Яна Секлюціяна. Здійснив його Станіслав Муржиновський-Сужуцький. «Переклад вдався добрим, І швидко поширився не тільки в Прусах, але й в Польщі. Мова його добра й ясна, особливо на початку, де автор більше дбав про виправлення старого тексту; взагалі ж автор пильнує давати вирази нові, відповідні і всім зрозумілі; на початку праці архаїзмів не багато. Взагалі, до чистоти мови Murzynowski (Муржиновський) поставився надзвичайно уважливо, і в передмові просить вибачення у своіх читачів, коли може де він не опрацював, як треба, свого видання і читач знайде незрозумілі слова. До перекладу додано дуже багато найріжніщих пояснень, в яких автор часом досить сильно нападає на католицьку церкву.[16] [17] Та на цьому польські протестанти не спинилися: вони тепер наважилися перекласти цілу Біблію на польську мову. І ця подія сталася 4 вересня 1563 року, коли у світ вийшла Радзивилівська Біблія, або інша її назва Берестейська Біблія. Названа вона на честь маршалка і канцлера Великого Князівства Литовського Миколи Радзивила, який за віросповіданням був кальвіністом і доклав чимало сил, щоб ця Біблія побачила світ. Фактично, він був головним благодійником її видання. Для цього він запросив тямущих у мовах перекладачів, і протягом шести років вони працювали над перекладом.[18] Це був найкращий з усіх польських протестантських перекладів. Його особливість полягає у тому, що і його мова і метод настільки були наближені до сучасних вимог, що і нині Радзивилівська Біблія по чотириста роках є своєрідним зразком. Так, зокрема, «в Брестській Біблії, вперше після французького перекладу Біблії Роберто Стефануса (1553), використаний поділ біблійного тексту на нумеровані вірші.
Перекладачі користувалися новими джерелами: відомими на той час оригінальними єврейськими та грецькими текстами, так як колишні католицькі переклади спиралися на латинську версію Вульгати (переклад Ієроніма, кінця 4 ст.). Біблія містила “Передмову для християнського читача про користь Святого Письма і про справу перекладу цих книг”.
Святе Письмо подавалося там, як “вище благо, понад яким ми нічого не маємо ціннішого на цьому світі”. Мова була простою, наближеною до народної, без іноземних термінів. Для простоти розуміння тексту книга супроводжувалася коротким переказом біблійної історії (“Підсумок чи короткий опис всього Святого Письма…”). Для зручності читачів Радзивилівська Біблія також містила Таблицю з планом читання біблійних текстів Старого і Нового Заповітів протягом року і предметний покажчик з індексом більш ніж 1 400 біблійних назв. Кожен розділ Старого Заповіту починався з короткого змісту, що також допомагало читачеві легше зрозуміти контекст і загальне послання книги. »[19]
Та на цьому польські протестанти не спинилися. 1572 року у місті Несвіж виходить новий переклад Святого Письма авторства Симона Будного та Матвія Кавечинського. В ньому вже був відхід від кальвіністичних поглядів Радзивилівської Біблії, яку перекладачі піддали критиці. Їхній же переклад є соцініянським, який, фактично,  можна назвати аріянським. Соцініяни в своїх головних поглядах не визнавали  Божественності Ісуса Христа і Святого Духа, а також в інших моментах їхні доктрини були схожі на погляди Арія, єретика кінця ІІІ-першої третини IV століть. По п’яти роках у Ракові виходить переклад Нового Заповіту социніянина Мартина Чеховича.[20]
Успіхи протестантів на ниві перекладів Біблії на просту для поляків мову, спонукали взятися до справи і католиків. І невдовзі краківський друкар Микола Шарфенбергер видає в 1556 році Новий Заповіт вже католицького змісту.
Крім друку перекладу  Нового Заповіту поза увагою католиків не залишився і друк цілої Біблії. Той же Микола Шарфенбергер у Кракові 1561 року випустив у світ Біблію польською мовою. Рукопис правив краківський ксьондз і проповідник Ян Леополіті. По чотирнадцяти роках, у 1575 році побачило світ друге видання цієї Біблії, що було ліпше від першого.
Та найперевершенішим перекладом серед католицьких видань Святого Письма вважають переклад єзуїта Якова Вуйка. Він працював над своїм перекладом протягом п’ятнадцяти років, і покінчив його незадовго до свого відходу до вічности, у 1597 році. Яков Вуйко добре знав єврейську та грецьку мови, але переклад робив із латинської Вульгати. Тому його Біблію називають польською Вульгатою. Ще за життя перекладача вийшов переклад Нового Заповіту – 1593 року, а повністю Біблія побачила світ 1599 року , через два роки по смерті автора перекладу. Опріч перекладів Нового Заповіту та цілої Біблії на польську мову ще раніше перекладали окремі книги Святого Письма – Псалтир.[21]
Та найближчими і мовно, і світоглядно до нас були і залишаються білоруси. Слід сказати, що білоруський народ не відставав від решти слов’янских. Тут подаю розлогу виїмку з праці нашого славного перекладача й дослідника Біблії Івана Огієнка «Історія українського друкарства» під назвою «Перший руський друкар Франциск Скорина»: Білорус «из славного града Полоцка»: «У листопаді 1512 р. прибув Скорина в Італію, в Падую, до славного тоді Падуанського університету, що пишався своїм медицинським факультетом,— тут 9 листопада 1512 р. блискуче здав відповідні іспити і отримав ступінь доктора медицини. По цьому новий доктор медицини вертається додому і приступає до культурної праці. В той час у нас дуже відчувався брак біблійних книжок. Повного збору їх ми тоді не мали, а між тим вони так потрібні були і для церкви, і для домашнього читання. А те, що було в нас, часто було в недокладнім, а то і в злім спискові. І от Скорина надумався перекласти цілу Біблію на тодішню літературну «руську» мову, спільну тоді для українців і для білорусів. І задумав не тільки перекласти, але й видрукувати всі біблійні книжки. На той час це був великанський замір, бо тоді слов’яни тільки що зачинали друкарську справу.
Добув Скорина потрібні рукописи і поїхав до Чехії, до Праги, де й заходився заснувати собі друкарню. Було це десь наприкінці 1516 р. Року 1517 Скорина вже жваво працює над виданням своїх перекладів біблійних книг. Знайшлися віденські міщани, що матеріально допомогали Скорині. Це були Богдан Оньків, Яків Бабич та інші. Скорина заложив у Празі власну друкарню і замовив у найкращих німецьких майстрів виготовити йому потрібні черенки. Книги випускає Скорина в світ одна по одній і за 1517—1519 рр. видрукував 23 біблійні книжки (на жаль, цілої Біблії Скорина не видрукував).
Скорина доклав усіх старань, щоб видання його із зовнішнього боку були якнайкращими. Друкарською технікою книжки Скорини стояли дуже високо і його друкам наслідували навіть в Германії. Найкращі видання тогочасні, венеціанські та нюренберзькі, не стояли вище видань Скорини.
Слава про видання Скорини голосно пішла по цілому слов’янському світові, а друки його розійшлися по найдальших закутках слов’янських земель. Але все це не врятувало праці великого гуманіста і вона скоро спинилася. Що власне припинило працю Скорини, не знаємо. Може, якісь заходи римо-католиків, як то було з друками Фіоля, а, може, недостача матеріальних засобів. Одне слово: Скорина чомусь обриває свою працю, кидає Прагу і перевозить свою друкарню до Вільни.
Певне, віленське міщанство, зорганізоване в церковне братство, допомогло Скорині на перших порах. Бачимо, що нашого доктора прийняв до себе бурмістр  віденський Яків Бабич і в домі його Скорина й заснував привезену з Праги друкарню. Але віденська доба праці Скорини не була такою родючою, як доба празька. Тут 1525 р. надруковано було лише дві книжки: «Апостола» та «Малу Подорожню Книжицю». От цею «Подорожньою Книжицею» і закінчилася культурна праця Скорини.
Праці Скорини мали велике поширення і скрізь викликали наслідування. Друкарня Скоринина занепала, а 1530 р., коли вигоріло дві третини Вільни, здається, знищено тоді й частину друкарні. Скорина не заклав ще постійного друкарства, але добрий грунт для такого друкарства він перший підготовив. І коли по Скорині зачалося друкарство в Москві, у Львові, в Острозі та інших (містах, то скрізь на першодруках відчувався певний Скоринин вплив.)»[22]
Такий, на перший погляд, розлогий екскурс в історію перекладів Біблії на прості мови слов’янських народів ніби відвертає нашу увагу від головної теми. Але це тільки на перший погляд. Він нам потрібний для того, щоб у тебе, шановний читачу, була цілковита уява, що і переклад Святого Письма на просту українську мову відбувався суголосно часу, що був на дворі і стикався зі своїми проблемами і труднощами. Що та, хоча й нечисленна, але незпольщена провідна українська аристократія не тільки добре розуміла  нагальну потребу мати Біблію у простій для народа мові, але й доклала до цього зусиль, талану і грошей.
Переклад Святого Письма  на прості мови народів, зокрема слов’ян і, осібно, українців, зруйнував усталений погляд на сакральність двох мов, що панували тоді у церкві по обидва боки Європи: на заході – латини, на сході – церковнослов’янської. Якнайкраще у цьому процесі відіграла свою роль Реформація, що стала своєрідним соколом у цьому питанні, завдала нищівного удару по стіні латинства, яке вже мусіло поволі відступати, і врешті решт було переможене. А в українському контексті – це знаменувало утвердження мови бездержавного народу в церковній сфері[23]. Бо саме в ній найчастіше відбивався світогляд українського громадянства на події життя. З іншого боку проста мова українців у перекладі Святого Письма підвищувала її авторитет в їхніх власних очах, розширювала її межі не тільки у церковній галузі, але й у інших царинах земного буття. Наявність  перекладу книг Біблії українською мовою було своєрідною перепусткою до утвердження її престижу і рахування з нею з боку сусідніх народів.
На жаль, до наших днів не дійшла чимала кількість творів, схожих на Пересопницьке Євангеліє. А що вони були, в цьому немає сумнівів. Відомо ж, що за наказом московського Синоду  такі книги підлягали вилученню з церковного вжитку. І після остаточного приборкання справді руської (української)  православної церкви така наполеглива праця московських опричників тривала протягом всього XVIII століття[24].
      [1] Дмитро Дорошенко Нарис історії України. Том 1-2, Мюнхен, видавництво «Дніпрова хвиля», 1966, стор.104.
     [2] Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік. стор.134
    [3]  Плющ П. П. Історія української літературної мови // Павло Павлович Плющ. – К.: Вища шк., 1971. – С. 163.
    [4] Іван Огієнко «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік.
[5] Там таки, стор.100
[6] Там таки.
[7] Григорій Савчук  Дещо про історичні обставини  створення Пересопницького Євангелія [„ Вісник НТШ”, число 47].
 [8] Тут я подаю стислі виїмки або парафрази з праці Івана Огієнка «Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік.» Автор – М.Н.
   [9]  Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том , видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.25
 [10]  Там таки, стор.27
[11]  Там таки.
[12]  Рожко В. Рукописні пам’ятки православного життя Волині / В. Рожко // Свобода. – 2004. – 28 трав. – С. 26.
         [13]  Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.27
[14] Там таки.
[15] Там таки, стор.37
[16] Там таки, стор.38
[17] У релігійній полеміці конфесійні впливи при перекладі Святого Письма – річ немунича. Жоден переклад на будь-яку мову не був позбавлений цієї риси. Інша річ, наскільки той чи інший переклад намагався правильно передати зміст Божого Слова, наближаючись до біблійної доктринальної точности. Незалежно від національної та конфесійної належності, перекладачі не особливо обтяжували себе якоюсь деномінаційно-полемічною стриманістю при перекладі. Щоб досягти золотої середини, для цього потрібно було пройти шлях заперечень і поборювань. Сучасні переклади також мають певний конфесійний вплив, хоч і не такий явний, але все ще присутній. І тільки вічність розставить все на свої місця, бо там всі бачитимуть Боже Слово таким, яким Воно є; Вічність прояснить, хто був ближче, а хто був далі від правильного перекладу. (Автор – М.Н.)
[18] Дослідники називають різні імена чи прізвища цих перекладачів: Іван Огієнко не наполягає на тому, що допускає Брікнер, лише зазначає , що це могли бути поляк Орсатіус та французи – Статоріус та Тенаудус. Автор на сайті «Християни для України у рубриці «Цей день в історії» під назвою «4 вересня 1563 року у ВКЛ видана знаменита Берестейська Біблія» пише: «Переклад Радзивіллівської Біблії здійснила група перекладачів. Серед них були представники ВКЛ Андрій Трицеський і Симон Зак, перший проповідник Брестського збору, а пізніше міністр Віленського кальвіністського збору.»
     [19] Сайт «Християни для України», рубрика «Цей день в історії» під назвою «4 вересня 1563 року у ВКЛ видана знаменита Берестейська Біблія».
     [20] Професор Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.40
      [21] Професор Іван Огієнко Українська літературна мова ХVІ-го століття. Український Крехівський апостол, том 1, видано за допомогою міністерства В.Р. і П.О., Варшава, 1930 рік, стор.41-42
       [22] Іван Огієнко Історія українського друкарства. – К. : Либідь, 1994. – 446 с. – (Сер. “Пам’ятки історичної думки України”), стор.47-48.
      [23] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців /Федоришин // Українська мова та культура в сучасному гуманітарному часопросторі : збірник матеріалів  Всеукраїнської  науково-практичної інтернет-конференції. – Ірпінь: Національний університет ДПС України, 2014. – С. 217-226.
[24] Федоришин М. Пересопницьке Євангеліє як феномен духовної культури українців
[sc name=”futerblock” ]

Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button