Актуальне

Релігійна мапа Білорусі та церковно-конфесійна реакція на протести

Протести та невдоволення білорусів через фальсифікацію результатів президентських виборів не на жарт сколихнули Східну Європу.

Білорусь, яку вважали заповідником совка та Радянським союзом на паузі, де основними чеснотами були стабільність та відсутність різких рухів, сьогодні не зникає зі шпальт світової преси. Увага цілого світу у першій половині серпня 2020 р. прикута до буремних білоруських міст. Протести сусідів українці дедалі частіше порівнюють з власною Революцією Гідності та очікують шаблонних кроків від білорусів. Однак події у двох сусідніх країнах різняться, через інший контекст, відмінний досвід та різні стартові умови. У цьому матеріалі ми розглянемо релігійну вимір протесту, позиції різних церков, а також проаналізуємо конфесійну ситуацію в Білорусі.

Релігійний ландшафт

Конфесійний бекграунд Білорусі відрізняється від України, хоча і має певні схожі та дотичні риси. По-перше, наші сусіди є більш атеїстичними, аніж ми. У Білорусі є сильна ностальгія за СРСР, це відображається і в релігійній сфері. Процес десекуляризації та духовного відродження у 90-х тут відбувався значно повільніше і у менших обсягах, аніж в Україні, Росії чи Молдові. З нечисленних соцопитувань, які у Білорусі майже не проводять, нам відомо, що віруючими себе вважають близько 60% громадян. Це достатньо низька цифра, у порівнянні з Україною. При цьому доля тих, хто належить до якоїсь з конфесій, майже 95%. Тобто є такі люди, які не вірять у Бога, але відносять себе до якоїсь з церков. Це означає, що конфесійна належність свідчить не стільки про духовність чи то релігійність, скільки про культурну та/або політичну ідентичність.
Основними релігійними групами в Білорусі є православні, римо-католики, п’ятидесятники та баптисти. Відповідно до кількості зареєстрованих громад конфесійний баланс виглядає так: православні – 1567 (49%), п’ятидесятники – 512 (16%), римо-католики – 479 (15%), баптисти – 286 (9%), адвентисти – 73 (2%), харизмати – 55 (2%) та решта релігійних меншин, до яких належать старообрядці, греко-католики, лютерани, свідки Єгови, юдеї та мусульмани-суніти. Останні є як мігрантами з інших республік колишнього СРСР, так і місцевими білоруськими татарами. Ареалом їхнього проживання є пограниччя Мінської та Гродненської областей.
Відповідно до соціологічних опитувань, в останнє проведених у 2010-2012 р., доля православних складала 81-83%, католиків 10-12%, представників інших релігій від 1,5 до 6%. Як бачимо кількість православних за соцопитуванням перевищує їхню долю у релігійній інфраструктурі. Питома вага католиків більш-менш збігається. При цьому майже не помітно при соцопитуваннях протестантського сектору, хоча сумарно він охоплює майже третину усіх зареєстрованих релігійних громад у Білорусі. З цього можна зробити висновок, що католики є більш свідомими вірянами, їхня конфесійна ідентичність відображає релігійну поведінку. Православні ж ідентифікують себе не за належністю до БПЦ, а радше вказують на культурний аспект, на приналежність до східнослов’янської групи православних народів. Таке собі «культурне православ’я», притаманне для пострадянського простору. У Білорусі також відомий феномен «православного атеїста». Це людина, яка не вірить у Бога, але ідентифікує себе православним, саме для того аби засвідчити належність до східних слов’ян (групи країн Україна-Росія-Білорусь).
Окрім конфесійного різноманіття є і тенденції до регіональних особливостей. До прикладу кількість релігійної інфраструктури у східних Могильовскій та Гомельській областях є нижчою за західні – Брестську та Гродненську. Це схоже на ситуацію в Україні, коли промисловий схід значно більш секулярніший за аграрний захід. До того ж Білорусь сама по собі дуже урбанізована країна, що частково пояснює також нижчий рівень релігійності. Окрім того, західна частина сучасної Білорусі, а це Гродненська, більша частина Брестської, північ Мінської та захід Вітебської областей, до ІІ світової війни входили до складу ІІ Речі Посполитої. Це також позначилося на релігійному складі населення та кількості парафій.
Так, православні домінують у всіх областях. Більше всього парафій вони мають у Брестській (375), Мінській (346) та Вітебській (272) областях. Менше всього на сході, у Могильовській області – 127. Базовим регіоном для римо-католиків є Гродненська область. У них там 174 парафії, що тільки на 20 менше ніж у православних (194). Значно слабші позиції у Мінській (96) та Вітебській (93) області і зовсім низька присутність у Гомельській (17) та Могильовській (23) областях. Протестанти (баптисти та п’ятидесятники) мають два базових регіони – Брестську та Мінську області. Сумарно в них там 254 та 185 громад відповідно. По інших областях вони більш менш рівно розподілені, їхня частка там становить 10-15% у Гродненській та Вітебській областях та 25-30% у більш секулярних Гомельській та Могильовській областях.

Білоруські Церкви

Найбільшою релігійною групою у Білорусі є православні. Історично східне християнство до Білорусі прийшло через Київську Русь. Турово-Пінське та Полоцьке князівства церковно підпорядковувалися Київській митрополії. Після монголо-татарської навали на політичного занепаду Києва єрархи переїхали до Володимира на Клязьмі, а потім і до Москви. У цей час на землях Київської Русі часто змінювалися політичні, а в наслідок цього і церковні кордони. З початку XIV по другу половину XV століття митрополити, що жили у Москві, носили титул «Київських і всієї Русі». Паралельно з цим з початку і до кінця XIV століття існувала Галицька митрополія, що розташовувалася на території Речі Посполитої. Поміж тим керівництво Великого князівства Литовського (ВКЛ) домоглося у тому ж XIV столітті створення ще й окремої Литовської митрополії з центром у Новогрудку. Церковні структури то об’єднувалися, то ділилися, то кандидати на престол однієї митрополії ставали очільниками іншої тощо.
Цей ґвалт тривав до середини XV століття, допоки церква у Московському князівстві не ухилилася у розкол від Світового Православ’я. Тоді вони в односторонньому порядку почали самостійне церковне буття, а в російській історичній науці прийнято вважати 1448 р. – початком російської автокефалії. 10 років потому Константинопольський патріарх реорганізував церковні структури ВКЛ, а її митрополит отримав титул «Київського, Галицького і всієї Русі». Церковна кафедра цієї митрополії була у Києві, але час від часу переносилась то до Новогрудку то до Вільнюса. Незабаром у 1461 р. було змінено і титул митрополита Москви на «митрополит Московський і всієї Русі». У 1686 р. Київську митрополію було приєднано до Московського патріархату (у 2018 р. цей акт було скасовано). Таким чином білоруське православ’я опинилося у складі РПЦ.
У 1596 р. значна частина білоруських православних прийняла унію. Біля 40% всього населення Великого князівства Литовського було греко-католиками, а на території сучасної Білорусі його частка і взагалі сягала 75% населення. Структури Унійної Церкви тут існували майже до середини XIX століття, до т.з. «Полоцького собору», коли у 1839 р. за допомогою царської влади греко-католики були насильно переведені до православ’я. Приєднання їх до Російської Церкви викликало спротив, а тому значна частина білорусів перейшла до римо-католиків, лишень би не входити до складу РПЦ. До прикладу, усі насильно переведені у православ’я греко-католики Сопоцкинського району Гродненської області перейшли до римо-католиків. Після Першої світової війни і входження Західної Білорусі до складу Польщі становище греко-католиків покращилося, але все одно вони вже не складали минулої кількості вірників. Згодом вони були заборонені через ліквідацію УГКЦ у 1946 р., а у 90-ті вийшли з підпілля. Однак зараз їх кількість дуже мала – близько 10 тисяч вірян та біля 15 парафій.
Католицька Церква є традиційною для Білорусі. Західні місіонери відвідували землі сучасної Білорусі ще на межі І та ІІ тисячоліть. Однак активно розвиватися на цих землях католицизм почав лишень з кінця ХIV століття, після укладення Кревської унії між Короною Польською та ВКЛ. У XVIII столітті римо-католики складали до 40% населення ВКЛ. Наразі римо-католики Білорусі проживають у всіх регіонах країни, однак більшість їх (60%) це є мешканці Гродненської області.
Перші протестантські згромадження на території Білорусі з’явились ще у XVI столітті, цьому сприяла близькість ВКЛ до лютеранської Прусії. Місцеву знать приваблювала ідеї відсутності сакральної влади та децентралізації. Однак більшої популярності тут отримало вчення Жана Кальвіна. Одним з найвідоміших тодішніх провідників кальвінізму у ВКЛ був князь-магнат Микола Радзівілл, земельні власності якого були і на Волині, і в Білорусі. Тоді ж починається активне будівництво протестантських храмів, шкіл та гімназій. Але вже наприкінці століття розпочинається католицька Контрреформація і протестантський рух потроху згасає.
Другу хвилю він отримав вже наприкінці ХІХ століття на Поліссі. Місцеві мешканці, як власне і українці Волині, запозичують у німецьких колоністів євангельське християнство. Так з’являються перші громади штунд-баптистів. Однак найбільший розвиток протестантизму серед Білорусів стався внаслідок І світової війни, а саме контакту німців з місцевим населення, а також перебуванням білорусів у полоні у протестантській Німеччині.

Реакція на протести

Після ознайомлення з релігійним ландшафтом Білорусі можна перейти до ситуації з протестами. Найбільш активну та цілковито послідовну позицію займають білоруські католики. Ще за тиждень до виборів вони оголосили акцію «Католик не фальсифікує». У контексті цих виборів зрозуміло, що це гасло спрямоване проти Лукашенка. Вже після виборів, коли почалися перші сутички, до суспільства звернувся голова єпископської конференції Білорусі архиєпископ-митрополит Тадеуш Кондрусевич. Він, зокрема, закликав до переговорів та заявив «Нехай ваші руки, створені для мирної праці та братських привітань, не піднімають ні зброї, ні каміння».
Значно відвертіше виступив Вітебський єпископ Олег Буткевич. Він сказав: «Чергові вибори викликали кризу у нашому суспільстві, що призвело до загострення виборчої кампанії й все таки до не зовсім коректного підрахунку голосів… Системи, що засновані на крові, ніколи не були сильними в історії, і Справедливість завжди повертала зроблене тому, хто порушував всі людські (не кажучи вже про Божі) норми!». Окрім цього католицькі ксьондзи у місті Жодіно вийшли на вулиці разом з протестувальниками.
Відмінною була позиція Православної Церкви. Патріарх Московський Кирил та очільник БПЦ МП митрополит Павло вже наступного дня після виборів, 10 серпня, «сердечно привітали» Лукашенка з перемогою на виборах. Після хвилі невдовленнь та обурень з боку православних, митрополит Павло зібрав прес-конференцію. Однак під час неї він не сказав нічого по суті, щоби можна було зрозуміти його позицію. Фактично різнонаправлені фрази можна трактувати, як бажання якось сподобатися протестувальникам, а також не зіпсувати стосунків з владою.
Православні білоруси були обурені такою поведінкою їхнього церковного керівництва. Частина духовенства та вірян також, як і католики, об’єдналися у ініціативну групу проти фальсифікації. Священник, що опікувався ОМОНом, звернувся до них з закликом не виконувати злочинних наказів.
Вчора, 13 серпня, було проведено першу мультиконфесійну хресну ходу. Участь у ній взяли православні, католики та протестанти. Перші дві групи несли в руках ікони, а останні – Біблії.

Автор: Дмитро Горєвой

Джерело: РІСУ

[sc name=”futerblock” ]
Сподобалось? Підтримайте Газета Слово про Слово на Patreon!

Привіт 👋 А ви уже підписані?

Підпишіться, щоб отримувати новини кожного вечора!

Підтримайте наших журналістів, пожертвуйте прямо зараз! Це дуже потрібний і гучний голос на підтримку якісної християнської журналістики в Україні. 5168 7574 2431 8238 (Приват)

Анатолій Якобчук

Засновник і редактор Всеукраїнської християнської газети «Слово про Слово». Одружений, разом з дружиною Оленою виховує 3 дітей. Член Асоціації журналістів, видавців і мовників, "Новомедіа".

Схожі статті

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.

Back to top button