Слово Боже вражає своєю невичерпністю. Скільки разів перечитуєш знайомі місця, незмінно наповнюєшся захопленням і подивом, виявляючи щось нове: «Невже, це завжди було тут написано ?!». Одним з жанрів Святого Письма, які дають найбільше число таких сюрпризів, є притчі Ісуса. При уявній простоті і наочності, вони таять глибини, що відкриваються шар за шаром. І, як при чищенні цибулі, поверхневий шар може здаватися приємним і навіть забавним, але в міру поглиблення часом доводиться проливати сльози.
Особливо цікаво порівнювати, як одні і ті ж притчі інтерпретуються різними євангелістами. Притчі – потужний наочний інструмент, характерний для равіністичної традиції. Напевно Учитель, розповідаючи одні і ті ж притчі в різних місцях і різним групам слухачів, робив в них різні акценти. І тому цікаво бачити, кому з Його біографів яка з версій виявилася ближчою. Кожен переломлює почуту історію через призму власного сприйняття, своїх обставин, своїх проблем, своїх надій.
Взяти, наприклад, добре відому притчу про загублену вівцю. Хто з нас не бачив себе в ролі втраченої самотньої істоти, знайденої Христом? Хто не насолоджувався образом спокою й умиротворення, здобутого на плечах Спасителя після всіх страхів і поневірянь? Ця історія незмінно асоціювалася зі словами Ісуса “Я Пастир Добрий! Пастир добрий кладе життя власне за вівці.” (Івана 10:11).
Але в Євангелії від Матвія Ісус розповідає цю притчу тільки учням (18: 1), випереджаючи нею повчання про те, як поводитися з братом, який согрішив. І сенс її містить особливий відтінок. Там вівця не загубилася, а заблукала. Вона спочатку належала стаду, але відбилася від нього, пішла іншим шляхом. Матвій – єврей, і цільова аудиторія у нього – євреї, яким євангеліст прагне показати, що Ісус – обіцяний новий Мойсей, божественний Нащадок царя Давида. Недарма він і розповідь свою починає з родоводу Ісуса, поділеного на три блоки по чотирнадцять поколінь, що зрозуміло лише євреям (три – чисельне значення імені Бога, а чотирнадцять – число імені Давида). І конспект проповідей Ісуса у Матвія розбитий на п’ять блоків по аналогії з Пятикнижжям Мойсеєвим. Месія у нього і Сам прийшов, і учнів Своїх посилає до овець дому Ізраїля (10: 6, 15:24). Загублена вівця для нього – не язичник, який не знав Бога, а єврей, який не пішов за Пастирем свого народу. Ця притча виявляється подібна до притчі яку розповідає апостол Павло про маслину і гілки, які відпали від маслини, але ще здатні до неї прищепитися. (Римлянам 11: 17-24).
Втім, і у Луки не все так просто, як на уроці Недільної школи. Він, націлений на язичників греків, цілком асоціював втрачену вівцю з собою і всіма тими, кого зневажали побожні юдеї. Але і у нього ця історія звернена не до самих втрачених овець, ні навіть до учнів, а до фарисеїв і книжників, які «нарікали й казали: “Приймає Він грішників та з ними їсть” (Від Луки 15: 2).
Як велика спокуса думати, що фарисеї і книжники – персонажі подій вельми віддалених, і те, що звернені до них слова Ісуса нас мало стосуються! Яке ми маємо відношення до цих категорій слухачів? Але, знову ж таки, як з тією цибулиною: варто лише заглибитися, і потечуть сльози. Відмінною характеристикою фарисеїв було серйозне ставлення до власної віри. А книжники досконально розбиралися в Писанні. І через семиразове «Горе вам, книжники та фарисеї, лицеміри», Ісус перестерігає нас: «Горе вам, хто добре знає Біблію і серйозно ставиться до своєї віри». Тому що якщо віра і знання Біблії стає нашою метою, а не засобом наближення до Христа, вони лише віддаляють нас від Нього. Ходіння до церкви, служіння, вивчення Писання, благі справи – все це, стаючи самоціллю, стає ідолом. Тому що не повинно бути у нас іншої мети крім Царства Божого і правди Його. Все що, підміняє цю мету і є ідолом.
Але, повернемося до аналогії з вівцею. У Луки ця історія, будучи звернена до фарисейї, які відкидали грішників відкидали грішників, виявляється вже не самостійною притчею, а частиною розгорнутого повчання, що включає три історії. Ті, що відомі як «про загублену вівцю», «про втрачену монету» і «про блудного сина». Всі три виявляються однією притчею! Всі три почианються загальним початком «А Він їм розповів оцю притчу» (15: 3) і мають загальну тему – радість. Знайшли втрачену вівцю – радісні; знайшли загублену монету – радісні; знайшли загубленого брата – радіти відмовляємося. Історії про овечку і монету контрастом випереджають основну історію, звернену до фарисеїв і книжників – цільову аудиторію розповіді. Історію цю традиційно називають «Притча про блудного сина», але при цьому тлумачать як притчу про люблячого батька. Насправді ж вона – про двох втрачених братів. Саме так визначає її тему вступна фраза: «У чоловіка одного було два сини» (15:11).
Першому з синів приділено чимало уваги в книгах, проповідях, творах мистецтва, і т.п. Так що відзначимо лише пару істотних моментів. По-перше, згідно із законом він не винен. Він нічого не вкрав, взявши лише те, що належало йому по праву. Причому, не сам взяв –а у батька попросив, і той відділив йому належну частину маєтку. Але цим він вкрай засмутив батька, по суті, сказавши йому: «Для мене важливий не ти, а то, що я від тебе можу отримати. Коли ти помреш, я ж все одно заберу це, так давай зробимо так, ніби ти вже помер, тому що мені моя частка потрібна вже зараз».
По-друге, він тим самим не тільки засмутив батька, але і зганьбив його публічно. Адже не банківський же чек він від нього одержав. Батько розділив маєток між двома братами, віддавши йому належну частину землі, худоби, інвентарю та іншого майна. Забрати все це було непросто. І в далеку країну молодший син вирушив лише «по небагатьох днях» (15:13), витрачених на те, щоб перевести отримане в готівку. Він бігав по всьому селу, нашвидку розпродаючи батьківське добро сусідам і односельцям.
Далі, повернення сина було аж ніяк не покаянням, а всього лише прагматичним розрахунком. Він не збирався відновлювати відносини з батьком – у нього просто не було таких думок. Я тут голодую, а у батька мого наймити мають хліба аж надмір, а я отут з голоду гину! Устану, і піду я до батька свого. Що сталося далі – загальновідомо.
Але був у батька і інший син. І коли батько «поділив поміж ними маєток» (15:12), хто, на вашу думку, став власником другої частини? Звичайно ж – він, старший син. Правда, відразу забирати все собі той не став – куди воно тепер від нього подінеться? І батько прекрасно розуміє ситуацію: «все моє – твоє» (15:31).
Коли ж молодший син повертається, батько влаштовує бенкет. Адже що таке одноразові витрати в порівнянні з радістю здобуття сина і брата? Але, не тут-то було! Старший син був на полі, «А син старший його був на полі. І коли він ішов й наближався до дому, почув музики та танці. І покликав одного зо слуг, та й спитав: Що це таке? А той каже йому: То вернувся твій брат, і твій батько звелів заколоти теля відгодоване, бож здоровим його він прийняв. І розгнівався той, і ввійти не хотів. Тоді вийшов батько його й став просити його» (15: 25-28). Образа за свавілля батька виявилася настільки сильна, що син відмовлявся входити в власний будинок, йти на бенкет (незмінно символізує в притчах Царство Боже)! «А той відповів і до батька сказав: Ото, стільки років служу я тобі, і ніколи наказу твого не порушив, ти ж ніколи мені й козеняти не дав, щоб із приятелями своїми потішився я… 30Коли ж син твій вернувся оцей, що проїв твій маєток із блудницями, ти для нього звелів заколоти теля відгодоване… » (15: 29,30).
Згадка про блудниць вельми симптоматична. Адже про цей аспект пригод молодшого брата в притчі і в явному вигляді нічого не говориться, ні, тим більше, старшому братові нічого не відомо. Вона – не більше, ніж плід його уяви, і в словах цих крім досади чутні нотки заздрості. Виявляється, він сам весь час лицемірно мріяв про те ж саме, але не міг зважитися! Його точно так же не цікавили ні батько, ні брат («цей син твій»).
Якщо перші два оповідання (про вівцю і про монету) розоповідають про радість, розділену з друзями і подругами, головна тема третьої історії – відчуження. Відчуження брата від брата і обох – від батька. У той час як межа мрій молодшого брата – стати у батька найманим працівником, старший брат, весь цей час залишався з батьком, сам себе теж бачив при ньому не більше, ніж найманцем, який проводив нудне безрадісне життя! Обидва брата, – і той що пішов, і той що залишився, – в рівній мірі відчувають себе чужими в будинку батька.
А що ж батько? Тлумачі притчі справедливо вказують, що в контексті східної культури вважалося непристойним, коли старець виходив назустріч юнакові. Син був зобов’язаний підійти до батька. Але батько, в радості своїй, забуває про умовності етикету. Він і назустріч молодшому вибігає, і до старшого сам виходить. Вони обидва для нього – рідні! Тільки вони цього не усвідомлюють.
Як нормальній дитині, яка живе в єднанні з батьком, може прийти в голову, що вона може перестати бути його сином? Їх зв’язували нерозривні кровні зв’язки. Коли, наприклад, Каїн убив Авеля, чи перестав він при цьому бути сином Адама? Безумовно, Адам був убитий горем. Але Каїн і раніше залишався його сином. Люблячим сином рухає тільки один мотив: як порадувати батьків, чого б ще придумати такого, що принесе їм радість? Він не боїться творити, винаходити, експериментувати, ризикувати, адже його відносини з батьками непорушні. Він завжди з упевненістю прагне вперед.
А ось мотивація приймака зовсім інша. Приймак постійно озирається, боячись щось зробити не так. Ним керує не любов, а страх – як би не зробити чогось такого, від чого батько розсердиться і відішле мене назад в притулок. Приймак нездатний ні на ініціативу, ні на експеримент. Він оточує себе огороджувальними правилами, від яких сам же і знемагає. Коли ми відчуваємо себе приймаками в будинку Небесного Отця, ми схожі на фарисеїв і книжників, які встановлюють всілякі заборони, що створюють різні інструкції, і винаходять різноманітні обмеження. І, як і вони, ми думаємо при цьому, що тим самим догоджаємо Отцю; що в цьому, власне, і полягає служіння Богу.
Коли я був ще зовсім малий, обоє моїх батьків одночасно працювали і продовжували навчання. Щоранку мене відкликали з ліжечка, одягали, і напівсонного тягли на зупинку, щоб з першим трамваєм відвезти в дитячий сад. На паркані біля зупинки завжди було наклеєно безліч афіш, і, щоб я не хникав, батьки затівали зі мною гру «вгадай букву». У підсумку до трьох років я навчився читати, а незабаром і писати (точніше – малювати букви, причому, не завжди повернені в потрібну сторону). І ось одного разу я сам прокинувся задовго до світанку, згадавши, що сьогодні – мамин день народження, і мені дуже захотілося привітати її раніше за всіх. Посеред хати височів кульман – величезна дошка для креслення з закріпленим на ній аркушем паперу. Я взяв червоний олівець і великими літерами на весь лист написав: «З ДНЕМ НАРОДЖЕННЯ». Мамина реакція не збіглася з моїми очікуваннями. Лист виявився її дипломним проектом, і до захисту залишалися лічені дні. Я хотів порадувати маму, а замість цього дуже засмутив її. Хоча і довго сердитися на мене вона не могла, адже діяв я з найбільш, що ні на є, кращих спонукань! А головне – я не перестав при цьому бути її сином!
Так, навіть намагаючись порадувати нашого Небесного Отця, ми іноді робимо дурниці. Озираючись назад, ми розуміємо часом, що слід було б вчинити зовсім інакше. Але ми не перестаємо бути Його дітьми. Немає нічого такого, що могло б відлучити нас від Його любові. Набагато гірше, коли ми, Його діти, ставимося до Нього, як приймаки. Коли віддаляємося від Нього, а потім мріємо бути прийняті в якості найманців. Або коли, перебуваючи з Ним, вважаємо себе найманцями. Тим самим ми самі обкрадаємо самих себе, позбавляємо себе приготовленої нам радості Пана свого.
Ми – покликані на бенкет діти Царя Небесного. «Рід вибраний, царське священство, народ святий, люд власности Божої, щоб звіщали чесноти Того, Хто покликав вас із темряви до дивного світла Свого» (1 Петра 2: 9). Але у історії про втрачених братів немає закінчення. Ми так і не знаємо, чи пішов старший брат на бенкет, або ж ні. Вибір – за нами.
[sc name=”futerblock” ]
